«І живу вже не я…»

– Чому пригнічений?

– Хрест. Чи завжди так було?

– Хрест, кажеш… Ні, не завжди. Колись я був маленьким і теплі материнські руки сповивали моє тіло, а її голос і поцілунки гріли моє серце. Коли ж я виріс, то став захистом і опорою для своєї дружини й дітей. Був сильний, мужній і потрібний. Та не думав я, що старість знерухомить мене хворобою та безсиллям. Жінка померла, діти заклопотані своїм життям, і немає більш кому гріти моє серце, яке замерзає. Навіщо я живу?! І життя моє стало хрестом, і сам я став хрестом для інших. Хай би помер та не був тягарем для дітей. Закопали б мене в сирій землі, а нагорі поставили б тебе – Хрест!

– Послухай мою історію. Колись і я був маленьким, але й не хрестом, а деревцем, матінка-земля сповивала моє коріння, гріло сонце. Як і ти, виріс я могутнім, таким могутнім деревом, що птахи ховалися від спеки серед мого галуззя й людські сини тулилися до мого могутнього стовбура під час дощів. Радував я очі людей, тішив звірів і птахів тим, що існую. Та от насунулась старість, почав я всихати, як і ти, але, дивлячись на світ, мав надію, що буду корисним навіть коли мене зрубають сини людські.

Наприклад, тесля збудує з мене хатину, в якій будуть і надалі радіти люди, або ж стану відром, у яке люди набиратимуть воду й тамуватимуть спрагу, або стільцем… А знаєш, що вийшло? Зрубали мене і зробили ганебним і страшним ХРЕСТОМ… Я став тим, чого бояться. Хрестом, який не дає життя, хрестом, який є знаряддям смерті. Я плакав від болю і туги, коли розтинали мене навпіл.

Аж ось підвели до мене Чоловіка, скривавленого, побитого, знесиленого. Стояв Приречений навпроти мене – так само приреченого. І взяв Той мене на свої плечі… Та щойно Його тіло торкнулося мого роздертого навпіл стовбура – щось здригнулося у мені… Не відчув я ні відрази, ні страху, а тільки тепло і любов… Бідолашний із останніх сил ледь доніс мене, але за цю дорогу я пізнав більше, ніж за ціле життя! Бо ніхто, як я, не відчув Його страждання і не пізнав Його неймовірну любов. Моє тіло вже було мертве, й останні соки життя всихали, та Кров цього Чоловіка проникала й насичувала мою серцевину. Дивно – ця Кров вливала в мене Життя! Нове, світле, міцне і вічне життя… І прибили Його до мене, і взивав Він зі мною до Отця Небесного, і просив Він пробачення в Отця за вбивців – на мені, і вріс Він у мене, а я в Нього. Став і я кричати і прощати – перемішалися мої останні соки з Його Пресвятою Кров’ю, і помер Він на мені та зі мною… Сина Чоловічого поклали в гробницю, а мене закопали, як ганебне й страшне знаряддя, та я вже не вмирав!.. А зараз – сам знаєш, я є знаряддям спасіння для усього людства. Бо той Чоловік, помираючи на мені, – урятував увесь світ.

– Так. Добра історія. Та що мені з цього?

– Я – дерево Хреста, на якому Син Божий вмирав! Дозволь Ісусові нести тебе, і не бійся бути Хрестом для інших, для своїх дітей і близьких. Нехай несуть тебе, бо так знайдуть Царство Боже.