Шопен був релігійною людиною

Шопен був релігійною людиною! – в цьому переконаний проф. Мєчислав Томашевський, видатний польський музиколог і один з найкращих знавців життя та творчості Фредеріка Шопена. Цього року світ відзначає 200 років з дня народження цього видатного композитора.

На думку проф. Томашевського, один з коронних аргументів, які свідчать про глибоку побожність композитора – це думка його багаторічної супутниці життя Жорж Санд, яка визнала, що Шопен був «вмурований в католицизм». Крім цього музиколог наводить думки людей, які були близькі з Шопеном, між іншим Франца Ліста, який писав про нього як про людину «глибоко релігійну, та щиро віддану католицизмові».

В розмові проф. Томашевський робить нарис постаті Шопена, говорить про інспірації і значення його творчості, а також пробує відповісти на запитання, чому той ніколи не скомпонував жодного сакрального твору.

Чим можна назвати музику?

Проф. Мєчислав Томашевський: Музика – це диво, диво, диво… Явище, яке важко пояснити, але котре має всі ознаки дивовижності, яке захоплює, приносить радість та зворушення… Це просто диво!

Яке, отже, місце в цьому «дивовижному музичному універсумі» займає музика Шопена?

– Я присвятив йому сім книжок. Він займає видатне місце. Спроби привнести оцінювання з такого пункту бачення дуже складно і небезпечно. Часто мені ставлять запитання, чий запис я взяв би з собою на безлюдний острів – Баха, Моцарта, Шопена чи Бетховена? Відповідь на таке запитання небезпечна, бо у своїй спонтанності можна стати безцеремонним, так як Фрідріх Ніцше, котрий написав в «Ecce homo», що за Шопена готовий віддати всю решту музики. Це неправдоподібно… хотів віддати за нього Баха, Моцарта, Бетховена, Брамса?! Чи візьмімо Юліана Тувіма, який сказав, що якби мав вибирати, то віддасть Міцкевича з розпачем, Словацького з жалем, десять Красніцьких (і тут позлословив) за одного Шопена. Тому важко говорити про його місце в музичному універсумі. У моєму відчутті краси в музиці знайдеться місце для Шопена, Моцарта, Бетховена, Баха і Шуберта, Шумана, Брамса та Малера. Це мій музичний Олімп.

Як ви уявляєте собі зовнішній вигляд Шопена?

– Я не мушу собі його уявляти. Бачу його на десятках малюнків, які залишила його епоха, від молодих літ з 1826 року разом з 1829 роком, коли його портрет написала Еліза Радзивіл. Потім в 1829 році чудовий портрет Шопена написав Амвросій Мірошевський. Існує кілька портретів, про які не відомо достеменно, чи зображена особа – це Шопен, чи ні. Але певно найращим можна вважати портрет пензля Ежена Делакруа, на якому зображений дорослий Шопен, такий, якого на вулиці ніхто не міг минути не звернувши на нього уваги. Портрет Делакруа чудово передає глибину почуттів та думок композитора. Цей портрет було написано в мить особливого злету почуттів по відношенню до Жорж Санд. Пізніше маємо кілька салонних портретів, між іншим Ари Шеффера, Антоніо Кольберга і доходимо до дагеротипів та єдиного фото Луї-Августа Біссона.

Він був високим?

– Був чоловіком середнього зросту, його зріст був біля 170 сантиметрів, завжди стрункий, блондин. Щодо кольору очей, то маємо різноманітні висловлювання, кажуть, що вони мали блакитно-сірий відтінок.

Яке свідчення сучасників Шопена можна назвати найкращим?

– Один з найкращих портретів Шопена зробив Франц Ліст у своїй монографії, одній з перших, яку було видано в 1852 році в Парижу, в якій він з великим запалом описує композитора. З усіх описів, які до нас дійшли, виходить, що випромінював доброзичливість. І дійсно таким був. Якщо хтось говорить, що він був передусім людиною салону, то це велика неправда, бо на салонах він бував в зв’язку зі своїм фахом. В цьому середовищі він грав концерти і отримував за них винагороди, оскільки учні йому платили. Буваючи в салонах не перейняв нічого з салонної мішурності. Існує цікаве свідчення швейцарського композитора Стефана Гелера, який, розповідаючи Робертові Шуманові про тогочасне паризьке життя, між іншим написав таке: «Шопен в’язне в салонному багні, але ніщо з того до нього не чіпляється, пише гарно і глибоко». Це чудове свідоцтво. Шопен на салони вносив високий тон і піднесені ідеали. Доказом цього можуть служити слова Солнаж, доньки Жорж Санд, яка звернула увагу, що в 30-х роках ХІХ ст., коли салон її матері процвітав, в 1836 році там вперше з’явився Шопен. Вона пригадує, що від моменту, коли туди увійшов Шопен, в салоні все змінилося. Вимело випадкових та вульгарних людей. Від того часу салон став святим місцем, місцем поважних розмов, де займалися високим мистецтвом. Там Санд увечері читала те, що написала вранці, а Шопен презентував свої твори.

