«Ми всі сьогодні в одному човні»

Глава церковної дипломатії РПЦ про співпрацю з західними християнами і про ревнителів православного ізоляціонізму

Якщо ще недавно відносини між Російською Православною і Римо-Католицькою Церквами нагадували холодну війну з рідкісними періодами потепління, то зараз вони помітно покращилися і перейшли, як запевняють Московська Патріархія і Ватикан, у стадію конструктивного діалогу та партнерства. Про сучасний стан міжхристиянського діалогу, а також про його можливі перспективи розповів голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату митрополит Волоколамський Іларіон (Алфєєв).

– Ваше Високопреосвященство, останнім часом спостерігається помітне потепління відносин між Московським Патріархатом та католицьким світом. Багато хто відзначає, що католики і православні об’єднуються на основі спільної мети – дати відповідь секулярним силам в Європі. Чи можна сказати, що в умовах XXI століття, коли сам фактор релігії виявляється на периферії системи цінностей європейців, зближенню двох конфесій більше не заважають богословські відмінності?

– Справді, в останні роки стабілізувалися відносини Російської Православної та Римо-Католицької Церков, які протягом декількох років до цього були досить напруженими. Наша співпраця будується сьогодні на платформі чесного і відкритого діалогу, в першу чергу про цінності, на яких ґрунтується європейська культура, в тому числі і російська. Ми чітко усвідомлюємо, що ті сили, які ви назвали секулярними, прагнуть до викорінення самої пам’яті про християнський фундамент європейської цивілізації. Більше того, практично всі народи не лише Європи, але і всього світу опинилися після падіння світової комуністичної системи в єдиному культурному та політичному просторі, наслідком чого є виникнення нового масового типу людини, відірваної від коріння, зокрема від релігійної культури.

Що стосується богословських розходжень між православними і католиками, можу запевнити скептиків, що наш діалог і співробітництво з Католицькою Церквою не ставлять перед собою завдання об’єднати обидві Церкви на основі компромісів в області віровчення. Такий шлях був багато разів відхилений соборним розумом Православної Церкви і не має перспективи в майбутньому. Навпаки, Східна Церква, не відмовляючись від діалогу з Західної, завжди наполягала на неухильному дотриманні рішень Вселенських Соборів і вірності святоотцівським переказам. Розрив з Римом, однак, не заважав православним в XVII-XVIII століттях направляти в католицькі навчальні заклади Італії своїх студентів, з яких згодом виросли чудові ієрархи Російської Церкви. Згадаймо також, що перед обличчям турецької та арабської навал Візантійська імперія шукала допомоги християнського Заходу, а ми зараз теж живемо в умовах навали антихристиянської пропаганди, розбещуючої наших співгромадян, що сприяє вандалізаціі наших суспільств. У цьому сенсі ми всі відчуваємо себе «в одному човні».

– Складається враження, що зближення останніх місяців між РПЦ і польськими католиками відбувається на ґрунті антикомунізму і засудження сталінського часу. На ваш погляд, чи може ідея християнського діалогу стати основною противагою лівим політичним тенденціям і можливості комуністичного реваншу в Європі?

– В останні два десятиліття відносини між Росією і Польщею складалися непросто. Однак і в російському, і в польському суспільстві усвідомлювалася необхідність примирення, у тому числі і в церковному середовищі. Церкви – Православна в Росії і Римо-Католицька у Польщі – відіграють величезну роль в житті наших країн, тому вони взяли на себе ініціативу сприяти процесу примирення. Нам було необхідно усвідомити причини, що перешкоджають зближенню наших народів, ретельно проаналізувати події, наслідки яких нас розділили і стали причиною недовіри і нерозуміння. У російському та польському суспільствах широко обговорювалися події радянсько-польських воєн 1920-1921 та 1940 років, розділ Польщі згідно з пактом Молотова – Ріббентропа, трагедія в Катині, жертвами якої стали більше 20 тисяч польських військовополонених. І росіяни, і поляки побачили, що рушійною силою радянської агресії проти Польщі на початку 20-х років минулого століття була комуністична ідеологія, а сама війна видавалася більшовицькою пропагандою за початок світової революції.

Аналіз цих подій привів громадську думку до висновку, що комуністична ідеологія цілком несе відповідальність за недовірливі і часом боязкі відносини між нашими країнами і народами. Але на основі чого ми можемо примиритися? Що є тим надбанням, яке можна вважати для нас спільним? Відповідь очевидна – християнська традиція, яка має точки опори в менталітеті, образі думки і психологічному складі громадян обох держав.

Не думаю, що слід протиставляти діалог між християнськими Церквами лівим політичним тенденціям, оскільки ці явища за своєю суттю лежать у різних площинах і мають на меті різні цілі. Я також не бачу в даний час передумов для комуністичного реваншу в Європі, оскільки ця ідеологія пішла в минуле, забравши з собою десятки, якщо не сотні мільйонів людських життів.

