«Поділяй і владарюй!» – казали древні. Цей принцип не раз ставав жахливою зброєю для багатьох народів світу. Особливо фатально він діяв в українській історії: самі патологічно схильні до роз’єднання, ми легко дозволяємо іншим половинити нас. Здавалося б сьогодні, після останніх виборів, маємо начебто нову владу, але граблі ті ж.
У той час, коли до спільного міжнародного (з представниками Європи і США) параду 9 травня на Красній площі в Москві щоденно готувалися – карбували крок і проходили муштру – 75 офіцерів та курсантів дислокованої у Львові Академії Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, далекий від військової справи і від Львова депутат Одеської обласної Ради – в миру Олексій Михайлович Саввін, уродженець села Бурдино, Липецької області РСФСР, він же – митрополит Одеський та Ізмаїльський Агатангел, строчив до Президента України свого листа. Суть заяви – повернути львівський навчальний заклад в лоно Одеського ордена Леніна інституту сухопутних військ. Привід – Папа Римський, який, за посередництвом греко-католиків, нібито впливає на юну, тендітну психіку курсантів. Аргумент – храм Святого Архистратига Михаїла, що стоїть на території Академії.
«бо бридить Господь крутіями…» (1.32. Пр. Соломона)
Кажуть, головне кинути наклеп. Доки звинувачений тратитиме час і сили на виправдання, можна спокійно користати з ситуації, яку затіяв. «Вважаю, що докази, які наводить митрополит Агатангел, абсурдні. Цим листом він не тільки паплюжить Українську Греко-Католицьку Церкву, але ставить під сумнів всю систему освіти військовослужбовців, – каже о. Степан Сус, голова центру військового капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ, – Україна – єдина держава, отже й армія у нас також неподільна. Відповідно загальною є система військового виховання Збройних Сил, які мають єдиний статут. Тому, незалежно в якому регіоні України навчаються військовослужбовці, вони готуються стати захисниками нашої спільної Вітчизни. Тож робити якісь порівняння щодо навчання і виховання – не коректно. Виглядає так, що українські військовослужбовці виховуються за різними критеріями, залежно від місця дислокації. Зрештою, християнські закони також для кожної конфесії однакові – це мораль, людяність, правда…»
А правдою є те, що Постановою Кабінету Міністрів від 26.05.2005 р. №381 «Про заходи щодо оптимізації мережі вищих військових навчальних закладів…» Одеський інститут ліквідовано. Причина рішення – реформування Збройних сил України, себто їх скорочення. Один із зачинателів змін, тодішній міністр оборони Анатолій Гриценко, запевняв і обґрунтовував – багато великих військових навчальних закладів армія фінансово просто не «витягне». Тож керуючись засадою – не кількість, а якість, й маючи на меті підвищення обороноздатності країни та створення профільного вишу, який готуватиме високопрофесійні кадри, було ініційовано об’єднання Сумського, Харківського, Одеського та Львівського інститутів в одно. Головні конкурентні пристрасті розгорілися між південним і західним полюсами – Одесою та столицею Галичини. Військовики згадують, як тоді до них приїжджало безліч різних делегацій, комісій (в тому числі і комісія Верховної Ради), вивчали стан справ і врешті вирішили – до вишколу фахових офіцерів для сухопутних військ за всіма спеціальностями краще надається Львівський інститут, бо має для цього сучасну навчально-лабораторну та польову бази, серйозну систему освіти, компетентних викладачів, а отже й гарні перспективи. Що зовсім не ставило під сумнів високий рівень професійності одеського закладу, однак… Це вже потім прагматичне рішення компетентних органів обросло скандальними заявами різних політиків і партій, одеськими мітингами, емоційними закидами, мовляв хтось сумнівається, що в Чорноморській Пальмірі здатні виховати справжніх патріотів України. Реагуючи на ці протести, уряд створив робочу групу з вивчення ситуації. Відповідно 30 серпня 2006 року Кабмін прийняв рішення залишити частину фондів колишнього вишу як Військовий інститут Одеського національного політехнічного університету (ОНПУ). У вересні 2007 року ще одна комісія, очолювана тодішнім віце-прем’єром з гуманітарних питань Дмитром Табачником, провела інвентаризацію майна і земельних ділянок Одеського сухопутного (а це понад 60 гектарів землі!) з метою подальшої реорганізації його у Військовий інститут ОНПУ. Натомість львівський навчальний заклад упродовж цих п’яти років успішно функціонував, розвивався, випускав курсантів і врешті став Академією.