Шопен радше без великої охоти виступав в великих концертних залах?

– Важко судити, чи так було. Шопен розпочав свою кар’єру від публічних концертів. В 1830 році у Варшаві перед виїздом дав весною два, а восени один концерт. Тоді на виступ молодого піаніста в Варшавській Опері прийшло від 700 до 800 осіб, аплодуючи йому з ентузіазмом. Тоді ж дуже позитивні рецензії про його виступи писав Маурицій Мохнацький. Вони випередили думку Шумана, який сказав: «Панове, шапки з голів, ось геній». Це Мохнацький раніше назвав його генієм, але важливіше ніж геній є його слова про те, що гра Шопена це «правда», бо в ній немає емфази чи пафосу.

Шопен починав кар’єру як піаніст, який компонує. Концертував у Відні та Парижу. В столиці Франції перший концерт зіграв в лютому 1832 року і відразу здобув успіх. Франсуа Фетіс, тогочасний «папа» музичних критиків написав, що приїхав молодий піаніст з Варшави, який у всьому, що показав – в мелодії, гармонії, ритмі, фортепіанній фактурі – оригінальний.

Протягом перших п’яти років в Парижу Шопен концертує як піаніст. В 1836 році відбувся один концерт, який йому не вдався, і котрий він сам організував в Паризькій Опері в підтримку бідних польських емігрантів. Він виконав свій фортепіанний концерт. Однак, як на умови оперної зали, грав надто тихо і виступ не справив великого враження. Вже тоді в ньому дозрівав намір, щоб з піаніста, який концертує і пише музику стати композитором, який час від часу концертує. Він став камеральним піаністом і лише зрідка, після прохань друзів, давав концерти в Залі Плеєла в 1841, 1842 і 1848 році. В одній з рецензій на його концерт Ліст написав, що на ньому була французька еліта талантів – митці, краси – гарні жінки, грошей – банкіри та політики. Це був неймовірний успіх. Натомість німецький поет Генріх Гейне і інші в кореспонденції з Парижа для німецьких газет писали, що є чудові піаністи, такі як Ліст, Зигмунт Тальберг, але є один такий, що всіх їх перевершує, і це Шопен. В ранкінгах піаністів він завжди був першим і кращим від інших. Бальзак колись сказав, що хто не почув Шопена, не може говорити про Ліста. «Шопен – це ангел, а Ліст – це диявол» – визнав французький письменник. Також під час змагань між Лістом та Тальбергом замислювалися, хто кращий і писали, що відповідь одна – Шопен. В 40-х роках ХІХ століття він більше не хотів хизуватися по концертних залах. Він добре почувався перед камеральною публікою.

Концерти забезпечували йому фінансову незалежність.

– Концерти також приносили йому великий фінансовий успіх. Санд в одному з листів до свого кузена написала, що Шопен на одному концерті ударами двох рук протягом двох годин заробив 6 тисяч франків і зможе плавитися в золоті цілими роками.

Який у нього був характер? Сангвінік чи холерик?

– Безсумнівно був сангвініком. Реагував надзвичайно жваво, спонтанно і виразно на дійсність. Мав великі акторські здібності та талант пародіювати. На це накладалася його висока особиста культура, яка ставала причиною того, що його вважали графом або князем. Шопен інакше поводився в офіційному середовищі, там був як князь, а інакше серед близьких, передусім серед поляків. Тоді був повністю собою. Знаменитими стали його зустрічі в готелі Ламберт в Парижу у Чарторийських, під час яких годинами грав для розваги товариства. Також під час перебування в Нохан їздив на віслючкові поруч з Санд, яка була верхи на коні. Прошу собі уявити, як це виглядало. Любив грати з гостями в більярд, а в шахи з Соланж завжди грав так, щоб програти їй. Там також з Пауліною Віардот брав участь у відпустах та народних гуляннях. В цьому не було жодного роздвоєння особистості. В салонах виконував професію піаніста, а у власному товаристві був цілковито собою.

