З творів святого Йоана Золотоустого – Отця і Вчителя Церкви
Чому Бог так зневажив Себе?
Тому що Він бажав спасти, а не налякати. Син безначального Отця, Син істинний, благоволив назватися сином Давидовим, щоб тебе зробити сином Божим, благоволив мати раба Своїм батьком, щоб тобі, рабові, зробити батьком Владику.
Не зневажив би Він Себе даремно і без цілі до такої міри, якби не хотів піднести нас. Він народився в плоті, щоб ти народився в дусі. Він прийшов не для того, щоб уникнути ганьби нашої, але щоб знищити її. Христа треба подивляти не тільки тому, що взяв на себе плоть і став людиною, але ще й тому, що грішних людей удостоїв бути своїми родичами, не соромлячись анітрохи наших пороків. Так від самого початку народження Він показав, що не гребує нічим нашим, навчаючи тим і нас не соромитися лихої вдачі предків, але шукати тільки одного – чесноти.
Господь від самого початку показує, що слід хвалитися не родом, а власними своїми заслугами.
Неможливо, зовсім неможливо через чесноти або пороки предків бути чесним або безчесним, знаменитим або невідомим. Навпаки, той і є більш знаменитий, хто, будучи народженим не від добрих батьків, став добрим. Отже, ніхто нехай не пишається предками, але, роздумуючи про праотців Господа, нехай відкладе марнославство і тішиться тільки своїми заслугами.
Чи можна вважати зайвим читання Писання, якщо читаєш повчання Святих Отців?
Хто живе в світі та щодня зазнає нових ран, для того особливо й потрібне лікування. Тому вважати зайвим читання Писання набагато гірше, ніж не читати його. Така думка – сатанинське навіювання.
Слово, вимовлене від божественного Писання, сильніше, ніж вогонь, пом’якшує озлоблену душу і робить її здатною на все прекрасне.
Постійний духовний пісноспів і читання Писання – це пожива для душі, це її прикраса, це її огорожа. Навпаки, не слухати Писання – для душі голод і погуба.
Звичайно слово і псує душу, і зцілює її; слово і збуджує в ній гнів, і воно ж знову приборкує його, сороміцьке слово розпалює похіть, слово пристойне настроює до ціломудрія. Якщо ж слово взагалі має таку силу, то як же ти, скажи мені, нехтуєш Писанням? Якщо проста мова так сильно діє, то значно сильніше діє мова, супроводжувана дією Духа.
Яка користь від слухання Писання, якщо не виконуєш те, про що там сказано?
Не мала користь буде і від самого слухання. Принаймні людина впізнає себе, поскорбить, а колись дійде і до того, що буде виконувати почуте.
Як не втратити нагороду від Господа, якщо зроблені тобою добрі справи звеличують тебе у власних очах?
А ти забудь про них. Від самохвальства фарисей став гіршим від митаря. Якщо хочеш показати велику чесноту, не високомудруй, і тоді покажеш ще більшу; не думай, що, зробивши щось, ти вже все зробив. Що б ти не зробив, впокорися і вважай себе гіршим від митаря. Не губи праці своєї, не роби так, щоб твій піт був пролитий марно, і ти, перебігши тисячі поприщ, позбавився хоч би якоїсь нагороди. Господь набагато краще від тебе знає твої заслуги. Якщо ти даш напитися холодної води, – Він і цим не знехтує. Якщо подаш одну монету, якщо тільки зітхнеш, – Він все прийме з великою прихильністю, і згадає, і визначить за це велику нагороду.
Для чого ж ти розглядаєш свої чесноти, і постійно виставляєш їх напоказ? Чи не знаєш, що, якщо хвалиш самого себе, не будеш вже похвалений Богом? Так само, якщо ти принижуєш самого себе, Він безперестанно буде прославляти тебе перед усіма. Він не хоче применшити нагороду за працю твою. Він все робить і влаштовує, щоб навіть за мале нагородити тебе, і шукає будь-яких зачіпок для того, щоб уникнути тобі геєни. Ось чому, хоч би ти тільки потрудився одинадцяту годину дня, Господь дає тобі повну нагороду. “Хоч і нема за що спасти тебе, скаже Він, Я це роблю для Себе, щоб не осквернялося ім\’я Моє” (Пор. Єзек. 36, 22,32). Якщо тільки зітхнеш, тільки розплачешся, Він сам відразу ж скористається всім цим, як нагодою для твого спасіння. Ось чому треба забувати про свої добрі вчинки. Забування добрих своїх справ є найбезпечніше їх сховище.
