Ми – діти одного Бога

Архієпископ та Митрополит Львівський владика Мeчислав Мокшицький (на фото) очолює Конференцію Єпископів України. «КВ» вирішив поставити владиці кілька питань про життя Церкви в нашій державі. Отже про те, куди і як мають прямувати католики України – очима архіпастиря…

Отче-архієпископе, яка структура Львівської Митрополії? Чому в нас існує саме Львівська митрополія, а не інша?

Католицька Церква дотримується своїх традицій. Історично склалося так, що Львівська Церква є найстаршою дієцезією на землях сучасної України та має статус архідієцезії. 1991 р., коли Україна отримала незалежність, була структурно відновлена Львівська Митрополія. Сьогодні до її складу входять всі сім дієцезій римського обряду на теренах України: Львівська (архідієцезія – І.М.), Києво-Житомирська, Луцька, Мукачівська, Харківсько-Запорізька, Одесько-Сімферопольська та Кам’янець-Подільська.

Митрополит несе в собі символ єдності Митрополії з Апостольською Столицею, єпископів даного краю з Петром наших часів – Папою Римським. Тому я отримав з рук Святішого Отця митрополичий паллій.
Сьогодні Конференція Єпископів України не виключає можливості створення з пастирською метою другої католицької митрополії римського обряду в Україні – Київської. Так буде легше організовувати душпастирство українських вірних. А надто що створення двох митрополій дозволило б зробити тіснішим зв’язок між митрополитами та єпископами.

Нині ж я як Митрополит хотів би навідати всі дієцезії України, побувати в багатьох парафіях – але фізично не можу цього здійснити одразу. Місцеві дієцезії за площею мають великий обшир, і навіть між парафіями подекуди бувають досить великі відстані.

Кожен єпископ є пастирем довіреної йому Помісної Церкви – дієцезії або єпархії. До того ж існують Конференції Єпископів, і в Україні також. З якою метою?

Церква ділиться на дієцезії, щоб було легше здійснювати локальну організацію життя спільнот вірних. Єпископи утворюють Конференцію, щоб координувати душпастирську опіку життя своїх Помісних Церков, приймати необхідні пастирські рішення, за потреби – розв’язувати проблеми, які виникають. Це і є головні завдання Конференції Єпископів. Вона також визначає програми, мету, методи душпастирства. Таким чином єпископи несуть спільну місію душпастирської діяльності та розв’язування негараздів у Церкві.

Чи співпрацює Конференція Єпископів України (латинського обряду) з Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви?

Вже в момент утворення цих структур виникла думка також проводити спільні зібрання єпископів обох обрядів. В 90-х роках таке зібрання відбулося двічі, пізніше була довга перерва. 2007 року Конференція і Синод зустрілися втретє. Відтоді такі зібрання відбуваються двічі на рік. 16-19 травня цього року ми також плануємо спільні реколекції у ворзельській семінарії. Після реколекцій буде день спільних нарад, потому розпочнеться окреме зібрання Конференції Єпископів латинського обряду. Ми стараємося проводити зустрічі з греко-католицькими єпископами, аби діяти спільно, з позиції представників обох обрядів торкатися проблем Церкви в Україні, щоб якнайкраще приходити з допомогою та порадою до вірних.

На яких засадах має відбуватися співпраця між католиками західної та східної традицій в Україні?

Передусім ми маємо зважати на очікування сучасного світу, спільно розв’язувати проблеми та визначати доцільні методи душпастирства, допомагати вірним якнайкраще переживати свою віру серед викликів сьогоднішнього життя, звертатися до державної влади з деяких питань – зокрема, моральних та біоетичних, щоб запобігати законам, які шкодять життю людини та моральним засадам суспільства. Також єпископи обох обрядів мають спільно ставити та реалізовувати душпастирські цілі. Наприклад, минулого разу ми проводили конференцію про родину, перед тим – біоетичну. Такі практичні конференції єпископи західного та східного обрядів готують по черзі, пізніше ми спільно обговорюємо якусь проблему. З часом ми плануємо готувати комунікати для вірних, щоб вони були обізнані з тематикою та ходом проведення наших спільних конференцій. Наступне робоче зібрання такого типу заплановано на осінь цього року.

Які перспективи на взаємне духовне збагачення мають католики різних обрядів?

Передусім католики різних обрядів становлять єдину Церкву, таким чином за потребою можуть приступати до святих таїнств як у себе в храмі, так і в іншому обряді. Наприклад, багато вірних приступають до таїнства сповіді у священика іншого обряду – і нічого протизаконного в цьому немає. Натомість хрещення, миропомазання та шлюб треба здійснювати у своєму обряді. Вірні також часто прагнуть й мають прагнути пізнавати багатство Літургії та традицій інших обрядів. Насамперед йдеться про заохочування відвідування санктуаріїв, як латинських, так і греко-католицьких. Також через відмінності у календарі католики різних обрядів нерідко двічі святкують церковні урочистості, що є знаком не лише поваги та взаєморозуміння, але й нашої єдності.

Вірні різних обрядів живуть в одній країні та люблять її, співпрацюють, створюють родини – і ми маємо берегти цю єдність. Тим паче ми маємо берегти єдність Вселенської Церкви. Будь-які відмінності релігійного плану ніколи не мають бути причиною поділів.

