Навчився послуху з того, що витерпів

Камінь із написом “Павло апостол” позначав місце поховання Апостола народів

Останнє з Послань, розглядом якого КВ завершує тривалу (і надалі актуальну, попри завершення церковного Року) тему листів Апостола Народів, є Послання до євреїв. Сучасні автори нерідко відмовляють св.Павлові в авторстві цього Послання. Приписують його Климентові Римському, Варнаві, Луці, Арістіону, Аполлосу чи навіть Прискілі й Акілі. Вже св.Єронім писав: «Послання ж, зване «до євреїв”, не може походити від Павла з огляду на різницю стилю й мови».

Двоє важливих авторів ІІІ ст. цікаво пишуть про Послання до євреїв. Оріген відгукується так: «Якби йшлося про мою думку – я б гадав, що ідеї справді походять від Апостола, однак вирази та виклад належать комусь іншому, хто з пам’яті наводить думки Апостола і як його учень записує слова свого вчителя. Якщо ж цей, що Церква його вважає за лист Павла, то згода й на те». Климент Александрійський, який писав дещо раніше, вважав так: «Павло написав Послання до євреїв, але єврейською ж мовою. Цей оригінал був утрачений, а збереглося єдино лише грецьке його тлумачення, яке є ділом Луки. Звідси різниця поміж писаннями Павла узагалі та Посланням до євреїв». Разом із Й.Бонсервеном та Е.Домбровським я зараховую цей лист до числа Павлових.

Павло представляє в ньому Ісуса як Сина, в Якому промовив Бог, – посилаючись тим на слова самого Ісуса, Котрий говорив про Отця, в Якому перебуває (пор. Йн 14,10). Подібно говорить про Мудрість книга Мудрості: “Вона – світла вічного відблиск, безплямне дзеркало Божого діяння і образ Його доброти” (Мудр 7,26). Святий Павло чудово інтерпретує Псалом 45,7-8, відносячи його до Ісуса: «Престол Твій, Боже, віковічний» (Євр 1,8), а також «помазав тебе, Боже, Бог твій єлеєм радості» (Євр 1,9). Це прекрасно свідчить про Божество Ісуса в Його синівському стосунку до Отця.

Павло говорить про Сина Божого, Який приймає тіло, «щоб смертю знищити того, хто мав владу смерті, тобто диявола, і визволити тих, що їх страх смерті тримав у рабстві» (Євр 2,14б-15). То саме Ісус звільняє нас не тільки від нечистого духа, а й від страху перед смертю, яким можна лякати людину або шантажувати її.

У цьому Посланні св.Павло представляє Ісуса як Первосвященика: «Так і Христос не сам собі присвоїв славу стати архиєреєм, вона бо від Того, Який до Нього мовив: Син мій єси, Я сьогодні породив Тебе. Як і на іншому місці каже: Ти – священик навіки за чином Мелхіседека» (Євр 5,5-6). Свою думку, як і в інших місцях цього Послання, він аргументує за допомогою псалмів, прочитаних христологічно: то Отець надає Христові благодать священства. Дещо далі Павло згадує інший псалом: «Тому, входячи у світ, говорив: Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло мені. Ти не вподобав собі ні всепалень, ні жертви за гріхи. Тоді я сказав: Ось іду, бо у сувої книги написано про мене, щоб учинити Твою волю, Боже» (Євр 10,5-7; пор. Пс 40,7-9). Священство Ісуса – це насамперед послух Отцеві, поєднаний зі складенням життя як жертви на вівтарі хреста.

«Він за днів свого тілесного життя приніс був молитви й благання з великим голосінням та слізьми до Того, Який міг Його спасти від смерті, і Він був вислуханий за богобоязність; і хоч був Сином, навчився з того, що витерпів, значення послуху» (Євр 5,7-8). У цих рядках – розповідь про молитву Ісуса, яка вражає своєю інтенсивністю та емоційним напруженням, молитві, що супроводжувала Його до благодаті воскресіння. З іншого ж боку – це школа страждання, що провадить до практичної покори. «І, ставши досконалим, спричинився до вічного спасіння всім, які Йому слухняні» (Євр 5,9). Тобто наш практичний послух Ісусові є обов’язковою умовою для нашого спасіння!

Трохи далі св.Павло подає своє визначення віри: вона є підставою надії – ми маємо надію на вічне життя, бо віримо в Милосердного і Всемогутнього Бога. Віра також є впевненістю в існуванні невидимої реальності (пор. Євр 11,1) – а отже, реальності неочевидної, однак такої, що є вирішальною для сенсу (або безглуздя) нашого життя.

«Кого Господь любить, того карає, і б’є кожного сина, якого приймає. (…) Коли ж вас виховано без картання, якого всі зазнають, то ви незаконнонароджені, а не сини» (Євр 12,6.8). Це дуже гострі слова Апостола щодо Божого виховання. Часто люди бачать свій контакт із Богом інакше: биття сприймають негативно й заздрять тим, хто залишився непокараний. Павло ж показує хрест як елемент Божого виховання, обов’язковий для єдності з Ісусом Розіп’ятим.