По-перше…

Дуже часто в дискусіях про сучасні проблеми повторюється фраза авторства Біла Клінтона з президентської кампанії 1992 року, яка стала його виборчим лозунгом: «По-перше, економіка, дурню!».

Це речення мало дискредитувати політичного супротивника, вказуючи, що він займається справами, непотрібними в даний момент суспільству, яке саме зараз переживає економічні труднощі, від подолання яких очікує основної можливості заспокоєння найрізноманітніших потреб. І як то зазвичай трапляється, це речення стає своєрідним «Амінь» кожної дискусії. Проблема у тому, що це просто еристична фігура.

Питання ножа?

Незамінний у своїй афористиці Станіслав Єжи Лец, поставив в «Непричесаних думках» знаменне запитання: «Якщо людоїд їсть за допомогою ножа і виделки, то це вже прогрес?» Можна подумати, що це питання лежить далеко від теми, яка мене в цю хвилину цікавить. А вона навпаки найбільше стосується і оголює ідіотизм клінтонівської фрази. Закладаючи, що людина залежна від матеріальних речей, можливо вказує на те, що стан володіння повинен переродитися в стан щасливості. Іншими словами: маю багато, отже моє щастя прямо пропорційне до того, чим володію.

Проблема у тому, що дійсність заперечує таке рівняння. Не треба посилатися на чудову повість Діккенса «Різдвяна історія» і постать Ебенезера Скруджа, аби знайти доказ для такої констатації. Приклади з життя зірок – це найкраща ілюстрація. Людина, маючи все більше і вбачаючи в цьому свої життєві гарантії, невпинно піддається тискові, аби збільшувати кількість матеріального добра, бо таким чином збільшуватиме своє щастя. Однак, генерування стану погоні за матеріальними засобами призводить до втрати себе, раніше чи пізніше така людина впадає в залежності або життєвий цинізм. Аби відчувати смак життя, мусить підгодовувати його постійними новинками, змінювати і постійно переживати щось нове, адже немає нічого постійного. Але, «ніщо не триває вічно…». Вбачати єдиний сенс власного життя, а фактично саму його цінність, в тому, що пов’язане з матерією, а якщо конкретно, то у фінансових засобах, призводить до того, що людське життя раніше чи пізніше закриється в рамках тієї ж матерії. І мені тут не йдеться лише про релігійні справи, бо то було б найпростіше пояснення. Вистачить поглянути хоча б на культурне життя зірок. Прикро таке говорити, але зазвичай в ньому можна зауважити звичайнісінький снобізм. Просто випадає бувати в певних місцях, бо існує такий тренд; а деінде не варто показуватися, бо мода диктує інакше. Пустка і внутрішній голод призводять до того, що люди перестають помічати власну малість, тому кожен, хто їм її показує, гостро осуджується.

Цілком недавно ми мали приклад з Людвіком Дорном, який вжив старого терміну «освічченки» (люди з вищою освітою) і був за це медіально лінчований. Однак, солома завжди вилазить з чоботів, і нема що дивуватися, що той чи інший з великих світу цього раптом починає говорити вульгаризмами. Адже від власного нутра не втечеш.

Не засуджуймо грошей…

Однак, мені б не хотілося, щоб мої слова стали підставою до тверджень стоїчного характеру по відношенню до благ цього світу. Можемо собі порозмірковувати, але кожен з нас добре розуміє, що гроші потрібні для того, аби функціонувати в світі. Адже треба купити продукти харчування, одяг, заплатити за помешкання, а якщо вдасться, то й заощадити пару копійок. Проблема у тому, що то гроші існують для людини, а не навпаки.

Гроші існують для людини, а не навпаки

Історія показує безліч прикладів великих цього світу, які вміли належно розпорядитися грошима, а їхні капітали приносили і далі приносять людям можливість спілкування з красою, добром і любов’ю. Мені здається, що Ян Кохановський мав рацію в певній інтуїції, яку втілив у своїх «Піснях»: «Як на мене, справжній пан це той, хто тримається свого». І це не лише справа заздрощів, але й вказівка, що правильно сформована, внутрішньо багата людина в стані витягнути добро з того, що має. Якщо вже що-небудь засуджувати, то не матеріальні достатки, бо то лише знаряддя, а радше саму людину, яка ними оперує. Тому теза, яка стала виборчим лейтмотивом кампанії Біла Клінтона (і не лише його), абсолютно неправдива. Що з того, що будемо багаті, якщо вбогість духа з’явиться раніше чи пізніше. Суттю політичної діяльності не може бути лише забезпечення умов існування, а, передусім, створення рамок для формування людини в її духовному багатстві.

Суттю політичної діяльності не може бути лише забезпечення умов існування, а, передусім, створення рамок для формування людини в її духовному багатстві

А тим часом навіть сучасна освіта молодого покоління зосереджена на вмінні заробити. Це трагедія, коли молода людина непогано оперує грішми і в стані зробити заради них все, що завгодно, а не вміє відповідно висловитися чи робить жахливі граматичні та орфографічні помилки. Завісу мовчання слід опустити хоча б на стан читацтва, особливо коли йдеться про молоде покоління, хоча і серед старших також не бракує цікавих прикладів. Але найгірше це факт, що стикаємося з практичним марксизмом, згідно якого наш матеріальний побут – це єдиний чинник формації свідомості. Від такого твердження до маніпуляцій людиною (не лише генетичних) залишається малесенький крок. Замість людини отримуємо машину. І що тут дивуватися, що сьогодні молодь великою мірою налаштована на досягнення максимум приємності від життя, без огляду на наслідки?

Для чого існують «заборонені періоди»?

В цьому контексті можна легко побачити, яким великим благословенням для віруючих є так звані заборонені періоди, тобто такі періоди в житті, коли людина може дистансуватися від всього, що пов’язане з матеріальними справами (варто поглянути на функції посту). Це не просто «елементи знущання Церкви над вірними», а радше давання людині шансу відкрити своє внутрішнє багатство, жертвуване їй Творцем і Спасителем, а також скоригувати власне життя з його остаточною метою. Заборонені періоди – це геніальна можливість відкривання завдяки чому «вмію терпіти злидні і вмію процвітати». Це відкривання краси того, що ти людина, а не витвір суспільно-економічних відносин. Лишень чи не купимося ми знову на дешеві політичні слогани?