Як на Шопена реагували жінки?

– У відносинах з жінками Шопен був такий вразливий, що не вмію порівняти з ним жодного іншого композитора. Як свідчать про це десятки спогадів, реагував на жіночу красу жваво і з величезною культурою. Можна сказати, що його реакції були платонічними. Хтось був навіть звинуватив його в донжуанстві, з чого він сам сміявся в листі до приятеля. Дуже жваво реагував на вроду і флюїди, які відходять від жінок. З іншого боку його супроводжувала прихильність з боку прекрасної статі. Пригадаймо, що три чверті його учнів становили жінки, в тому числі найпрекрасніші дами Європи. Санд колись досить ущипливо написала, що він закохувався в трьох жінок протягом одного вечора. Він не ображався за таке і відповідав, що авторці романів можна пробачити такі висловлювання.

Чи він реалізувався в любові?

– Його любов до Жорж Санд напевно була реалізованою. Те ж саме можна сказати про здійснене кохання на початку 30-х років ХІХ ст. до Дельфіни Потоцької. Вона завжди була поруч з Шопеном в найважливіші моменти його життя, передусім при смерті. Під час його агонії вона співала йому його улюблені твори. Обдаровувала його почуттям, яке залишилося живе аж до кінця. Останню свою пісню Шопен написав на слова Зигмунда Красінського, які отримав від Дельфіни «Z gór gdzie dźwigali» («З гір, де несли»). Цю пісню він вписав до її штамбуху і підписав «Nella miseria». Це слова з «Божественної комедії» Данте – «немає прикрішого болю, ніж пригадувати дні щастя в годину недолі». Ці слова свідчать про те, що прекрасна приязнь Шопена з Дельфіною проіснувала до самого кінця.

А з Жорж Санд…

– Другим реалізованим коханням була Жорж Санд. Це була якась форма відповіді на нереалізоване почуття до Марії Водзінської. Він був з нею таємно заручений, але на жаль з того нічого не вийшло. Санд передусім втратила голову від його музики і особистості. Вона затято боролася за нього. Це для нього одягалася в біло-червоні сукні і знайомилася з поляками, між іншим з Міцкевичем, щоб бути ближче до нього. Зрештою вона здобула його серце. Написала про це в довгому листі до приятеля Шопена, Войцеха Гримали, в якому аргументує, що він не був би щасливим з Водзінською. Вибухнула не тільки взаємність, а пристрасть. Однак це закінчилося під час перебування на Майорці, коли Шопен був змушений повертатися до Парижа після загострення туберкульозу. Їхній зв’язок тривав кілька років. Пізніше з боку Шопена це було кохання, а з боку Санд – приязнь. Вона піклувалася про нього як медсестра, переступала через себе і під його впливом стала кимось іншим.

Попри те, що їхній роман закінчився, на мою думку Шопен реалізувався в ньому. Погляньмо, в роки їхнього роману між 1839-47 роком він написав майже всі свої найгеніальніші твори. Вони були скомпоновані під гостинним дахом Нохант. І що б ми не казали про Жорж Санд, не можна забувати, що це вона йому все те забезпечила. Напевно заохочувала його своїм захватом від його мистецтва. В одному з листів пише, що Шопен написав три нових мазурки, які варті більше, ніж всі повісті ХІХ століття. Це було сказано з перебільшенням, але щиро. У своїх спогадах «Історія мого життя» Санд написала про Шопена найгарніші слова, які тільки можна було написати, як про найкращого митця, якого в своєму житті зустріла. Там знайшлося також одне дивне речення: «одного не можу йому вибачити – його замурування в католицизмі».

Власне, чи був він побожний? Існують різні думки на цю тему, між іншим така, що був релігійно байдужий…