Спочатку була історія.
А починалася вся історія далекого 1899 року. Причому як в Одесі, так і у Львові, адже обидва заклади у певному сенсі – ровесники. Прообраз одеської інституції – кадетський корпус, заснований графом Мусіним-Пушкіним і лише затверджений маніфестом російського імператора Миколи ІІ. Львівську установу започаткував австрійський уряд, відкривши школу кадетів піхоти і даючи можливість здобути тут військову освіту багатьом українцям. Фахівець музейної справи, член Українського Геральдичного Товариства Михайло Слободянюк розповідає, як в квітні 1897 року президент Львова доктор Малаховський їздив до Відня, щоб разом з львівськими депутатами вести переговори з австрійським військовим міністерством щодо будівництва кадетської школи. Тоді ж були прийняті і головні вимоги, поставлені адміністрацією міста: обов‘язкові предмети – польська та українська мови, а також першочерговий прийом до навчального закладу мешканців Галицького краю. Начальником (командантом) школи став майор Отто Шмід, який вже знав звичаї українців і розумів їхню мову, бо 1895 року командував 24-им Галицьким полком піхоти, розташованим в Коломиї і укомплектованим на 79% українцями. До речі, акцентує військовий історик, є документи, в яких чітко вказано, що в кадетській школі навчались діти військових капеланів євангельського та православного віросповідань. Відомо також, що серед випускників кадетського корпусу були полковник Гнат Стефанів, очільник Української Галицької Армії в найважчі часи її боротьби з поляками за Львів; підполковник УГА Альфред Бізанц – галицький німець, який з 1918 року беззастережно став на бік української справи, а також отаман УГА Богуслав Шашкевич, що під час Визвольних змагань командував Белзькою, а згодом Золочівською бригадами.
Далі доля обох навчальних закладів майже суголосна – в Одесі тотальна русифікація, у Львові не менш активна полонізація. Зрештою, спільність православного віросповідання ніколи не заважала росіянам жорстоко переслідувати українців – християн-співбратів. Так було із значною частиною корінного населення Одеси, яке чимало витерпіло тут в період громадянської війни. Бездержавні українці не мали затишку й всередині Речі Посполитої. Згодом обидва навчальні заклади припинили своє існування. На їхньому місці утворились радянські військові училища (у Львові колишній капеланський храм, збудований 1937 року, переобладнали в клуб). Врешті вже в незалежній Україні 1993 року створено Одеський інститут сухопутних військ. Того ж таки року Львівський вищий військовий заклад розпочав навчання курсантів за 15 спеціальностями. 18 листопада 2000 року за значні успіхи у формуванні кваліфікованих фахівців для українського війська та з нагоди 100-річчя підготовки офіцерських кадрів в Галичині Указом тодішнього Президента України Військовому інституту у Львові присвоєно ім’я гетьмана Петра Сагайдачного.
Нині в Академії сухопутних військ навчається біля тисячі курсантів з різних куточків України, в тому числі й з Одеси. Кажуть, їм подобається здобувати освіту саме у Львові, бо тут, разом з наукою, вони пізнають ще й традиції українського народу, яких раніше просто не знали. Багато хто з молоді досі ніколи як годиться не святкував Різдва чи Пасхи. «Я зустрічаю серед курсантів багатьох православних, які не розуміють, чому вони властиво є православними. Пояснюють, що так прийнято, бо на їхніх теренах більшість – хрещені в православ’ї, то й вони «за компанію» також. А що означає термін «православ’я» – не мають поняття», – дивується голова центру військового капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ, отець Степан Сус. І риторично запитує: «Може там, в тій таки Одесі, варто пояснити людям бодай прості ази катехизму? Ми ж не вчимо тут молодих людей греко-католицької віри, а пояснюємо суть цілого християнства. Навпаки, я постійно закликаю їх бути самим собою, але знати, що Україна – поліконфесійна держава. Також вчу віротерпимості». Душпастир показує фотографії, де він з курсантами в паломницькій прощі до Почаївської лаври. Розказує, як хлопці охоче відвідують релігієзнавчий гурток, де знайомляться з різними світовими релігіями, течіями, сектами, бо справжня військова еліта повинна бути обізнана всебічно, майже за Кобзарем: «…і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Водночас священик обурюється на питання – чи обов’язковим є відвідування курсантами храму? «Абсолютно ні! Християнство – релігія, яка проповідує любов до Бога і свободу вибору, було б дивно змушувати когось вірити чи йти до храму. Головна позиція УГКЦ – поважати волю людини. Та й взагалі, тут юнаки мають різні світогляди. Є серед них й категоричні атеїсти. Був навіть випадок, коли курсант Тимур Асалгараєв з Дніпропетровська, минулорічний випускник, вирішив стати православним християнином. І я особисто ходив на вулицю Короленка, в наш головний православний храм, домовлявся про хрещення хлопця і був присутній під час обряду. Віра – це стосунки з Богом, набагато вищі, ніж всі ці чисто людські проблеми поділу», – підсумовує о. Степан Сус.