Як потрібно виражати вдячність Господеві?
Визнавати свої прогрішення – це й означає дякувати Богові. Справді, ніщо не є таким приємним Богові, як те, що хтось вважає себе великим грішником. Це є початок любомудрія: смиренний і сокрушений ніколи не буде ні марнославним, не буде ні гніватися, ні заздрити ближньому, тобто, не буде живити в собі жодної пристрасті.
В яких випадках Бог показує Свої знамення?
Бог звичайно творить знамення, коли помножується зло. Коли бачить, що Його рабів утискають, а противники без міри впиваються мучительством над ними, тоді показує Свою владу.
Чим можна приборкати такого звіра, як гнів?
Віруючий повинен бути світлом для світу і сіллю. А якщо ти самому собі не світиш, не уникаєш власної гнилості, то з чого нам знати, що ти християнин? Чи з того, що ти занурювався в священні води? Але це може довести тебе до покарання. Велич почесті для тих, хто не бажає жити згідно з цією почестю, збільшує покарання. Що таке гнів? Навіть лев і єхидна не можуть мучити нутрощів з такою жорстокістю, як гнів безперестанно мучить залізними пазурами. Він не тільки шкодить тілу, але розстроює саме здоров\’я душі, поїдаючи, мучачи, роздроблюючи всю силу її і роблячи її ні до чого не здатною. У кого всередині завелися хробаки, той не може дихати, тому що всі нутрощі його поїджені. Як же ми можемо породити щось благородне, носячи всередині себе такого змія, – маю на увазі гнів, який поїдає нутрощі наші?
Яким чином загоїмо цю рану? Якщо будемо вживати напиток, який може умертвити хробаків і зміїв. Але який напиток, спитаєш, має таку силу? Чесна кров Христова, якщо з упованням споживається. Вона може вилікувати будь-яку хворобу. Ще уважне слухання божественних писань і долучена до цього милостиня. Всіма цими засобами можуть бути умертвлені пристрасті, які розслаблюють нашу душу. І тоді тільки будемо жити, а тепер ми нічим не кращі від мертвих.
Коли живі пристрасті, ми не можемо жити, але обов’язково мусимо загинути. Якщо не встигнемо умертвити їх тут, то вони умертвлять нас там. Пристрасті ніколи не насичуються і не відстають, доки зловлену ними людину не потягнуть до диявола. Така сила пристрастей, що вони вимагають від бранців своїх такого ж рабства, в яке віддався Христові Павло, який зневажав для Нього і геєну і Царство. Той, хто упаде чи то в плотську любов, чи сріблолюбство, чи честолюбство, починає вже сміятися над геєною і зневажати Царство, тільки б виконати йому волю тих пристрастей. Отже, повіримо Павлові, що він так любив Христа. Тому й слабша наша любов до Христа, що вся наша сила виснажується на любов порочну, і ми хижаки, сріблолюби, раби суєтної слави. А що може бути нижче від цієї слави?
Чи можна спастися винятково молитвами праведників, чи потрібно до цього прикладати власні зусилля?
Якщо ми самі про себе не дбаємо, то через інших не спасемося. Якщо ж будемо невсипущі, то й самі собою досягнемо спасіння: навіть самі собою спасемося вірніше, ніж через інших. Справді, Богові приємніше давати благодать безпосередньо нам, а не іншим для нас, щоб, намагаючись самі відвернути гнів Його, ставали ми сміливіші і доброчесніші. Так він помилував хананеянку, так спас блудницю, так спас розбійника, хоч не було ніякого за них предстателя і заступника.