– Не лише говорилося про його релігійну байдужість, а навіть писали, що він атеїст. Такі думки зародилися вже під кінець ХІХ століття. Про це писав Фердинанд Гесік у монографії «Шопен. Життя і творчість». На його думку, вже сам зв’язок з Жорж Санд свідчить про те, що не був релігійним. Просто вони жили без шлюбу. Звісно ж, Шопен мав з цього приводу докори сумління, інакше Санд би не написала про «вмурованість в католицизм». Потім додавалися інші аргументи. Філософ релігії Анжей Новіцький в тексті «Релігія» Фредеріка Шопена» вирахував, що в листах Шопена слово Бог з’являється 70 разів, і що вживав він його лише в поточному значенні, наприклад: «Дав би Бог, щоб була погода». Отож, я перевірив, як це виглядало, і можу стверджувати, що всі закидають Шопенові брак релігійності, не знаю, з якого приводу, але прикриваючи очі на факти. Гесік мусив знати думку Санд про його католицькість, тож не розумію, чому не хоче взяти цього до уваги, адже це твердження становить коронний і вичерпний аргумент в справі Шопенової побожності. Наступним аргументом є вжите 70 разів слово «Бог». Шопен вживає його кілька десятків разів власне в не поточному значенні, наприклад в листі до приятеля: «Нехай Господь опікується тобою, я тут помолюся», чи скеровані до молодого піаніста слова: «Нехай Господь благословить твою працю». Йдемо далі, чи релігійно байдужа людина написала б таке: «Сьогодні вігілія Різдва, тут цього не знають», чи «Нині Великдень» чи теж «Сьогодні середа – Попільна». Такі і подібні слова знаходимо в листах Шопена з Відня, Парижа і інших місць. Чи атеїст написав би, що даного дня припадає церковне свято? Щоб таке писати треба бути дійсно віруючою людиною.

Окрім цього маємо ще численні свідченняпобожності Шопена від людей з його найближчого оточення…

– Звісно ж. Візьмімо монографію Ліста «Шопен» з 1852 року, в якій він пише про нього, як про людину «глибоко побожну і щиро віддану католицизмові». Інші згадки походять він іншого католика – Ежена Делакруа. Раніше в одному з листів до приятеля Войцєховського з 1828 року Шопен писав: «Вже тиждень нічого не писав, ані для людей, ані для Бога». Як, отже, зрозуміти ці слова в композитора, який не написав жодного релігійного твору?

Власне, чому він нічого такого не скомпонував? Чи справа в тогочасному стилі, моді?

– Навпаки! В той час існувала мода на написання релігійних творів. На те, чому Шопен не писав сакральних творів складається два чинники: знав собі ціну і свої творчі межі та був скромним. Не входив в область, в якій не почувався компетентним. Своїм інструментом він обрав фортепіано і пишучи твори саме для цього інструменту, почувався найкраще. Це був вибір його життя. Шопен не лише не написав релігійного твору, але, наприклад, не скомпонував опери, попри натиск хоча б з боку його вчителя Йозефа Ельснера. Попри те, це його чудова риса, що не писав професійно. Писав, щоб виразити себе і тому знайшов інструмент, який йому найбільше підходив. В одному з листів до Войцєховського писав, що «фортепіану я говорю те, що не раз міг би сказати тобі». Також Санд писала, що Шопен був закритий на зовнішнє, до своєї святині не впускав нікого і все своє внутрішнє віддавав музиці. Що характерно, і Санд і Ліст пишуть про недоступність внутрішнього світу Шопена. Обидві ці особи однак не знають, що Шопен відкривався понад міру, а саме в листах до своїх найближчих друзів поляків. Пригадаймо хоча б кореспонденцію з Войцєховським, Яном Матушинським чи «Штуттгартський щоденник». В цьому щоденнику з’являються слова подібні до знаменитого фрагменту «Великої Імпровізації» Міцкевича: «О Боже, але ж Ти! Ти є, але не чиниш помсти! – чи ще не досить тобі злочинів московських – або- або ж Ти сам москаль!».

Шопен, як композитор був більше інтуїтивним чи раціональним?

– Ян Екерт колись сказав: «Шопен мав голову в хмарах, але впевнено ступав по землі». «По землі» це його просвітницько-класичне виховання здобуте під наглядом батька, Миколая Шопена, у Варшавському ліцеї Богумила Лінде і Йозефа Ельснера. Здобув раціональну, просвітницьку освіту. Натомість, завдяки матері і друзям дому таким як Вітвіцький, Казимір Бродзінський – в ньому сформувалися романтичні і релігійні почуття. Завдяки цьому він став найвидатнішим представником Романтизму в музиці. Парадоксально – був романтиком, який заперечував більшість основних тез тієї епохи. Не нав’язував до Середньовіччя. Йому бракує реакції на фантастичність. Не закута в форму фантастичність неможлива для Шопена. Немає в нього поєднання слова з музикою – пісні стоять на обочині його творчості. Далі зауважуємо, що в Шопена немає програмних творів, так як це маємо в Гектора Берліоза чи Ліста. Попри брак цих рис Ліст у своїй монографії написав, що Шопен очолював школу романтиків.

Таких парадоксів в Шопена набагато більше…

– Також парадоксальне його ставлення до героїзму, патріотизму і Вітчизни.

