До церковних судів звертається щораз більше подружніх пар, чий зв’язок розпався. Подружній зв’язок нерозривний. Так вчив Господь Ісус, так навчає Церква. А відтак, як слід трактувати визнання шлюбу недійним в церковному судовому процесі?
Церкву часто звинувачують в ультраконсерватизмі. Але саме в цьому випадку ті ж самі люди, які вболівають над консервативністю Церкви, закидають їй, що йде на компроміс зі світом, дозволяючи на так звані церковні розлучення. В засобах масової інформації з’являється багато надміру спрощених або навіть неправдивих інформацій на цю тему. Це не завжди продиктовано злими намірами. Хтось, хто дивиться на справу ззовні, тобто не знає обставин розпаду зв’язку, і навіть поняття не має про канонічне право ані не знає міркувань, якими керуються церковні суди, може легко потрактувати процес визнання шлюбу недійним, як форму «церковного розлучення». Напевно, також багато католиків мають проблему зі зрозумінням того, як це можливо, що хтось, в кого розпалося сакраментальне подружжя, знову бере церковний шлюб і чому одним це вдається, а іншим – ні.
Чому церковні суди мають стільки роботи?
Протягом останньої декади кількість розлучень в Польщі зросла на половину, а порівняно з 80-ми роками – майже вдвічі. Сьогодні розпадається кожне четверте подружжя. Зростає також кількість католиків, які після розлучення шукають можливості впорядкування власного життя, також в Церкві. До єпископських судів щороку потрапляє 3,5 тисячі прохань. В 1999 році церковні трибунали відповіли «так» на 1265 запитів, в 2006 році – на 1961, а у 2007 – вже на 2171 прохань. Польща – це друга, після Італії, країна Європи за кількістю прохань про ствердження, що заключений церковний шлюб був недійсним.
Чому зростає кількість людей, які намагаються отримати визнання недійності церковного шлюбу?
Отець Марек Гурка, суддя Митрополітального Суду в Катовіцах:
«По-перше тому, що стало більше розлучень, а велика їх частина стосується, на жаль, церковних союзів. Чому так діється – це окрема тема. По-друге, люди все частіше чують про те, що існує можливість врегулювання своєї ситуації в Церкві. Не раз це натяк священика під час різдвяного душпастирського візиту, в канцелярії або в сповідальниці. Також світські ЗМІ останнім часом щораз частіше про це говорять, хоча, зазвичай, представляють справу упереджено. По-третє, світські юристи, які займаються справами розлучень, часто радять скористатися можливістю процесу також перед церковним трибуналом. Студенти юридичних факультетів мають можливість вислухати курс лекцій про церковні закони, що стосуються подружжя. З’являються юридичні контори, які спеціалізуються у порадах щодо церковних процесів. Деякі з них мають дозвіл церковної влади, але трапляються і шахраї, котрі обіцяють людям неможливі речі і беруть за це гроші.»
Статистики вказують на ще одну закономірність – в церковних процесах видається набагато більше вироків, які визнають недійсність обвинуваченого зв’язку ніж тих, які підтверджують його дійсність. Чому?
Отець Гурка: «В статистиках беруться до уваги результати проведених процесів і тоді виявляється, що навіть 90% з них закінчується підтвердженням недійсності шлюбу. Але для того, щоб побачити повну картину, треба пам’ятати про те, що до суду безліч людей звертається насамперед по інформацію. Дуже часто вже тоді видно, що немає жодних підстав для того, аби визнати шлюб недійсним. На цьому багато справ закінчується, а це не береться до уваги при зборі статистичних даних. Частина справ відхиляється після складення письмового прохання, якщо немає нічого, що б вказувало на існування вагомого дефекту в момент укладення зв’язку, або якщо це неможливо довести. Церковний процес розпочинається в принципі лише тоді, коли одна зі сторін в стані подати вірогідні факти, які можуть засвідчити порушення при заключенні подружнього зв’язку. Слід пам’ятати про це, щоб не звинувачувати церковні суди в тому, що надто часто підтверджують недійсність шлюбу.»