Втім, говориться це не для того, щоб не призивати Святих в молитвах, але для того, щоб ми не лінувалися і, щоб, віддавшись безтурботності і сну, не покладали тільки на інших того, що повинні робити самі.
Як зрозуміти фразу: здобувайте собі друзів багатством неправедним?
Христос, сказавши “Придбайте собі друзів мамоною неправою”, (Лук. 16, 9) розумів не що інше, як милостиню. І що дивно, Він нічого вже не вимагає від нас, якщо ми тільки відступимо від неправди, тому що слова Його мають таке значення: ти набув погано – витрать добре. Зібрав неправедно – розтрать праведно. Що, здається, за чеснота – роздавати з маєтку, неправедно придбаного? І, однак, Бог, через чоловіколюбство Своє, милосердиться над нами так, що аж обіцяє нам великі блага навіть за такі діла. Та ми доходимо до такої нечутливості, що нічого не віддаємо з набутого неправедно; навпаки грабуючи тисячами, думаємо, що все вже зробили, віддавши малу частку. Хіба не чув ти, що каже Павло: “хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме” (2 Кор. 9, 6).
Отже, чого ти скупишся? Невже сіяння є витратою, невже це збиток? Ні! Це прибуток і дохід. Де сіяння, там і жнива, де сіяння, там і приріст. Отже, сій, щоб не втратити: не бережи, щоб заощадити; розсипай, щоб зберегти; трать, щоб набути. Хоч би й потрібно було щось зберегти, ти не бережи, тому що неодмінно це погубиш, а довір Богові, в якого ніхто не вкраде. Сам не торгуй, тому що не вмієш діставати прибутку; але більшу частину капіталу віддай у борг тому, хто дає ріст, віддай у борг туди, де немає ні заздрості, ні наклепу, ні обману, ні страху. Віддай у борг тому, хто сам ні в чому не має потреби, але терпить нужду для тебе; хто всіх живить, але неситий для того, щоб ти не був голодним, зубожів для того, щоб ти збагатився. Віддай у борг туди, звідки ти дістанеш не смерть, але життя замість смерті. За такий тільки ріст можеш придбати собі Царство, а за будь-який інший дістанеш геєну, тому що той ріст показує сріблолюбство, а цей любомудріє; той діло жорстокості, а цей чоловіколюбства.
Як потрібно користуватися приналежними тобі знатністю, талантами, багатством?
У тебе все не своє, і багатство, і дар слова, і сама душа; бо й вона від Господа. Тому, коли виникне потреба, віддай і душу свою. Якщо ж ти любиш її і не хочеш віддати, коли тобі велиться, то ти вже не вірний домобудівник. Чи можна опиратися, коли велить Бог? Я от що скажу: тому особливо я дивуюся чоловіколюбству Божому, що Бог, маючи можливість взяти у тебе все проти твоєї волі, не хоче робити цього без твоєї волі, щоб ти заслужив нагороду. Наприклад, Він може взяти твою душу без твоєї волі, але хоче, щоб ти віддав її зі своєї волі, говорячи з Павлом: щодня я наражаюся на смерть (1 Кор. 15, 31). Він може позбавити тебе почестей без твоєї волі і зробити тебе зневаженим, але хоче, щоб це було з твоєї волі, щоб ти одержав нагороду. Він може зробити тебе бідним проти твоєї волі, але хоче, щоб ти зробився таким добровільно, щоб увінчати тебе. Чи бачиш Боже чоловіколюбство і наше засліплення? Чи досяг ти високого ступеня достоїнства і одержав владу Церковну? Не високомудруй; не ти досяг цієї честі, а Бог наділив тебе нею; бережи її, як чужу; не зловживай нею і не вживай на те, на що не слід; не гордися і не привласнюй собі, але вважай себе бідним і незнатним. Якщо б тобі доручено було берегти царську порфиру, то ти, звичайно, не став