Він вважався сучасниками «політичним піаністом і композитором»…

– Патріотизм Шопена пробудився під час його приязні з Мохнацьким вже в 1829 році. В 1830 він пише «Гулянку», а через рік «Вояка» та «Полонез Es-dur». В переддень Листопадового Повстання їде до Відня. Цей факт став для ного великою травмою, бо більшість його друзів різним чином брали в тому участь. Отже, окрім травми у сфері еротизму в Шопена була травма в сфері патріотизму. Ярослав Івашкевич звернув на це увагу, що через цю травму в Шопена виникла «надтріснутість», яка дала нам велике мистецтво. Власне в цьому парадокс. Він пише музику, яка не має жодної присвяти, як наприклад «Битва під Остроленькою» чи «Собєський під Віднем». Хоча перебував в оточенні Чарторийського, Німцевича, Міцкевича, то не склав жодного твору з патріотичною назвою, а попри це всі відчувають в його музиці польськість та патріотизм. І це не тільки в полонезах і мазурках. Про це писав вже Ліст, що польськість музики Шопена не полягає в ритмі мазурок чи полонезів. Як на мене, це тому, що Шопен не лише опирався на фольклорі, але на загально співаних польських піснях, таких як між іншим «Miesiąc już wzeszedł psy się uśpiły» («Місяць зійшов, собаки поснули») чи «Tam na błoniach błyszczy kwiecie» («Там на блонях цвіт заблиснув»). Суть музики Шопена дуже добре передають слова Кипріяна Каміла Норвіда: «І була в тому Польща – від зеніту Вседосконалості історії». Подібно писав учень Ліста і Шопена – Вільгельм фон Ленц, який в 1872 році опублікував книжку «Великі віртуози фотрепіану нашого часу, яких я знав особисто». «Це єдиний політичний піаніст нашого часу» – написав він. Доказом патріотизму Шопена є відмова продовжити російський паспорт, попри те, що батько благав його про це, чи численні концерти в підтримку поляків. Берліоз у посмертних спогадах написав, що тільки поляки знають, куди зникли багатства Шопена. Пригадаймо, що він був одним з найдорожчих піаністів і вчителів фортепіанної гри, заможною людиною після смерті якої виявилося, що він не залишив після себе ані копійки. В кожній рецензії писалося про Шопена як про поляка, про його польську музику а навіть, як це окреслив Бальзак: «Був більш польський ніж Польща».

І «народне підняв до людства», щоб знову зацитувати слова Норвіда…

– Шопен показав, що не треба писати релігійної музики, підписувати свої композиції як Гайдн: «Ad maiorem Dei gloriam» («Для помноження Божої слави») щоб дійсно писати на Божу славу, повторю ще раз його слова: «Я не написав нічого ані для людей, ані для Бога». Музика, для того щоб була назначена Божою печаттю, не мусить бути названа «релігійною». Шопен писав з людських мотивів і для людей, ніколи в дусі романтичного егоїзму. Після написання одного зі своїх шедеврів «Фантазії f –moll» написав: «Сьогодні закінчив «Фантазію» – і небо прекрасне, сумно в мене на серці, але це нічого. Якби було інакше може б моє існування нікому не було потрібне. Заховаймо це на після смерті». Ці слова становлять доказ того, що ідея служіння була метою та сенсом його існування.

Парафразуючи слова Гомбровича: «Шопен був великим поляком». Чи поляки нині слухають і розуміють Шопена?

– Не можна сказати що всі, бо такого ніколи не було, щоб високе мистецтво, музика промовляла до всіх. Рік Шопена несе з собою загрозу, що знищить почуття близькості Шопена в його надто вразливих шанувальників. Матимуть забагато його на щодень. Шопена не можна не любити, він не може бути далеким. Спостерігаємо хвилю захоплення його особою та музикою на цілому світі. Запитуючи людей з далекого Сходу про музику чую у відповідь: Шопен, а потім довго нічого і аж потім з’являються: Бах, Бетховен чи Моцарт. Здається, що до людей з тих культурних кіл він промовляє краще і промовистіше.

Чим можна пояснити це майже фанатичне захоплення Шопеном японців, корейців чи китайців?