Канон 35 Кодексу Канонів Східних Церков наголошує, що охрещені некатолики при повному з’єднанні з Католицькою Церквою повинні повсюдно зберігати власний обряд, шанувати його і мірою сил дотримуватися. Тобто охрещена в православ’ї людина при переході в католицизм має дотримуватися свого обряду – східного (фактично – стає греко-католиком), «хіба рескрипт Апостольського Престолу постановляє щось інше». Як тут бути вірним, особливо тим, які хоч і були охрещені в Православній Церкві, але не були в ній виховані? Шлях навернення вони пройшли в Римо-Католицькій Церкві, і тепер дотримуються західного обряду…

Конференція Єпископів України (латинського обряду) виступила до Святішого Отця Бенедикта XVI з проханням про диспензу (звільнення) з цього канону для українських вірних, охрещених в Православній Церкві. Таким чином охрещені в православ’ї, урочисто роблячи Визнання Віри в Католицькій Церкві і таким чином з’єднуючись з нею, матимуть можливість вибору обряду.

Апостольська Столиця ще не відповіла на наше прохання. Через це зараз актуальна інша можливість переходу: згідно з приписами канонічного права, щоб вірний міг змінити східний обряд на латинський, то єпископ тієї дієцезії, до якої належить цей вірний, має звернутися з відповідним проханням до Конгрегації Східних Церков. Як правило, Конгрегація не створює труднощів в таких випадках. Якщо ж батьки або бабуся чи дідусь дитини охрестили її в Православній Церкві через неможливість охрестити в Католицькій, як це відбувалося, наприклад, за радянських часів, то належність до Церкви та обряд визначаються згідно з віровизнанням батьків, або дідуся з бабусею, хіба що сам охрещений постановить інакше.

Питання належності до обряду особливо актуальні при прийнятті таїнства шлюбу. Якщо і він, і вона є католиками східного обряду, то шлюб, прийнятий за латинським обрядом, може бути визнаний недійсним (очевидно, найперше йдеться про ті випадки, коли в цей же час була вільна можливість прийняти таїнство в своєму обряді – І.М.).

Ми вже маємо досвід подання вищезгаданих прохань до Конгрегації Східних Церков, чогось особливо складного в цьому немає. І так варто чинити у випадку переходу кожного вірного в західний обряд, поки Апостольський Престол не постановить інакше. Це дозволить уникнути багатьох труднощів в церковних спільнотах.

Владико, як би Ви визначили ті виклики та завдання, які сьогодні стоять перед Католицькою Церквою в Україні?

Україні була і є потрібна нова євангелізація. Душпастирство необхідно знову розпочинати від основних правд віри, знайомити вірних з Катехизмом Католицької Церкви, щоб досягнути повністю свідомої та відповідальної приналежності до Церкви. Віра має бути не сентиментальною, а свідомою. Подальша євангелізація полягає на поглибленні релігійного життя. Часом видається, що «всі й так все знають», що наука віри передалася від попередніх поколінь, особливо в тих місцевостях, де і нині живі традиції католицизму – але сьогодні це вже не відповідає дійсності. Ким є Бог? Які основні істини віри? До цих питань треба повертатися знов і знов. Значення свят та відпустів, сенс відвідування храму – все це потребує пояснень та обговорень. По суті – це катехизація. Далі йдуть основні засади життя, які виникають з християнської віри та приналежності до Церкви, зокрема – норми моралі. Особливо йдеться про вірність принципам святості життя, неможливість розлучень подружжів, неприпустимість наркоманії та алкоголізму як гріхів проти свого тіла – храму Духа Святого. Якщо ми хочемо мати добрих християн, добрих вірних, то мусимо з початку познайомити їх з Богом.

Чи плануються зміни в структурі Церкви в Україні?

Від відновлення місцевих церковних структур минуло майже 20 років. Сьогодні Церква в Україні продовжує свій розвиток, зокрема впорядковується життя окремих дієцезій та парафій. Поступово більшає душпастирських приміщень та катехитичних класів, та їх все одно не вистачає. В деяких дієцезіях немає навіть повністю обладнаних приміщень для дієзезіального управління. Для започаткування необхідних нових душастирських ініціатив потрібно більше священиків та богопосвячених осіб, а також спеціально приготованих мирян, які б могли надавати їм фахову допомогу. Отже перед нами сьогодні багато цілей та завдань, осягнення яких ще тільки попереду. Є і багато очікувань – і ми плануємо й надалі поліпшувати й вдосконалювати структури Церкви на цій землі.

Єдність католиків в Україні постійно атакують з різних боків… Як на це реагувати?

Священики та ієрархія не мають права ділити вірних, робити привілеї за походженням чи мовою. Не можна ділити народ України на поляків, німців, євреїв, росіян, українців тощо. Більшість громадян України, особливо молодь, відчувають себе українцями, хоча їх і відрізняє культурний та національний спадок. Відмінності за походженням, особливості культури та/або мови не мають бути причиною незлагоди між громадянами України. Тут ієрархи помісних Католицьких Церков різних обрядів, а також духовенство некатолицьких віровизнань несуть велику відповідальність за те, щоб не бути поводом, «двигуном» поділів. Я підкреслюю: не можна ділити вірних на тих, що мають польське походження, українське походження, російське походження тощо. Обряд або віровизнання не дорівнює національності! Прикро, коли чуєш, що латинники – це поляки, греко-католики – українці, а росіяни – православні. Хіба в Україні 1,5 млн. поляків, 5 млн. українців та 40 млн. росіян? Це абсурд. Ми маємо розуміти та шанувати різноманітність українців, яка є багатством краю, взаємно збагачуватися цією різнорідністю, а одночасно ми маємо показати, що ми – діти одного Бога… Тож шануймо одні одних!