Дипломатія слова

Багато років народна артистка України Христина Стебельська (на фото) коментує українцям різдвяні та великодні Богослужіння з Риму, Хресну Дорогу з Колізею, прямі включення святкових Літургій з храмів України. Вона працювала у прямому ефірі під час святкування 1020-річчя Хрещення Київської Русі, Молитов солідарності молоді світу за мир і злагоду між народами під проводом Йоана Павла II (Рим, Берлін, Бухарест, Лісабон, Загреб), Літургії за упокій душі Йоана Павла ІІ, інавгурації понтифікату Бенедикта ХVI…

Ці телевключення ми маємо нагоду спостерігати в ефірі Першого Національного телеканалу, головним редактором якого і є Христина Стебельська, заслужений працівник культури України.

Пані Христино, звідки для Вас бере відлік робота на телебаченні?

З творчих звітів народних майстрів Івано-Франківщини, звідки я родом. Перші проекти я робила з чернівецькими телевізійниками, бо в Івано-Франківську не було державної студії телебачення. Редактор Парасковія Нечаєва та режисер Василь Стріхович – мої, так би мовити, хрещені телевізійні батьки. Восени 1981-го саме вони благословили мене у світ телебачення і повірили в мене. Якось дикторка Чернівецького ТБ не змогла приїхати на запис «Сонячних кларнетів» Івано-Франківщини. Так на ведучу «засватали» мене. На першій зйомці я не могла жодного слова вимовити з переляку. Жартами, з гумором, пригощаючи водичкою та канапками, мене заспокоїли мудрі телевізійники із Чернівців – і з десятого дубля все вдалося так добре, що члени журі конкурсу на всю Україну похвалили: «Чарівна ведуча – Христина Стебельська». Вже 28 років я відпрацьовую ці слова перед телекамерою, проїхавши всю Україну і півсвіту.

Ваше захоплення українськими звичаями і традиціями можна зрозуміти, адже за фахом Ви філолог.

Саме так. 1981 року я закінчила філологічний факультет Прикарпатського університету. Була наукова робота, я досліджувала наші звичаї, їздила у фольклорні експедиції. Бувала на полонинах, хуторах, проїхала степову Україну, Слобожанщину, завітала до Криму. Познайомилася з відомими колективами, вченими-етнологами, славетними родинами, видатними дослідниками, репресованими священиками, монахинями. На пошук цих знань пішло ой як багато часу!.. Ті народні колективи, що їх ми колись відроджували, нині приїжджають до Києва і виступають тут на найкращих імпрезах.

Розкажіть, що вплинуло на Ваше формування як особистості?

Назвавши мене Христиною, мої батьки, Любомир і Дарія, вирішили зробити подарунок Христові. Я з дитинства любила відвідувати церкву, захоплювалася іконами, філософією, бавилася на мурах старого замку… І після школи мріяла бути… монахинею. Так-так. Але наставниця з катакомбного монастиря сказала: «Не треба. Дівчина енергійна, романтична. Нехай живе в миру». Тобто, у світському житті. Так і сталося. У школі я була активісткою і комсомолкою, вела всі культурні вечори… А вдома придумувала, як ялинку прибрати вже на Миколая, а не на Новий рік, як замаскуватися, щоб піти колядувати, і як на Великдень дістати писанки.

Я народилася на Тернопільщині, але виростала в Івано-Франківську. У моїй сім’ї з діда-прадіда є любов до всього українського. Покійний тато завжди казав мені: «Пам’ятай, ти – моя Україна». За радянських часів мій батько мав найбільшу мрію – вивісити на франківській ратуші синьо-жовтий прапор, і ми з мамою дуже переживали, щоб він цього не зробив. Бо у молодості тата переслідували. Заарештували у студентській аудиторії, у Львові. 10 найкращих літ він провів у сталінських таборах…

В дитинстві Ви отримали добре релігійне виховання?

Батьки ніколи не силували до молитви. Виховували натяками про свята. На Різдво мене закутували у велику пухову хустку, аби не впізнали «воріженьки», що Христя – дочка лікаря та вчительки – йде з друзями колядувати. Мама перед Великоднем збирає цибулине лушпиння, щоб зробити крашанки. Бабця перекладає в шафі вузлики з хустинок, у яких хрестики, вервечки та медальйони з образом Матінки Божої. Додому до нас час від часу приходять цікаві люди, дарують мальовничі образки, пошепки колядують. Тато налаштовує радіо «Голос Америки», а зранку всі розходяться поодинці. Не раз, слухаючи їх, я засинала і думала, які розумні співбесідники у моїх батьків. Через десятиліття я побачу цих людей у священичих рясах і монашому вбранні. Підпільні катакомбні церкви теж існували завдяки їм. Навіть мої батьки вінчалися у такій катакомбній церкві.

Ви коментуєте Богослужіння з різних храмів, але особисто Вам яка Церква є рідною, ближчою?

Я – греко-католичка. І належу до Церкви, яка плекає внутрішній світогляд, є носієм східнохристиянського благочестя візантійської традиції з часу Володимирового Хрещення. Мені приємно молитися у будь-якому храмі, але я завжди пам’ятаю, що поєднана з наступником св.Петра – Папою Римським. Я радію, коли візантійська і латинська традиції взаємно зближуються. Завжди відчуваю, що наші парафіяни – за єдність християн.