– Ви заявляли, що діалог протестантів з православними і католиками ускладнений через ліберальні тенденції в протестантських спільнотах Європи. На вашу думку, протестантські Церкви не зможуть брати участь у заявленій Московським Патріархатом і Ватиканом «новій євангелізації» Великої Європи?

– Справді, ліберальні тенденції за останні три десятиліття запанували в більшості протестантських Церков і громад Європи та Північної Америки. Вони виражаються в першу чергу в ревізії традиційних норм християнської моралі, антропології, зокрема у прийнятті гомосексуалізму як альтернативної форми людської сексуальності, яка нібито не суперечить християнській моралі і вченню Церкви, що безпосередньо спростовується Священним Писанням. Початок практики висвячування жінок для несення пастирського служіння в цих Церквах також відображає перегляд основних положень християнської антропології, зокрема уявлення про місце і роль жінки в Церкві, сім’ї та суспільстві.

Очевидно, що керівництво протестантських громад, приймаючи такі рішення, піклувалося виключно про відповідність чинного церковного вчення нормам і правилам секулярного суспільства, благословляючи все те, що не вважається негожим з точки зору ліберального секуляризму. Крім того, тенденції, властиві напрямку, в якому дрейфують сьогодні деякі протестантські Церкви, все більше втрачають специфічний релігійний характер, поступово перетворюючись на громадські організації, що займаються боротьбою за соціальну справедливість.

Все це суттєво ускладнює наш діалог з протестантами, і наша Церква в останні роки була змушена припинити двосторонні відносини з рядом протестантських Церков Європи та Америки. У той же час ми усвідомлюємо, що серед віруючих протестантів є багато тих, кому позиція православних і католиків значно ближча, ніж думка власного церковного керівництва. Нам відомо, що цих віруючих оголошують у своїх власних церквах «фундаменталістами», «фанатиками» і «сектантами» тільки через те, що вони дотримуються точки зору, яка є відмінною від офіційно декларованої, і намагаються її відстоювати. З цими протестантами ми готові співпрацювати в різних проектах, включаючи проект «нової євангелізації» Європи, про який ви згадуєте.

– Нещодавнє соцопитування католицького духовенства Австрії показало, що більшість священнослужителів виступають за скасування обов’язкової обітниці безшлюбності. Якщо подібне відбудеться в найближчому майбутньому, чи не змінить це ставлення до Римо-Католицької Церкви (РКЦ) з боку Російської Церкви, чи не буде це сприйнято як перемога ліберальних тенденцій, згубний відхід від багатовікових традицій?

– Без сумніву, загальнообов’язковий целібат духовенства, введений у Західній Церкві, в XII столітті, був невідомий ранньохристиянській епосі. Східні Церкви зберегли давню практику, що дозволяє висвячувати одружених чоловіків у священний сан. На християнському Сході практика Римської Церкви в цьому відношенні здавна викликала критику. Виходячи з цього православні, вважаючи проблему обов’язкового целібату духовенства внутрішньою справою Римо-Католицької Церкви, могли б тільки вітати його скасування, якщо воно відбудеться. Ми радше вважали б скасування практики безшлюбності духовенства поверненням до традиції древньої Церкви, ніж відходом від багатовікових традицій та ліберально-модерністським нахилом.

– Одночасно зі зближенням православних Церков з РКЦ, серед віруючих виокремлюються групи противників екуменізму. Ми спостерігали це на Кіпрі під час візиту Папи Римського і відзначаємо цю тенденцію у висловлюваннях деяких єпископів РПЦ. Як ви вважаєте, чи не стануть протестуючі голоси у православному середовищі перешкодою для діалогу з західними християнами, і взагалі, як враховується думка консервативної частини духовенства і мирян в екуменічному діалозі?

– Так, групи противників міжхристиянської і міжрелігійної співпраці існують у кожній з помісних Православних Церков. Найчастіше ці люди не мають глибокого знайомства як з інославними християнами, так і зі специфікою такого роду співпраці. Слід визнати, що дискурс багатьох «ревнителів» найчастіше носить не богословський, а психологічний і навіть політичний характер, що істотно ускладнює ведення з ними дискусії, бо розмова ведеться при цьому на різних мовах.

Тим не менше діалог з противниками міжхристиянських контактів в нашій Церкві має місце, їх думка береться до уваги при складанні соборних документів, при прийнятті відповідних рішень. Видається, що популярність такого роду «ревнительства» в нашій Церкві буде зменшуватися, оскільки Росія поступово займає своє місце у світовому співтоваристві, до нас приїжджають мільйони іноземних гостей, є колосальне (притому постійно зростаюче) число змішаних шлюбів з інославними, мільйони наших православних співвітчизників живуть за кордоном. Це сприяє близькому знайомству наших віруючих з неправославними християнами і вчить їх шукати шляхи взаємодії.

На мій погляд, було б корисно направити енергію «ревнителів» на боротьбу з тими явищами, які загрожують стабільності та здоров’ю нашого суспільства, підривають його моральні підвалини, в кінцевому підсумку посилюючи його секуляризованість. У цьому сенсі перед нами величезне поле діяльності, на якому для всіх вистачить місця.