би зловживати цим одягом і псувати його, але з великою ретельністю зберігав би його для того, хто його вручив тобі. Чи маєш ти дар слова? Не гордися і не заносся; це не твій дар; не будь невдячний за дари Господні, але розділяй їх з подібними тобі рабами, не звеличуйся ними, як своїми, і не жалуй розділити їх з іншими. Чи маєш дітей? Ти дістав їх від Бога; якщо так будеш думати, то маючи будеш дякувати, і втративши не будеш побиватися. Такий був Йов, який говорив: “Господь дав, Господь і взяв” (Йов 1,21). Все ми одержали від Христа; від Нього маємо і саме буття, і життя, і дихання, і світло, і повітря, і землю. Якщо б Він позбавив нас чогось з цього, то ми загинули б і зотліли; бо ми – мандрівники і прибульці. Слова: моє і твоє є тільки пусті слова. Наприклад, якщо ти назвеш своїм будинок, це – пусте слово, не відповідне предметові; бо Творцеві належить і повітря, і земля, і речовина, і ти сам, який побудував його, і все інше. Якщо ж він в твоєму вжитку, то й це не правильно, не тільки з причини загрожуючої смерті, але й перед смертю з причини непостійності речей. Маючи це постійно перед очима, будемо любомудрими, і одержимо від того дуже важливу подвійну користь: будемо вдячними і при одержанні і при втраті, і не станемо раболіпствувати предметам минущим і не приналежним нам. Чи позбавляє нас Бог майна, – Він бере Своє; чи позбавляє тебе честі, слави, тіла, душі, чи сина твого, – Він бере не твого сина, а Свого раба; бо не ти, а Він створив його; ти тільки сприяв появі його, а все зробив Бог. Будемо ж вдячні, що ми удостоїлися допомагати справі Його. Але ти хотів би назавжди утримати те, що маєш? Це є властивим невдячному і тому, хто не знає, що в нього все чуже, а не своє. Як ті, хто знає, що те, що є в них, не належить їм, розстаються з усім благодушно, так ті, хто журиться, при втраті приписують собі приналежне Цареві. Якщо ми самі – не свої, то як інше – наше? Бо ми в двох відношеннях належимо Богові – і по створенню, і по вірі. Так, Давид говорить: Ось кілька п\’ядей завдовжки зробив ти мої дні … Моя надія в тобі! (Пс 39, 6, 8). Також Павло: У ньому бо живемо, рухаємося й існуєм (Діян. 17, 28); і роздумуючи про віру, говорить: Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! (1 Kop 6,19,20). Все Боже. Тому, коли Він вимагає і хоче взяти назад, то не будемо суперечити, подібно до невдячних рабів, і привласнювати собі приналежне Господеві. Душа твоя – не твоя: як же майно – твоє? І як ти не своє витрачаєш на те, на що не належиться? Хіба ти не знаєш, що ми будемо засуджені за те, що погано вживали дане нам? Що не наше, а Господнє, те нам слід вживати на подібних нам рабів. За те й багач був засуджений, що не робив цього, так само й ті, які не нагодували Господа. Не кажи ж: я витрачаю своє і насолоджуюся своїм; це не твоє, а чуже. Кажу: чуже, тому що ти сам так хочеш; Бог бажає, щоб те, що вручено тобі для братів, зробилося твоїм; чуже робиться твоїм, коли ти вживаєш його на інших; а коли нестримано вживаєш на себе, тоді твоє робиться чужим. Ти не маєш співчуття і кажеш, що по праву вживаєш своє тільки для своєї насолоди; тому я кажу, що воно – чуже. Бо все твоє є спільне – для тебе і твого ближнього, як спільне сонце, і повітря, і земля, і все інше. Як в тілі є діяльність всього тіла і кожного члена зокрема, і коли який-небудь член діє окремо, то тратить і власну дію: так буває і з майном.