Я дуже люблю київський храм св.Василія Великого. Білосніжний, ошатний, затишний, мені він нагадує гуцульську ґражду в Європі. Там маю своє місце, і ніщо мене не відволікає від зосередження.

Завдяки роботі Ви маєте змогу знайомитися з новими людьми, зокрема з духовними особами та представниками монашества. Можливо, хтось із них Вас чимось особливо вразив?

Мене завжди цікавили монахині, оскільки вони – практики віри і дуже красиві, бо природні. Для кожної справи мають певну годину. Все роблять без зайвих слів. Сестри-василіянки, служебниці, мироносиці, студитки, йосафатки, катехитки, салезіанки… Кожне згромадження нагадує роботу великого міністерства. Одні мають за першорядне завдання освіту, видавничу діяльність, інші – катехизацію дітей, наступні доглядають хворих чи людей похилого віку і… коментують прямі телетрансляції як професійні журналісти. Я на власні очі бачила, як монахині будують обителі, вишивають мальовничі фелони, прикрашають храми. Здавалося, вони не мають часу на себе. Та у їхніх бібліотеках і каплицях я зрозуміла: вони – це ми, але в дечому досконаліші. Мають енциклопедичні знання рівня доктора богослов’я. Для скептиків мають аргументи, а добрі поради – для всіх інших. Я часто бачу їх у товаристві дітей та молоді.

Інколи замислюєшся, чому вчительки, медсестри, хормейстри стають монахинями? Чому ми часом лише мріємо про Рай на небесах, а вони бережуть його у собі на землі?..

Цикл ваших авторських програм «Між нами…» був гарно сприйнятий глядачами. Розкажіть про нього.

Я, можна так сказати, впряглася ще в один віз – суспільно-громадський проект. Нікому не хотілося братися за «проблемні» теми: расизм, ксенофобію, толерантність, бо це накладає велику відповідальність. Непродумане слово, неточна інформація можуть викликати міжнародну реакцію. Йдеться бо про іншу культуру, віру, іншу філософію життя.

Я зібрала молодих журналістів, які день і ніч жили у світі відкриття, а сама взялася за інтелектуальну складову програми. Прем’єрною була передача про вірменів України. Серед нас проживає майже 140 етносів. Як автор і християнка я відвідала мусульманську мечеть, знайшла французькі поселення та кладовища у Криму, зрозуміла, чому українки бажають одружуватися з африканцями, чому українську мову нігерійці вивчають швидше за українців, була у таборах ромів, вивчала східні єдиноборства і японську чайну церемонію. Погляд збоку дуже корисний. Мотивує. Після цих фільмів стає ніяково за те, що ми не цінуємо своє, рідне.

Що для Вас означає робота у прямому ефірі?

До нього я завжди особливо готуюся. Якщо, наприклад, коментуватиму пряму трансляцію святкової Меси з Ватикану, то протягом року аналізую промови Папи, його візити, читаю енцикліки. Зазвичай я коментую Богослужіння з кимось зі священиків. Прямі трансляції – це величезна інтелектуальна робота. А ще – велика дипломатія слова. Жанр толерантності. Власне, те, що мені довіряють таку роботу, вже є певним іспитом. Департамент інформації Святого Престолу уважно вивчає рівень кожного журналіста, який коментуватиме святкові урочистості з Ватикану. По-перше, це має бути освічена людина, яка цікавиться Церквою. Журналіст має володіти даром оповідача (а не просто інформувати), інакше коментар не промовить до душі глядачів. Він має бути патріотом своєї держави, усвідомлювати значення події, бути дуже точним у вимові чинів, біблійних назв, санів. Неточно вимовити імена ієрархів означало б образити вірних цієї Церкви. Людина, що коментує такі трансляції, має відвідувати церкву, аби розуміти те, що відбувається. Місія такого журналіста – толерантність як Боже покликання. Я можу мати свої судження, але висловлювати це в ефірі я не маю права.

Якось Вас назвали теологічною журналісткою. На ваш погляд, в Україні вже можна говорити про теологічну журналістику?

У світі існує таке поняття. Зокрема, в Римі, Мюнхені, Відні, Лондоні, Варшаві, сильна школа на CNN і BBC. Прогресує журналістика Москви і Санкт-Петербурга. Як на мене, є зрушення і в Україні, але поки що за рахунок науково-дослідних семінарів, навчання у католицьких університетах і академіях, які готують теологів, що вміють працювати з інформацією. Я знаю приклади, коли Церква дає змогу журналістам навчатися в найкращих університетах світу – у папських університетах, академіях Москви, Варшави, Мюнхена, Лондона, Вашингтона.

Чи правда, що невдовзі на Першому Національному транслюватимуть недільну молитву Святішого Отця?

Маю таку ідею, і, сподіваюся, нове керівництво каналу її схвалить. Це будуть недільні молитви із Предстоятелями Церков. Молитва з храму УПЦ (КП) об’єднає православних. А пряма трансляція «Ангела Господнього» за участю Святішого Отця Бенедикта XVI – католиків. З-поміж усіх майже 7 мільйонів католиків України вони мають право молитовно спілкуватися із Предстоятелем своєї Церкви. Ніхто нікого не вивищує. Ми підкреслюємо суспільно важливі речі, адже кожна молитва містить проповідь пастиря на важливі теми життя. Так ми інтеґруємося у духовний світ.