Колишній вихованець Академії Максим Вербельчук має що порівняти, бо здобував освіту не лише у Львові: «Родом з Житомирщини, раніше навчався у військовому інституті в Сумах. На території сумського закладу не було жодної церкви. Відповідно й духовність там мала нульовий рівень. Питання про потребу в армії капеланства навіть не розглядалось. Вважаю, що вирішувати конфлікти зброєю – крайність. Молодим чоловікам обов’язково треба розповідати про альтернативу – зброю любові, зброю Христа».
Возлюбити Бога чи ближнього?
Храм, який не дає спокою митрополиту Агатангелу, 2000 року отримав благословення єпископів традиційних церков України – посвячували разом греко-католики і православні обох патріархатів (з боку УПЦ МП був владика Августин (Маркевич), Голова Синодального відділу УПЦ із взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України). Церква Архистратига Михаїла, покровителя небесних і земних воїнів – власність армії. Але щоденно служать в ній греко-католики, бо коли стояло питання реставрації колишнього військового клубу, жоден з православних співбратів до роботи не брався. Тож відновленням храму упродовж 4 років займалися студенти Львівської Духовної семінарії Святого Духа. Та навіть зараз, після власноруч зробленого ремонту, не забороняють приходити сюди представникам християнських конфесій. «Можуть спокійно служити, якщо їм не перешкоджає власний світогляд, – запевняє о. Степан – Я завжди ставлю інше питання – чи дозволили б в православному храмі Московського Патріархату відправити Літургію нам або католикам чи протестантам? Важко говорити про співпрацю, коли православні через власну гординю не можуть промовляти з нами «Отче наш» – слова молитви, яку Ісус залишив всім у Святому Писанні. Який ще об’єднавчий ідеал потрібен? Натомість ми закликаємо плідно працювати серед військових, бо роботи вистачить усім. Тут нікому не загрожує безробіття – слова Христа, що жнива великі, а робітників мало, актуальні досі, і то, як ніколи. Щоб дійти до кожного військовослужбовця, вислухати, зрозуміти, порадити – душпастирів справді не вистачає».
Державі служать звичайні люди, їм не завадить поміч тих, хто служить Всевишньому. «Бути постійно поруч, словом і прикладом допомагати вірним – позиція кожної церкви. Але треба пам‘ятати, що від початку свого творення, Церква відділена від держави, тож до її завдань не належить вирішувати питання державної ваги. Тому заяву митрополита Агатангела варто трактувати лише як просту репліку звичайної особи», – переконаний секретар Ради у справах душпастирської опіки при Міноборони о. Любомир Яворський. Ініціювати перенесення Академії з міста Лева, керуючись тільки власною примхою – безбожно. Бо висловити бажання легко, однак реально його втілити – коштовне задоволення. І вимір не стільки державно-фінансовий, як емоційно-людський. «Ідея повернення інституту Сухопутних військ зі Львова до Одеси – нонсенс, – каже керівник прес-центру Західного оперативного командування Міністерства оборони України Олександр Поронюк. – За період існування Академії розроблена унікальна освітня база для підготовки офіцерів. Відтак, бюджет Міноборони цього року надзвичайно маленький. У нас обмежені кошти для проведення заходів бойової підготовки. Робити передислокацію навчального закладу з одного місця в інше – ламати цілу систему. Це не відповідає загальноукраїнським інтересам».
