Коли світить весняне сонце, хіба хочеться думати про сіру осінню мряку? Коли тіло молоде та гнучке, а м’язи пружні, чи можна собі уявити це саме тіло нерухомим? Коли кров швидко струменить від молодого гарячого серця здоровими судинами по всьому тілу, чи згадуємо ми про інфаркт чи інсульт? Але ж таке трапляється, причому дедалі в молодшому віці. А що тоді?
Повільне тління на самоті чи безмірно важкий тягар для рідних? Найчастіше так і стається, бо думати про старість у нашому суспільстві не те що не заведено, а навіть соромно.
«Вибачте, це ще живі люди»
– У Польщі, до прикладу, – розповідає завідувач відділення паліативного лікування лічниці Шептицьких Вікторія Каганяк, – будь-яка особа впевнена, якщо вона стане невиліковно хворою, то їй абсолютно безкоштовно нададуть паліативну або хоспісну допомогу. Там громадяни протягом свого життя замислюються про майбутнє – і хороше, і погане. Завчасу згадують про те, що рано чи пізно людина старіє і може захворіти. Тому регулярно дають пожертви на такі заклади, як наш, чи на хоспіси. Навіть оголошують акції – відрахування відсотка від зарплати, проводять збір коштів.
Для формування співчутливого ставлення до обездолених і немічних у суспільстві необхідні насамперед високі моральні засади. Бо хтось витрачає гроші на коригування носа, грудей чи розрізу очей, а інший віддає їх на догляд помираючих, одиноких чи бідних. Робить пожертву для забезпечення допомоги ближньому.
Допомагати можна по-різному. У Польщі існує каса хворих, до якої вносять частину пенсії, є каса пожертв, і є відсоток, який на ці потреби переказує держава. У різних містах державне співфінансування паліативної допомоги коливається від 30 до 60 відсотків. Решта – добровільні пожертви людей або відрахування з пенсій. У день Усіх святих діти не вважають ганебним або принизливим збирати кошти для такої мети. Вони йдуть до людей із квітами, з акційними скриньками. І що дуже важливо – такі вчинки виховують у молодого покоління милосердя, співчуття, повагу до стареньких і невиліковних хворих.
Натомість у нашій державі, на жаль, мораль дуже викривлена. У пошані зовсім інші цінності: шоу-бізнес, політика, гроші. У Варшаві дружина міністра економіки Польщі приходить двічі на тиждень у хоспіс, аби зробити стареньким зачіску, манікюр, педикюр, і “корона з її голови не падає”. А ми раніше часто чули стосовно діяльності нашого відділення: “Що ви там хочете зі своїми напівтрупами?” Я тоді відповіла: “Вибачте, це ще живі (!) люди”.
Нам із неба нічого не падає
– Паліативна допомога – одна з найдорожчих галузей у медицині. Такий пацієнт потребує, по-перше, харчування – доброго, якісного, особливого, дієтичного. По-друге, важкий стан, наявність багатьох недуг вимагають великої кількості сучасних і дорогих ліків. І, звичайно, потрібні вода, газ, дезінфікуючі засоби, прання, зарплата працівникам. Нам із неба нічого не падає.
Добре, що такого поняття, як оренда, немає, адже перебуваємо під егідою Української Греко-Католицької Церкви, приміщення належить Церкві.
– Чи трапляється благодійництво?
– Благодійників – одиниці. Складно отримати кошти й з-за кордону. В питанні закупівлі медичної апаратури, протипролежневих матраців, навчання медпрацівників наші зарубіжні колеги з розумінням ставляться і завжди йдуть назустріч. А щодо відсутності коштів на наші повсякденні витрати, то в цьому колеги-іноземці нас не розуміють. Кажуть відкрито: у вас є такі заможні люди, тому взагалі не має бути проблеми з доброчинністю. Тим паче, що собівартість одного дня перебування паліативного хворого, скажімо, у Кракові, коштує 400-500 злотих, а в нас – 200-250 гривень. Польські медики просто не вірять, що обходимося такими мінімальними коштами. Кажуть, у вас олігархи мають рахунки на такі суми, що для них дати кілька тисяч гривень не є проблемою? Вони не вірять, що наші багатії абсолютно глухі до людських бід. Мабуть, сподіваються, якщо з ними щось станеться, вони звернуться до лікарів за кордоном. Але якщо є важкий інфаркт чи інсульт, то туди можна і не долетіти.
– Як змінити ситуацію?
– Передусім, звісно, необхідно змінити свідомість загалом. Тому що, будьмо відвертими, українське керівництво не з’являється з космосу чи іншого світу. Воно виходить із народу, з нашого суспільства. Наші керівники – це індикатор стану суспільної моралі. Ми, звичайно, намагаємося працювати з усіма, але молодь – це наше майбутнє. Тому вже приблизно чотири роки працюємо з волонтерами. Бо волонтерство в Європі це справді дуже гарний і поширений рух. У нас він тільки набирає обертів.
Маємо волонтерів із медичного університету. Це – майбутні лікарі. Стараємося змінювати їхнє ставлення до вмираючих, стареньких і немічних людей, зрушувати у їхній свідомості ті стереотипи, які є нині.
Такі молоді люди віддають свої силу, вільний час нашим хворим. Хто скільки може, хто наскільки готовий. Хтось приходить, щоб поговорити, завести в капличку, нагодувати. Навіть вчаться маніпуляції під наглядом наших медиків. Окрім того, до нас щотижня приходять студенти із семінарії Святого Духа, майбутні священики. Всі брати відзначають, що для них це дуже важлива практика, тому що проходять тут школу життя. На парафії трапляються різні ситуації. Там є люди, що вмирають, є невиліковно хворі, є з порушеннями психіки. Майбутні отці саме тут можуть навчитися правильно спілкуватися з ними.
А ще є спільнота при церкві св. Юра. Це молоді люди, які поставили собі за мету молитися з невиліковними, вмираючими хворими. Вони приходять до наших пацієнтів, відмовляють вервицю, інші молитви, підтримують духовно. Мені приємно, що молодь позбувається негативного ставлення до милосердя. Бо, на жаль, у суспільстві сформована ілюзія, що людина має бути успішна, здорова, красива. Але ж не завжди так є.
– Як давно існує відділення для невиліковно хворих у лічниці Шептицьких?
– Наше відділення засновано 20 грудня 2004 року з ініціативи адміністратора Станіслави Чайківської, яка на той час керувала відділом опіки. Була така програма від “Карітас Україна”. Пані Станіслава їздила Європою, бачила, як там надають допомогу таким хворим. І водночас розуміла, що така ж проблема назріває в нас.
Зараз у відділенні перебуває 29 пацієнтів. Але таких хворих у нашому місті, в Україні загалом у тисячі разів більше. Сама паліативна допомога не обмежується суто медичним аспектом. Вона складається іще з духовного, психологічного компонентів. А ще це просто важка фізична праця.
фінансово.
Щиро дякуємо!
