Вогнище з Коранами в дев’яту річницю терактів у Нью-Йорку та Вашингтоні так і не спалахнуло. Але спалахнуло багато іншого. Зокрема, дискусія на тему, чого добився Захід своєю війною проти ісламізму, і на чиєму боці Бог.
Пастор Террі Джонс заявив про намір своєї нечисленної (до 50 парафіян) маргінальної християнської церкви у Ґейнсвілі, штат Флорида, спалити півсотні священних ісламських книг іще в липні. Окрім місцевих пожежників, які не дали дозволу палити вогнище, про ці плани мало хто знав.
Але кілька днів тому проти них виступили чільні посадовці у США: генерал Девід Петреус, головнокомандувач збройних сил в Афганістані, сказав, що такі дії ставлять під загрозу життя солдатів. Проти цих планів виступили Білий Дім і Ватикан. Газети світу провели паралелі з нацистськими вогнищами з невгідної літератури. Але пастор Джонс та його войовнича паства заповзялися продемонструвати, яким злим і агресивним є іслам, спаливши його священну книгу.
Як показує історія останніх років, образа ісламу на Заході справді часто тягне за собою поранення і смерті – як це було після карикатур на пророка Мухамеда в маловідомій данській газеті. Але це, як правило, смерті самих мусульман внаслідок демонстрацій в Афганістані та інших місцях.
Внаслідок стрілянини службовців безпеки по натовпу, який протестував проти ідей пастора Джонса, які тут вважають позицією всього Заходу, в Афганістані поранено кілька людей, за деякими даними один чоловік загинув. «Священна книга живе в серцях та розумах усіх мусульман. Приниження Священної книги означає приниження нашого народу», – сказав президент Афганістану Хамід Карзай.
Схоже, що багато хто в ісламському світі сприйняв позицію малоосвіченого флоридського пастора, який плутає священнослужителів-імамів та супермодель Іман, як позицію Заходу. Якщо Коран так і не загорівся, то на попіл перетворилося багато американських прапорів.
То хто ж кому ворог?
Захід, хоч і переважно християнський, має дуже різні рівні релігійності: від майже повністю секулярних суспільств півночі Європи до тієї-таки Флориди. Багато коментаторів говорять про фанатичність, зашореність і вперте небажання знати й розуміти будь-який інший спосіб життя багатьох флоридських баптистських та інших протестантських церков.
Я спілкувалася з багатьма флоридськими баптистами і чула думку про те, що «на нашому боці Бог, тому треба вбивати тих, хто проти нас». Кажуть, що пастор Джонс підробляє тим, що робить меблі. Слухаючи його заяви, важко не подумати, що теслярство – єдине, що у нього насправді спільного з Ісусом Христом.
Але ворогом ісламістів, кажуть західні лідери, є не тільки пастор Джонс і його парафіяни, які поки що відклали власний християнський джихад за мир.
Громадський консенсус полягає в тому, що ісламізм спрямований не проти християнських націй чи християнської релігії, а проти ідеї безбожного, капіталістичного, ліберального Заходу в цілому, проти його демократичних свобод і цінностей.
Саме так усе й сприймалося 11 вересня 2001 року. Ми з колегами їли обід у телецентрі в Києві, де я тоді працювала. Хтось прибіг і увімкнув телевізор з новинами. Коли другий літак врізався в другу вежу-близнюк у Нью-Йорку, почулися зойки. Багато страв лишилося на столах. Одразу було зрозуміло, що Захід під проводом Америки відповість на цей напад швидко й потужно.
Напад на Афганістан нікого не здивував. В Україні чулися голоси, які нагадували, що саме Америка через пакистанську розвідку спонсорувала ісламістів в Афганістані у війні проти «шураві». На Заході посадовці про це згадувати не дуже люблять, хоча це не є секретом. У Лондоні зараз іде цикл театральних п’єс про Афганістан, побудований на ідеї того, що втручання Британії, а потім США, в Афганістан і призвело багато в чому до ситуації, яку спостерігаємо зараз.
Але мало хто на Заході тоді міг передбачити, що й нині в Афганістані триватиме війна, Осама бен Ладен лишатиметься на свободі, а з Саудівської Аравії та інших арабських країн ширитиметься радикальний іслам, який уже потроху починає орієнтуватися на поміркованих мусульман у Туреччині, Албанії, навіть у Криму.
Проте чи справді війна йде саме між цивілізованим, ліберальним Заходом, який дивиться на ситуацію цілком раціонально, й фанатичними ісламістами?
Тоні Блер у своїй автобіографії «Подорож» пише: після нападів 11 вересня у Заходу була можливість піти шляхом санкцій та дипломатії, «працювати над поступовими реформами і з часом прийти до виникнення нового ісламу». Таким чином, пише він, у відповідь на провокацію війни «ми дали б відпір цій провокації».
Натомість Захід, за активної участі самого Тоні Блера та президента США Джорджа Буша, вибрав шлях війни в Афганістані, а потім в Іраку. Війни, яка мала принести демократію і націєтворення у ці дві держави. Обидва лідери й досі захищають той вибір. Але чи був це вибір лідерів двох секулярних держав, чи двох ревних християн? Про релігійність Джорджа Буша було відомо давно, проте глибина католицької віри Тоні Блера стає очевидною тільки зараз. А питання побудови мечеті біля місця, на якому стояли башти-близнюки, показало велике несприйняття ісламу, навіть поміркованого, у США.
Отож питання про те, чи йдеться про конфлікт між фанатизмом і толерантністю, чи – між двома різними релігіями, лишається відкритим.
фінансово.
Щиро дякуємо!
