Християнство в Сирії сягає часів, що передували наверненню апостола Павла, але нині крихітна християнська громада бореться за виживання. Церква є меншістю, і християни ризикують втратити своє культурне надбання, пояснює архиєпископ Дамаску Самір Нассар. Він очолює помісну церкву з 2006 року.
В інтерв’ю, яке він дав порталу під назвою «Де ридає Бог», який створила Католицька мережа радіо і телебачення у співпраці з благодійною організацією «Допомога Церкві в біді», архиєпископ розповідає про труднощі, з якими стикається Церква в Дамаску, але також і про свою надію.
«Сирія – країна стародавньої християнської традиції, вона налічувала 33 тисячі храмів. У ті часи християни становили більшість населення, про що свідчать важливі історичні пам’ятки. Ще сьогодні існують і діють багато християнських богослужбових будівель. Християни – не гості в Сирії. Їх коріння тут, де вони жили пліч-о-пліч з мусульманами починаючи з VII століття.
Християнство глибоко вкоренилося в Сирії набагато раніше ісламу. Воно присутнє в Дамаску ще до святого Павла, який хрестився і знову прозрів в Дамаску.
Християни в Сирії діляться сьогодні на три групи: на монофізитські церкви (Сирійська Православна і Вірменська Апостольська), що мають своїх Патріархів в Дамаску. Потім, є Греко-Православна Церква, найбільша за кількістю віруючих. Нарешті, присутні громади Католицької Церкви та протестанти.
Всі ці Церкви, за винятком протестантів, які прибули в минулому столітті, – стародавні. Я, – пояснює архиєпископ Нассар, – належу до Маронітської Церкви, заснованої в V столітті святим самітником Мароні, який жив у пустелі між Алеппо і Антіохією.
Протягом першого тисячоліття ми, мароніти, проживали в Сирії, потім пішли в ліванські гори, а сьогодні живемо повсюди: від Австралії до Америки. Більше половини нашого населення проживає за межами Близького Сходу.
Тут, в Сирії, ми складаємо від 8 до 10 відсотків населення, а деякі стверджують про 4 – 5 відсотків. Таким чином, ми – меншість, менше одного мільйона з 21 мільйона жителів.
Найчисленніша громада – це мусульмани-суніти, які становлять приблизно 80 відсотків населення. Є й іслам іншого типу, званий «алауїти».
Всі ми жили разом протягом 1400 років. Протягом історії виникали проблеми, однак ми співіснували і продовжуємо співіснувати і понині. У моїй єпархії в Дамаську є мечеть як раз навпроти моєї резиденції. Ми чуємо їх молитви, а вони чують наші. Наше співіснування виражається в повсякденності. Я сам підтримую контакти з мусульманами: вони провідують нас на Різдво і Великдень, а ми їх – на Ашуру, Рамадан і Ійд-ал-Фітр. Воістину ми – єдина родина.
Толерантність по відношенню до християн підтримується завдяки зусиллям уряду, який дбає про меншини. Він зупиняє конфлікти між мусульманами і християнами. Уряд відіграє дуже важливу роль в цьому і діє успішно.
Мусульмани не навертають наших віруючих силою, однак якщо християнська сім’я живе у будинку з 12 мусульманськими родинами, якщо їхні діти грають разом, відвідують школу, то поступово вони засвоюють більше мусульманське вчення, ніж християнське. Ми відступаємо, оскільки перебуваємо в стані слабкої меншості, і не отримуємо достатньої підтримки, щоб жити згуртовано, зміцнювати нашу віру, передавати нашим дітям основи релігії в наших місцевих церквах.
Проблеми виникають, коли молодий християнин бажає одружуватися на мусульманці: він повинен перейти до ісламу. Мова йде про найдавніші закони, що не підлягають змінам. Ніхто не змушує християнського юнака одружитися на мусульманці, але 95 відсотків дівчат – мусульманки, а лише 5 відсотків сповідують християнство. Природньо, шальки терезів схиляються до мусульманок. Так ми теж втрачаємо віруючих.
Про перехід мусульман до християнства питання складається інакше. Багато мусульман приходять в наші храми, вивчають катехизм, беруть участь у наших зустрічах, але вони не можуть хреститися. Вони можуть бути «таємними християнами» у своїх серцях. Коли вони приходять до нас, ми їх приймаємо з відкритим серцем. Деякі відвідують Святу Месу, читають Біблію і Закон Божий. Приходять, так, але публічно змушені залишатися мусульманами.
Якщо до мене приходить молода людина з бажанням прийняти Хрещення, то я можу прийняти його, але не хрестити. Інакше виникнуть проблеми з урядом. Попри все, наша Церква радісна, активна, динамічна, а наше екуменічне життя також процвітає.
Ми працюємо разом. У Дамаську є десять єпископів: п’ять православних і чотири католицьких. Раз на місяць ми збираємося, обговорюємо пастирську роботу, молимося разом. На Літургію приходять не тільки католики, але також православні та інші християни, а мої вірні також відвідують православні богослужіння. Це сприяє згуртованості і робить нас однією великою родиною.
Споглядаючи Близький Схід, ми бачимо війну між Туреччиною і Курдистаном, війну в Іраку, війну між палестинцями і ізраїльтянами, а також війну в Лівані. Сирія – єдина країна цього регіону у мирному стані. Тому багато біжать до Сирії, в єдину спокійну для проживання країну в цій частині світу. Приїжджають жити, працювати, молитися і вчитися. Дамаськ – університетське місто. Якщо б не було Сирії, більшість християн залишила б Близький Схід».
Наприкінці інтерв’ю архиєпископ Нассар додав: «Я повинен плекати надію. Ми – Церква надії, ми не можемо бути песимістами. Адже Ісус Христос сам був біженцем, мучеником, а це додає нам сил».
фінансово.
Щиро дякуємо!
