Йн 8,1-11
Історична пам’ять пострадянських громадян у глибині має сліди репресій 30-х років ХХ ст. Доноси «куда следует» на сусідів і навіть родичів залишили глибокі рани в сумлінні сучасників тих подій, а в підсвідомості прийдешніх поколінь – потворні рубці. Тодішнього інженера цеху, що його за доносом колег про невиконання річного плану ставили перед судом Особливої трійки, назвати щасливчиком аж ніяк не можна… Та біда не в тому, що донощиків завжди багато, а в тому, що ми стали аж занадто боязкі й недовірливі, коли йдеться про викриття наших власних помилок та недоліків: хтось інший винний, але не я, оця гірша від мене, бо я – правильний.
Свою праведну поведінку фарисеї 30-х років І ст. вважали власною заслугою. Тому ця «чеснота» відкривала їм широке поле до прокурорського служіння в осудженні грішників. Але чи це робить людину щасливою? Жінка, яку фарисеї звинуватили перед Ісусом і засудили на смерть, – щаслива. Бо прощення й спасіння саме там, де їх було годі сподіватися, стали для неї реальністю. Бо в особі головного Судді побачила свого захисника і Спасителя. Бо замість граду каміння дістала заповідь: «Іди й віднині не гріши». Таке буває лише з тим, кого оскаржено перед Ісусом!
Хто з нас пам’ятає день і обставини, за яких спасіння і Спаситель стали реальними і конкретними? Насамперед, це грабіжники, розбійники, вбивці та блудниці, яких публічно звинувачено, але які в укритті скрушеного серця перед обличчям Ісуса визнали свої провини. Вони дізнали пробачення як Його Дар, а не як власну заслугу. Свідчення таких людей дуже сильне й вірогідне, оскільки Ісус став для них кимось дуже близьким. І таких християн насправді небагато. Більшість із нас усе ж таки – «християни нормальні», які спасіння не торкнулися, а своє праведне життя вважають власною заслугою. А що, «нормальним» теж непогано живеться: звинувачуючи грішників, даємо їм шанс почути Ісусові слова прощення… чим не місія в Церкві? Але де ж тоді взяти ще більш «нормальних», які засудять перед Ісусом нас, бо ми також хочемо бачити Його обличчя і чути Його голос?..
Семінарист Юрій Сема
Ходила моя знайома до однієї з церков. Якось підійшла до неї помічниця старости зі словами: «Буде у нас весілля, але не приходь. Бо серце твоє лукаве!» І жінка полишила парафію.
Можна назвати цю ситуацію типовою. Збирається певний колектив і починає обмовляти ближнього (який, можливо, справді живе в гріху). Обмова поширюється, і людина залишається поза спільнотою. Або й відходить від Церкви. Чому вона відходить? Тому, що живе у гріху? Гадаю, що все набагато складніше. Тому що спільнота, по-перше, не мала до грішниці милосердя, по-друге – засудила її, по-третє ж – не привела до Христа і сама не прийшла до Нього. Так є в нашому світі, навіть християнському. Коли ж людина засуджена, то впадає у розпач і страх, а це віддаляє її від справедливості, й людина стає таким собі «революціонером».
У чому полягає Божа педагогіка? З одного боку є Ісус – Господь, Який навчає зібраних людей. З іншого – фарисеї та книжники, тобто «грамотні». А посередині – жінка-перелюбниця, яка порушила Божий Закон. «Знавці» впіймали жінку на перелюбі й вирішили використати її задля… звинувачення Ісуса. Чи гадали, що Він не знає Закону? Напевно ні. Можливо, вже переконались у тому, що Ісус виправдовує грішників, тож вирішили використати це проти Нього Самого?
Вони виносять свій вердикт, спираючись на Закон, суто логічний і науковий підхід. Все сходиться, як у математиці: ця жінка має бути укаменована. Але Господь не поспішає реагувати. «Спеціалісти» вимагають Його рішення. І тоді Ісус спокійно пропонує: «Хто з вас без гріха – нехай перший кидає у неї камінь». І що ми бачимо?! Жоден із тих, які вважали себе чистими, не визнав себе безгрішним! Ба більше, зауважмо: першими, хто відмовився вчинити жінці прикрість і де факто визнав свою гріховність, були люди старші (пор. Йн 8,9).
І це може нас навчити, що грішну людину потрібно привести спочатку до Христа Спасителя. Якщо ми Його учні, то послухаємо, що Він, Сам Бог, каже про ставлення до грішних: «Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише ним – світ спасти»! (Йн 3,17).
Ірина Островська
фінансово.
Щиро дякуємо!