Наречена вагітна від іншого
Як узгодити церковні процеси з принципом нерозривності подружжя? «Кодекс канонічного права» містить відповідні норми для впорядкування життя охрещених у світлі віри. Мета кожного припису – охорона добра окремої людини або добра церковної громади. Ті канони, в яких йдеться про подружжя, виражають католицьке вчення про подружжя у формі законодавчих регуляцій. Там знаходиться дуже однозначне підтвердження нерозривності подружнього зв’язку, бо Ісус говорив про це однозначно. В кодексі читаємо: «Заключене та доповнене подружжя не може бути розірване жодною людською владою та з жодної причини, окрім смерті!» (кан. 1141). Це дуже вимогливе вчення. Вже Апостоли мали серйозні клопоти з тим, щоб його прийняти.
Сучасне поширення «ментальності розлучення» не може схиляти Церкву до зміни позиції. Якби Церква піддалася цьому натискові – зрадила б власну місію. Подружжя виникає як наслідок спільного рішення. Йдеться про «акт вільної волі, в якому чоловік та жінка в незворотньому союзі взаємно віддаються і приймають одне одного з метою створення подружжя» (кан. 1057). Колись говорилося про подружню «угоду», сьогодні теологія та канонічне право використовують слово «союз». Це не лише взаємний союз чоловіка та жінки, але також їхній союз із Богом. Наречені «приносять» Богові свою любов, Він її благословляє і освячує своєю присутністю та благодаттю. Однак виявляється, що кожна, навіть найсвятіша «угода» може бути заключена нечесно. Тому Церква у своєму праві оберігає момент заключення подружжя. Подає низку умов, які вирішують про те, чи даний союз був заключений насправді, тобто – канонічним жаргоном – чи союз «дійсний». При чому, в момент шлюбу в загальному все виглядає в порядку. Лише через деякий час нерідко виявляється, що було інакше.
Право виростає з життя. Канонічне право окреслює можливі обставини, за яких подружжя від початку вважається недійсним. Йдеться про ситуації, в яких щось не так або з боку когось одного, або обох. Найпростіший приклад: замість нареченого на шлюбі з’явився його брат-близнюк, наречену обмануто. В такій ситуації не можна сказати, що шлюб поєднав їх назавжди. Інший приклад, який трапляється частіше: вона вагітна від іншого, але приховувала це від нареченого. Справа відкривається після шлюбу. Нареченого обмануто в дуже істотній справі. Церковний суд визнає шлюб недійсним. Вся специфіка та складність церковних процесів про визнання недійсності шлюбу полягає в тому, що завжди потрібно повернутися до обставин, які супроводжували рішення про подружжя.
Треба окреслити та довести незакономірність зв’язку, які існувала від самого початку попри те, що її наслідки могли виявитися навіть через роки після шлюбу. На цьому полягає основна різниця між розлученням та ствердженням недійсності. Розлучення – це розрубування подружнього вузла, церковний процес доводить, що той вузол взагалі ніколи не існував. Після вивчення справи, слухання свідків та збору доказів, троє церковних суддів виносять вирок. Справа завжди потрапляє до другої інстанції. Якщо суд другої інстанції підтвердить вирок першої, сторони вільні.
«Кар’єра» одного канону
Про те, що призводить до недійсності шлюбу, говорить кілька канонів канонічного права. Складно їх всі детально обговорити в цьому місці. Їх можна поділити на три групи. Перша – це так звані «подружні перешкоди». Це, наприклад, недостатній вік, імпотенція, подружжя з кимсь іншим, надто близькі родинні зв’язки і т. д. Друга категорія причин – це так звані «вади подружньої згоди». Це складніша справа. Подружжя виникає за згодою чоловіка і жінки. Канони окреслюють ситуації, в яких з’являється певний дефект в подружній згоді, наприклад, примус, страх, брак свідомості. Не раз хтось симулює подружжя, тобто його згода лише позірна, вдавана або цілковито, або частково (коли хтось виключає якусь важливу прикмету подружжя, наприклад потомство). Третя група причин недійсності – це ситуація якоїсь формальної помилки при заключенні церковного подружжя.
Церковні суди стверджують недійсність шлюбу на підставі різних канонів. Але сьогодні найчастіше на підставі канону 1095 №3. В ньому говориться про те, що «до заключення подружжя нездатні ті, хто з причин психічної натури нездатний виконувати основні подружні обов’язки». Цей припис з’явився в новому «Кодексі канонічного права» з 1983 року. Попередній кодекс (з 1917 року) не містив цього припису, хоча психічно хворих людей завжди вважали нездатними до подружжя. За формулюванням сучасного канону 1095 стоїть розвиток знань про людину, в основному психіатрії та психології.
Сьогодні краще ніж колись розуміємо, що існують такі форми патології особистості, які можуть унеможливити виконання «основних подружніх обов’язків». Наприклад: чоловік так сильно залежний від матері, що не в стані прийняти самостійного рішення без її допомоги. Це виявляється аж після шлюбу і робить неможливим будування подружньої спільноти. Єпископський суд в таких ситуаціях мусить звернутися за порадою до хорошого психолога, який би поставив діагноз, чи дійсно маємо справу з розладом особистості.
Суддя – це також і пастир
Різні Папи, від Пія XII через Павла VI та Йоана Павла ІІ, били на сполох з приводу зростання кількості процесів про визнання недійсності шлюбу. Рік тому Бенедикт XVI в своєму щорічному зверненні до Римської Роти (найвищого церковного трибуналу), застерігав, щоб надто поспішно не визнавали недійсності шлюбу на підставі 1095 канону. Папа нав’язав до зауваг Йоана Павла ІІ, який ще 20 років тому бачив цю проблему. Бенедикт XVI акцентував, що психічна нездатність до виконання основних подружніх обов’язків це щось виняткове і не слід плутати її з труднощами, які з’являються в кожному подружжі. Вердикт визнання шлюбу недійним допускається лише тоді, коли маємо справу з автентичною психічною аномалією, яка існувала в момент укладення шлюбу.
Не слід забувати і про те, що це не єпископські суди винні у тому, що церковні шлюби щораз частіше розпадаються. Драматичний зріст розлучень – це виклик для цілої Церкви. Можливо, необхідна між іншим більш поглиблена розмова душпастиря з нареченими при заповненні дошлюбного протоколу. Судді зустрічають в судах людей, які переживають драму розпаду подружжя, часто не з власної вини. Більшість з них звертається до суду зі слушною мотивацією. Як підкреслює видатний каноніст о. проф. Ремігіуш Собанські, суддя ніколи не перестає бути добрим пастирем. З одного боку він не може наражати надійності Церкви, розмиваючи принцип нерозривності подружжя, з іншого ж, намагається зробити все можливе для того, щоб прийти з допомогою вірним, які звертаються до нього в духовній недолі. На цій площині з’являються неминучі труднощі. Вони виникають з подвійної мети церковного права: перше – це збереження тотожності церковної громади і правди про Таїнства, друге – підтримка вірних в реалізації християнського покликання, підтримка в вирішенні життєвих ситуацій в дусі віри.
В церковних судах з’являються також люди, які забувають про те, що в Церкві завжди йдеться про Бога та спасіння. «Salus animarum suprema lex» – спасіння душ це найвище право. Це фудаментальний принцип канонічного права. – Церковний процес – це процес сумління. Він опирається на релігійній присязі – зауважує о. Гурка. – Коли хтось обманює перед судом, щоб вимусити вирок, чинить лжесвідчення і заходить в безвихідь. Прийняті такою особою Таїнства (подружжя, сповідь, причастя) будуть святотатством. Набагато ближче Бога буде той, хто після розпаду подружжя намагатиметься жити чесно та по-християнськи, наскільки це можливо, ніж той, хто, випросивши підтвердження недійності попереднього шлюбу, заключив наступний сакраментальний зв’язок на підставі обману в суді.
фінансово.
Щиро дякуємо!