– Я пояснюю це тим, що його музика свідчить про те, про що говорив на тему мистецтва Норвід в контексті Шопена і музики в поематі «Прометідіон»: «Що ж ти знаєш про красу?…» «Вона є формою Любові». Музика Шопена є «формою любові», а любов викликає любов. Якщо замінити слово «любов» на «почуття», то музика Шопена буде виразом зичливих почуттів, які викликають потребу контакту з іншою людиною. Маркіз Астольф де Кюстін, автор «Листів з Росії», писав до Шопена: «Лише мистецтво таке, як Ви його розумієте, в стані поєднати людей розділених реальною стороною життя. Люди кохають і розуміють один одного за посередництвом Шопена». Натомість Стефан Кисельовський написав, що вплив музики Шопена звертається не до концертної зали, а до кожного слухача в неповторний спосіб, глибоко і інтимно. Це точно феномен його музики, а навіть таємниця його творів.

Які твори Шопена Ваші улюблені?

– Ноктюрни, балади, шерци, етюди і сонати. Однак, його музику я сприймаю як цілість. Коли хочу бути більш піднесеним, я слухаю його вальсів, які іскрять радістю та гумором. Але мене зачаровує також невловимість «Імпромту», якою так захоплювався французький письменник Андре Жид. Написано якби легким пером з неохоти. Як не слухати зі зворушенням «Сонати b-moll», про яку Вітольд Лютославський говорив, що її перші акорди як «блок скелі». В наш час маємо десятки добрих шопеністів і це чудово, могти слухати кожен раз іншого Шопена. Кожен піаніст, який має індивідуальність, має свого Шопена. Він автентичний, коли Шопен одночасно його власний. Це стосується також Іва Погореліца, якого обділяють пошаною та довірою за те, що не виконує Шопена згідно з певними канонами. Але однак для мене його інтерпретація «Сонати b-moll» – геніальна.

А кого з виконавців Шопена Ви найбільше цінуєте?

– Також важко сказати. Різні піаністи по різному виконують певні твори Шопена. Мій список ось такий. Етюди чудово виконує Мауріціо Полліні. Балади і фортепіанні концерти люблю слухати у виконанні Крістіана Зімермана, ноктюрни у виконанні Жоао Марія Піреса, шерці – у виконанні Погореліца, прелюдії – Марти Аргеліх, «Сонату для віолончелі g-moll для фортепіану та віолончелі» у феноменальному виконанні Аргеріх і Мстислава Розтроповича, а вальси у виконанні Діни Жоффе. Застерігаю, що мої оцінки також змінюються. Може з’явитися піаніст, який захопить мене виконанням якогось твору. Шопена добре грають ті піаністи, які досягнувши певного статусу, при виконанні дають з себе максимум і не забувають про композитора. Мусять споляризувати його музику, а потім ще й поєднати з власною особистістю і виконати як свою. Тоді вийде неповторне виконання, так як неповторна кожна людина.

Чи погодитеся Ви зі словами Норвіда з вже цитованої поеми «Прометідіон», які може найкраще передають суть діла Шопена: «В Польщі від гробу Фредеріка Шопена розвинеться мистецтво, як вінець, за допомогою понять дещо сумлінніших про форми життя, тобто про напрямок красивого і про зміст життя, тобто про напрямок добра і правди. Тоді артизм складеться в цілість національного мистецтва»?

– Я не знаю кращого синтезу творчості Шопена ніж поетичні роздуми Норвіда, особливо ті з 1849 року, тобто некролог, який поет замістив в «Dzienniku Polskim»: «Родом варшав’янин, серцем – поляк, а талантом громадянин світу – Фредерік Шопен відійшов з цього світу», а потім вірш «Фортепіано Шопена» і «Прометідіон», а також «Чорне» і «Білі квіти». Я кажу це знаючи головну літературу про Шопена. Немає кращого синтезу його творчості, хоча дехто стоїть ближче до того, щоб вловити справжню суть його творчості. Вітольд Лютославський, який казав, що повертається до Шопена, коли йому зле і завдяки йому отримує нові сили, а також що його музика асоціюється йому з почуттям, наче людина яка йде вулицею раптом відривається від землі. Будучи свідомим, що він був у віці, коли відкинув красу і зворушення, Лютославський, пригадуючи перші зустрічі з Шопеном, мав відвагу визнати, що в дитинстві, слухаючи «Шерцо b-moll» ховався під стіл, щоб приховати сльози. Для нього зворушення – це реакція на цінності, які несе музика Шопена, яка не є просто забавою клавішами. В ХХ ст. нам намагалися в музикології довести, як це практикувалося в деяких школах піаністів, що музика Шопена – це віртуозне нахваляння. В нього віртуозність швидко перестала бути метою, а стала лише засобом у його композиторських заняттях.

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію.