Оскільки диявол сам впав через брак покори, то хоче знищити в людині найперше покору. Причиною його падіння стала гордість, саме тому він майстерно готує для кожного тисячі шляхів, які ведуть до гордості, і так ненавидить усі, навіть найменші вияви покори.
Щоб не потрапити на манівці, треба триматися єдиної правильної дороги – якою є Ісус. Одного разу Господь сказав: «Навчіться від мене, бо я лагідний і покірний серцем» (Мт. 11, 29). Ісус Христос багато чого міг би сказати – навчіться від мене посту, молитви, терпеливості, але Він чомусь наголошує на лагідності та на покорі.
Два кроки до покори…
Мабуть, не кожен відразу може усвідомити важливість і неминучість покори у стосунках з Богом, однак той, хто справді шукає Бога і хоче стати Божою дитиною в повноті, зрозуміє, що власна впертість та амбіції тільки віддаляють від Бога. Тому найперше мусимо брати приклад з нашого Господа, Який є прикладом найбільшої покори і самопожертви.
Ісус говорив: «Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною» (Лк. 9, 23).
Отже, перший крок – «зректися себе» . Ніхто не може йти за Ісусом, поки не прийме цього рішення. Неможливо виконати Боже призначення для свого життя, якщо постійно думати про власні бажання і плани: нереально догодити собі та Богові одночасно. Допоки ми свідомо і добровільно не капітулюємо перед Богом, не зречемося себе, ми не зможемо служити Йому в повноті. Для апостола Павла момент капітуляції та підкорення настав дорогою до Дамаску, після того, як яскраве світло збило його з ніг.
Однак незалежно від того, яким способом відбулася наша капітуляція перед Ісусом, вона ніколи не є остаточною, ми мусимо віддавати себе щодня нашому Господу. Той же Павло потім писав: «Я щодень умираю» (1 Кор. 15, 31а). Адже одна справа – момент впокорення і підпорядкування себе Богові, а зовсім інша -щоденна практика, яку мусимо здійснювати до кінця життя, можливо, навіть п’ятдесят разів на день. І це має стати звичкою кожного християнина.
Отже, крок другий – «щодня брати на себе свій хрест» . Дуже часто ці слова трактують так, ніби йдеться про справу, яку треба зробити один раз у житті, але Ісус чітко каже нам робити це щодня. Кожен день Бог дає християнинові шанс взяти свій хрест, а чи зробимо ми це чи ні, залежить тільки від нас.
Хрест – це предмет, на якому ми можемо покласти наше життя, як це зробив заради нас Ісус Христос. Коли Ісус йшов на смерть, Він сказав: «…я кладу моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати» (Ів. 10, 17-18). Він міг не піти на хресну смерть, адже як людина Ісус теж мав спокуси, оскільки мав дві природи: Божу і людську, тобто був правдивим Богом і правдивою людиною одночасно. Однак саме як людина Ісус вибрав коритися Божій волі: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!» (Лк. 22, 42).). Коли Він так молився у Гетсиманському саду, напевно, в Нього була спокуса – дозволити «легіонам ангелів» врятувати Його від смерті, як Божого Сина (Мт. 26, 53). Однак: «Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної» (Фил. 2, 6-8).
Бог так само і від нас не вимагає нашого життя, а чекає його як добровільну жертву (Рим. 12, 1). Коли Божа воля пересікається з нашою волею і нам треба робити вибір, не варто сприймати це як нещастя, а навпаки – можливість послужити Богові: «Отак і ви, як зробите все, що звелено вам. Кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк. 17, 10). Бог не потребує нашого приниження, як рабів, але хоче, щоб ми усвідомили, що коритися Йому – наш обов’язок.
Принцип щоденного хреста повністю суперечить тому, чого хоче наша тілесна людина, проте, як бачимо, саме на хресті Ісус здобув перемогу: «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жадне тіло не величалося перед Богом» (1 Кор. 1, 26-29). Звучить парадоксально, але Бог показав, що існує слабкість, яка походить від Нього, яка сильніша за будь-яку нашу силу. У немічності і немудрості хреста Бог переміг всяку силу і мудрість цього світу, якщо ми навчимося цієї «немічності та немудрості», то зможемо перемагати в Його перемозі над усім злом.
… і дві найбільші перешкоди
Для того, щоб коритися комусь і повністю віддати своє життя, потрібна довіра.
Недовіра до Бога – перша перешкода до покори. Ми не зможемо віддати себе Богові, поки не навчимося довіряти Йому, а довіряти можна тільки тому, кого добре знаєш. Отже, щоб довіряти Богові, треба прагнути пізнати Його, цього можна досягти, якщо читати Його слово, роздумувати над Божим характером і тим, що Він зробив для нас. Що більше ми розумітимемо, як сильно Бог любить нас, то легше буде не боятися віддати себе Його святій волі, бо «досконала любов проганяє страх» (1 Ів. 4, 18). У Своєму Слові Бог неодноразово говорить, що любить нас (напр. Пс. 144, 9), ніколи не зводить з нас очей (Пс. 138, 3), дбає навіть про найменші дрібниці в нашому житті (Мт. 10, 30), завжди прощає нас (Пс. 85, 5) і має тільки добрі плани на наше життя (Єр. 29, 11). Бог любить нас набагато більше, аніж ми можемо собі уявити! Найбільшим виявом Його любові є жертва Божого Сина заради нас: «Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рим. 5, 8). Якщо ми хочемо дізнатися, наскільки Бог любить нас, треба частіше дивитися на розп’ятого Ісуса, Який в муках віддав за нас своє життя. Ніхто не зробив для нас більше, аніж Він. Чи могли б ми зробити це заради тих, кого любимо? Вже не кажучи про тих, кого ми не любимо, а що більше – тих, хто не любить чи зневажає нас? На цьому етапі усвідомлення Божої любові до нас зникає дилема – як бути повністю покірним Богові, адже коритися тому, хто так сильно любить, як Він, не проблема, а привілей.