Не хочеш уділяти нікому зі свого багатства? Не бери ж і сам нічого в інших. А якщо буде так, то все розладиться; тому що давати і приймати у всьому є джерело багатьох благ, і в сіянні, і у вченні, і в мистецтвах. Якщо б хтось захотів не розділяти свого мистецтва, то погубив би й себе і все суспільство. Хлібороб, якщо б почав зберігати насіння в себе вдома, закопавши його, спричинив би страшний голод: і багач, якщо зробить так з майном, перед бідними погубить ще й себе самого, накличе на свою голову страшне полум\’я геєни. Вчителі, хоч би мали багато учнів, діляться з кожним своїм знанням: так і ти намагайся мати багатьох облагодіяних тобою. Нехай всі говорять про тебе: він такого-то визволив з бідності, такого-то від небезпеки, такий-то загинув би, якщо б з милості Божої не одержав його допомоги; він такого-то зцілив від хвороби, іншого звільнив від наклепу, мандрівника прийняв в дім, нагого одягнув. Такі відгуки кращі від незліченного багатства і багатьох скарбів; вони приваблюють всіх набагато більше, ніж золотий одяг… Такі слова кращі від золотих вінців і є ніби незліченними проповідниками твого чоловіколюбства в цілому місті; такі слова набагато приємніші і солодші від голосу вісників, які попереджують появу володарів; слова: спаситель, добродій, покровитель, – назви властиві Богові. Бо, якщо такі відгуки ще на землі роблять людину настільки славною і знаменитою, то, коли вони будуть написані на небі і Бог проголосить їх в день майбутній, уяви, яка буде тобі честь, яка слава, якої нехай сподобимося всі ми, благодаттю і чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцю, разом зі Святим Духом, слава, держава, честь нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Ким потрібно вважати себе в цьому світі і як жити в ньому?
Перша чеснота, і навіть всі чесноти полягають в тому, щоб бути мандрівником і прибульцем в цьому світі і не мати нічого спільного з тутешніми речами, але так ставитися до них, як до непотрібних нам, подібно до тих блаженних учнів, про яких Апостол каже: тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, гноблені, кривджені; вони, яких світ був невартий (Євр 11, 37, 38). Вони називали себе мандрівниками. А Павло сказав про себе ще щось більше: він не тільки називав себе мандрівником, але казав, що він мертвий для світу і світ мертвий для нього: для мене світ розп\’ятий, а я – світові (Гал. 6, 14). А ми поводимо себе як тутешні громадяни, і полагоджуємо всі справи свої в житті так, як теперішні громадяни. Чим праведники були для світу, тобто, мандрівниками і мертвими, тим ми для неба; а чим були вони для неба, тобто, живими громадянами, те й ми для світу. Тому ми й мертві, що ухилилися від істинного життя та обрали тимчасове; тим ми й гніваємо Бога, що не хочемо відірватися від земних благ, тоді як нам приготоване небесне блаженство: але, подібно до хробаків, плазуємо з однієї землі в іншу, а з цієї знову повертаємося в ту, і взагалі анітрошки не хочемо опам\’ятатися і відірватися від діл людських, але, ніби занурившись в сон чи одурівши від сп\’яніння, захоплюємося мріями. Стулилися наші очі – і розумові, і тілесні; ми провадимо розмови, говоримо дурниці.
Святі були мандрівниками і прибульцями. Як і яким чином? Чи не називали вони себе мандрівниками по відношенню до однієї землі палестинської? Ні, по відношенню до цілого всесвіту, – і справедливо: вони не бачили в ньому нічого такого, чого бажали, але все було для них чуже. Вони хотіли вправлятися в чесноті, а тут було безліч пороків, і тому все тутешнє було для них чуже; вони не мали жодного приятеля, жодної близької людини, крім небагатьох. А як вони були мандрівниками? Вони не турбувалися про тутешнє і доводили це не словами, а самими ділами. Як і яким чином? Бог сказав Аврааму: вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу (Бут. 12,1), – і він не залишився там з любові до близьких, але без жалю залишив його, немов землю чужу. Бог сказав йому: візьми сина твого … та й принеси його там у всепалення (Бут. 22,2), і він приніс його так, ніби зовсім