22 січня 1918 року Українська Народна Республіка видала 4-й Універсал, яким проголосила свою незалежність. Через рік, 22 січня 1919 року, відбувся акт злуки УНР і Західно-Української Народної Республіки, який об’єднав вперше за сотні років українські землі в одну державу. Не хочу вдаватися до аналізу історичних обставин цієї події, її тривалості і наслідків, зупинюся на іншому. Тоді цю подію ще було названо Актом Соборності.
Ось як про це згадує очевидець тих подій Левко Лукасевич (уривок з його книги «На схидку віку»). «Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ Черкаський Назарій. (…) О дванадцятій, під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архиєпископ Катеринославський Агапіт і єпископи: Мінський Георгій, Вінницький Амвросій, Черкаський Назарій, Канівський Василь, Уманський Дмитрій». Хоча не були на цьому заході, але його цілковито підтримували єрархи Греко-Католицької Церкви.
І хоча в проводі Директорії були особи просоціалістичних поглядів, переважно, як то кажуть, «невоцерковлені», але цей релігійний вступ і сама назва акту свідчили про те, що єднання українців без участі Церкви в ньому неможливе. Що навіть соціалісти це розуміли. Зрештою, вони в цей час також говорили про необхідність автокефалії Української Церкви, а Володимир Винниченко навіть вважав за потрібне об’єднати православних і греко-католиків в одну Церкву на чолі з єдиним патріархом.
20 років тому, 21 січня 1990 року, мільйони українців створили живий ланцюг, який об’єднав Івано-Франківськ, Львів і Київ. Звичайно, що і тоді не обійшлося без участі українського духовенства. Правда, воно лише виходило з підпілля, воно не мало можливості (як і зараз не має) правити у святій Софії. А офіційна Церква цей акт нової злуки не благословила. Зрештою, це ще був час СРСР і вона була його частиною, а живий ланцюг творили борці за незалежність України.
Сьогодні, як на мене, ніяка сила, ні церковна, ні політична, не може зорганізувати такий багаточисельний та ідейно однорідний живий ланцюг. Зрештою, навіть такий захід, який відбувся на Софійському майдані 22 січня 1919 року, ніхто не зорганізує. Бо на ньому не було ні передвиборчого фарисейства, ні міжпартійних суперечок щодо того, яка Церква «канонічніша». А було бажання бути разом, фактично в дусі Ісусового «щоби всі були одно». І ось цього бажання бути єдиним, зберігаючи свою світоглядну окремішність, регіональну історико-культурну специфіку, нині не проповідує ні жодна політична сила, ні жодна релігійна організація. Бо єдність виключно на «моїх» засадах – це апріорі примус.
Акт Соборності 1919 року не був довготривалим. Горнило війни змело і УНР, і ЗУНР. Та й УАПЦ тоді творилася не церковними методами. Але ми маємо вчитися на помилках наших батьків. Проте нині ми швидше повторюємо ці помилки.
фінансово.
Щиро дякуємо!