Напевно, найяскравіший приклад людської довіри до Бога – вчинок Авраама, який був настільки покірний Богові, що був готовий на все заради Нього, навіть принести в жертву свого улюбленого сина. Якщо б він не був впевнений, що Бог ніколи не допустить нічого, що не було б для його добра, то точно би не корився. Проте Авраам не просто корився, він корився відразу (Бут. 22, 3) і всупереч своїм бажанням. І це стало для нього причиною благословення.
Гордість – друга перешкода до повної покори Богові, коли ми не хочемо визнавати власну нездатність керувати своїм життям. Гордість – це найдавніша спокуса диявола, якій піддалися Адам і Єва, яка й досі віддаляє людей від Божої присутності. Прагнення «бути, як Бог» (Бут. 3, 5) перетворює наше життя на боротьбу з Богом, однак виграти цю битву в нас немає шансів. Ми – не Бог, і ніколи Ним не станемо, навпаки, допоки ми прагнемо керувати Божою волею, то стаємо схожі на сатану, який бачив себе через призму власної гордості. Святий Апостол Іван пише: «…гординя життя, – не від Отця» (1 Ів. 2. 16), тому наша гордість ніколи не наблизить нас до Бога: «Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать» (Як. 4, 6).
Покора чи лжепокора?
Правдива покора – вияв духовної зрілості. Якщо дияволу не вдається зруйнувати в людині свідоме бажання коритися, то він намагається підсунути шлях до лжепокори (фальшивої покори). Проте правдиву покору легко відрізнити від фальшивої, якщо бути чесним з собою та Богом. Справжня покора дає людині відчуття радості, спокою (навіть коли треба визнати гріх) і сили, а фальшива покора забирає усіляке бажання вправлятися в чеснотах, на серці з’являється неспокій і неможливість простити собі свої гріхи. Перемогти лжепокору можна роздумуючи про те, що Ісус зробив для нас на хресті, віддаючи Йому свої слабкості та гріхи. Це вияв правдивої покори людини, яка усвідомлює свою грішність і водночас свою відкупленість у смерті та воскресінні Христа, Який остаточно переміг гріх.
Щоб вправлятися в покорі треба у кожній ситуації брати приклад з Ісуса – найбільшого можливого вияву покори, роздумувати над Його Словом і застосовувати Його в щоденному житті: не хвалитися самому (як це робив фарисей в святині – Лк. 18, 11-12), не очікувати похвали, бо це веде до втрати наших заслуг (Мт. 6, 1-2), не прив’язувати власного серця до похвали, але ставитися до Бога як до Творця і Подателя усілякого добра (1 Кор. 4, 7), вчитися терпеливо зносити справедливі докори і працювати над собою, так само терпляче приймати несправедливі докори, як це робив Ісус. Саме тоді прийде усвідомлення, що ніщо земне не зробить нас вартісними ні достаток, ні зовнішність, ні думка інших, а тільки наші стосунки з нашим Господом Ісусом Христом. На практиці, звичайно, втілити все важче, проте, якщо бажання коритися Богові вписане в наш дух, то втілювати його в життя для людини мало би бути природніше, аніж йти всупереч цьому бажанню.
Варто щоденно розважати над тим, що таке правдива покора:
покора – це правда про себе і про Бога. Самі від себе ми не маємо нічого – все, що ми маємо, походить від Бога: «Що маєш, що б не одержав» (1 Кор. 4, 7);
покора – це поклоніння нашого духу Богові, це бажання бути відкритим на Його благодать і приносити плоди, котрі не походять від нас, але є Його даром;
покора – визнання, що Бог є усім, що від Нього маємо усе добро;
покора – найкращі ліки від нашої гордості.
Святі називали покору хлібом, який треба вживати з кожною стравою. Це порівняння в повноті відображає важливість покори у кожній хвилині нашого життя.
Наше бажання бути покірними має охоплювати нашу волю, розум і дух.
Покора волі – покладати всі свої надії, клопоти і плани тільки на Бога з усвідомленням, що самі ми нічого не можемо.
Покора розуму – оскільки основна боротьба з дияволом проходить в нашому розумі, то дуже важливо зажди пам’ятати, що жодні наші розумові здібності не можуть перевищити Божої дії, яка найчастіше непідвладна для розуміння людському розуму (1 Кор. 1, 26-29).
Покора духа – це усвідомлення, що ми інструментом в руках Божих, і всі дари, які маємо, не можемо заслужити.
Якщо ми прийняли рішення віддати своє життя Богові, то наша рішучість не раз піддаватиметься випробуванням, часом доведеться виконувати важкі, нецікаві чи навіть неможливі на перший погляд завдання. Часто випаде робити зовсім не те, що хотілось би, але тільки тоді, коли навіть всупереч власної волі виконувати Божу волю, можна стати справді щасливою людиною в повноті.
Тому не варто сперечаєтеся з Богом, не бажаючи визнавати Його право розпоряджатися нашим життям. Прийшов час віддати і підпорядкувати себе – Божій благодаті, милосердю і мудрості:
«Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору. Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене. Я втихомирив і заспокоїв мою душу, немов дитятко на руках у матері своєї, немов дитя – душа моя у мене. Надійсь, Ізраїлю, на Господа віднині і повіки» (Пс. 131).
фінансово.
Щиро дякуємо!