не мав сина, приніс сина, ніби не мав людської природи. Майно своє він вважав спільним з усіма, і мав його ні за що: перше місце надавав іншим, піддавався небезпекам, терпів незліченні біди; не будував чудових домів, не розкошував, не піклувався про одяг і ні про що інше, що буває в тутешньому світі; навпаки, жив життям горнього граду, любив мандрівників, братів, був милосердним, довготерпеливим; нехтував майном, теперішньою славою та іншим. Такий був і син його. Коли його гнали, нападали на нього, він не опирався і уступав, як такий, хто є в землі чужій; мандрівники, на що б не наражалися, переносять все, як ті, що є не в батьківщині. І позбавлення дружини він переносив, як мандрівник; він жив вищим життям, зберігаючи ціломудріє та стриманість; народивши сина, він не мав зносин з дружиною; а одружився вже тоді, коли минув цвіт юності, – показав, що він зробив це не з пристрасті, але щоб послужити виконанню обітниці Божої. А Яків? Чи не шукав він тільки одного хліба і одягу, таких потреб, які властиві правдивим мандрівникам, що дійшли до крайньої бідності? Будучи гнаним, чи він не поступав, як мандрівник? Чи не працював в наймах? Чи не терпів незліченних бід, подорожуючи скрізь, як мандрівник? Переносячи все це, вони показували, що шукають іншої батьківщини; а ми – навпаки. Коли трапиться якась хвороба, то ми, кинувши все, подібно до малих дітей, плачемо і боїмося смерті, – і справедливо терпимо це; тому що не живемо, як мандрівники, і не поспішаємо туди, як в батьківщину, а йдемо як на страту. Тому ми й турбуємося, що не користуємося речами, як належить, а зіпсували порядок речей; тому ми й мучимося, тоді як слід було б тішитися; тому й дрижимо, як убивці та розбійники, коли їм належить з\’явитися на суд і коли вони пригадують всі діла свої, а тому бояться і дрижать. Не такі були ті мужі, але вони самі поспішали туди; а Павло навіть зітхав за цим, як він сам каже: доки ми в цім наметі, – стогнемо під гнітом (2 Кор 5,4). Такий був Авраам і подібні йому; вони були, каже Апостол, мандрівниками для цілого всесвіту і шукали батьківщини. Якої? Чи не тої, яку покинули? Ні; бо що перешкоджало їм, якщо б вони хотіли, повернутися туди і бути її громадянами? Вони шукали батьківщини небесної. Так поспішали вони віддалитися звідси і таким чином догоджали Богові; тому й Він не соромиться називатися їхнім Богом.
Він не тільки не соромився називатися їхнім Богом, але й Сам казав: Я Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова (Вих. 3,6). Будемо ж, возлюблені, й ми мандрівниками, щоб не соромився нас Бог, не соромився і не віддав до пекла. Що ж, скажете, робити нам, щоб спастися? Почнемо вправлятися в чеснотах, поки є час. Розділимо для себе чесноти, як землероби розділяють землеробство: за один місяць переборемо в собі схильність до лихослів\’я, зухвалість, несправедливий гнів, визначимо для себе законом і скажемо: нині виправимо це; за другий місяць повчимося терпінню; за третій – ще іншої чесноти, і, здобувши в ній навик, перейдемо до нової, подібно як в навчанні ми, зберігаючи попереднє, здобуваємо нове. Після того перейдемо до зневаги багатства; і по-перше, будемо утримувати руки від любостяжання, а потім творити милостиню; не будемо змішувати всього разом, – одними й тими ж руками і викрадати, і подавати милостиню. Потім приступимо до іншої чесноти, а від неї ще до іншої. Лихослів\’я, каже Апостол, балачки безглузді й порожні жарти, – воно бо непристойне (Еф 5,4). Виконаємо й це. Тут не вимагається ні витрат, ні праці, ні зусиль. Треба тільки хотіти, – і все зробиться. Не потрібно для цього починати далекої подорожі, чи перепливати безмежне море, але тільки постараємося прикласти старання і стримувати язик від недоречних образ. Викинемо з душі своєї гнів, порочні похоті, схильність до чуттєвих задоволень і розкоші, сріблолюбство, звичку до клятв і клятвопорушень.
Якщо ми будемо таким чином обробляти самих себе, спочатку витісняючи терня, а потім насаджуючи небесне насіння; то можемо одержати обіцяні блага.
Далі буде…
фінансово.
Щиро дякуємо!