Зрештою, розташування вищої військової школи поблизу західних кордонів країни має стратегічну мету. Контакти з іноземними колегами, співпраця з країнами ЄС, обмін досвідом збагачують і удосконалюють. На сьогоднішній день в Україні існують три потужні вищі військові навчальні заклади, які готують офіцерів для кожного з трьох видів Збройних Сил України: Харківський університет Повітряних Сил, Академія Військово-Морських Сил в Севастополі та Академія сухопутних військ у Львові. Таким чином військові заклади розподілені, так би мовити, «на паритетних засадах» між усіма основними географічними частинами держави. У кожному з цих ВНЗ навчаються вихідці з усіх областей України, в тому числі з родин з різними релігійними традиціями. Українські військові вже давно мають налагоджену співпрацю з священиками, яку нині координує Рада у справах душпастирської опіки при Міноборони і до якої входять представники українських православних, греко-католицьких та католицьких церков, протестантів та мусульман. Саме тепер уповноважені своїми церквами члени Ради, спільно з оборонним відомством, працюють над проектом Концепції душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України, щоб в майбутньому не поставало питання, чому у Львові капеланською церквою опікуються греко-католики, а на території військових навчальних закладів Харкова та Севастополя діють храми виключно УПЦ МП.
Правдиве слово не буває приємним, а приємне – не буває правдивим.
Послання митрополита Одеського та Ізмаїльського Агатангела зчинило багато галасу в ЗМІ. Однак, за відвертим наїздом на греко-католиків і претензіями до самої Католицької церкви, яка, цитую: «упродовж століть прагнула і робила все можливе для захоплення земель, заселених православними християнами…», загубився сенс наступних слів, в яких владика просить главу держави звернути увагу на те, що в Одесі «сьогодні, на жаль, є багато зацікавлених людей, яких вабить територія інституту, з метою особистої разової наживи». І мова тут не про іновірців. Про це ж бідкався свого часу екс-ректор Одеського Національного політехнічного університету Валерій Малахов, який неодноразово заявляв про небезпеку привласнення інститутських угідь, з метою їх забудови. Він наголошував, що одеська міська влада за весь час конфлікту не робила жодних спроб його залагодження, а, навпаки, пробувала сама захопити ласий земельний шматок. Бо, відомо, де двоє б’ються, користає третій. Відтак у високопреосвященішого митрополита Агатангела, який, наче справжній патріот України, дбає про збереження «історичного надбання українського народу й укріплення його обороноздатності», є велетенське поле для діяльності – навчати моральних цінностей депутатів міської Ради Одеси, проповідувати християнські засади корупціонерам, врешті власним прикладом боротися проти фінансових зловживань. Тоді не буде страшною експансія та конкуренція з іншими сповідниками Христа. А за шляхетною роботою не стане часу для розпалювання міжконфесійної ворожнечі, що за законом України – кримінальне правопорушення.
Храм Святого Архистратига Михаїла – серце Академії сухопутних військ. Військовослужбовці та члени їхніх сімей мають змогу тут зустрітися на молитві з Богом. Зрештою, церква Кирила і Методія, розташована поблизу Військового інституту Одеського політехнічного університету, мабуть також не пустує. Бо воїнам земним необхідно чути Слово Боже, адже людина зброї повинна мати глибокі засади честі й моралі, щоб не легковажити чуже життя. Переконатися у високій виховній місії греко-католицького священства, водночас оцінити освітні й військові здобутки Академії – запрошують Президента України Віктора Януковича. І сподіваються, що Гаранту вистачить мудрості та розважливості вирішити проблему, не розколюючи Україну. Бо можна мати інші переконання, погляди, розмовляти різними мовами, але ділити армію – небезпечно для держави. Поділене царство не встоїть – казав Христос. Чи такою є мета митрополита Агатангела? Хіба може високопреосвященіший владика рекомендувати Президенту ослухатись слів Господа? Український духовний світ вже потерпає від конфесійного дроблення. 70 років безбожності закінчилися тотальним крахом, бо матеріальні блага будувалися на піску безвір’я. Нині шматувати владу, армію, країну – чинити свідомий злочин. Віддати кесарю кесареве – вчив Син Божий. Однак, перефразовуючи українську приповідку, варто пам’ятати, що і «кесар» під Богом ходить.
фінансово.
Щиро дякуємо!
