Третій день 3-го Екуменічного Соціального Тижня активно апелював до теми розвитку духовності людини, хоча заходи, проведені 6 жовтня, охопили три абсолютно різні сфери: бізнес, мистецтво, історію. День почався з роздумів голови представництва Світового Банку в Україні над питаннями довіри, а закінчився свідченнями 90-літньої Ольги Ільків, яка просиділа у в’язниці 14 років.
У першому круглому столі «Довіра як основа побудови ефективного бізнесу» брали участь власники та топ-менеджери бізнес-спільноти Львівської бізнес-школи УКУ, представники недержавних громадських організацій України. В дискусію впровадив Мартін Райзер, вищезгаданий голова представництва Світового Банку, який зазначив, що низький рівень довіри до влади в Україні, як посткомуністичній країні, спричиняє кризу і у бізнесі. Бізнес не намагається відкритись, але має на меті, перш за все, купити конкурента, щоб контролювати його і потім закритись (своєрідна вертикальна інтеграція).
Проте, окрім величезної ролі держави у цьому процесі М. Райзер вважає, що не меншою є роль Церкви, яка має втручатись у політику.
«Завдання Церкви – нагадувати політикам про певні принципи, нагадувати, що вони працюють для людей. – пояснює гість. – Інституційна влада Церкви має використовуватись для захисту людей і утверджувати певну етичну систему. Я маю на увазі не обов’язково формувати політичну партію. Можна бути активним чи стати політиком і говорити про речі, які важливі для людей. Тобто, не перебувати лише в світі духовному, але відігравати роль у щоденному житті людей. Як приклад, можемо взяти Івана Павла ІІ».
Проте в процесі дискусії вияснилось, що українські бізнесмени не бачать державу, як основний компонент зростання довіри до і всередині бізнес структур. Головну роль вони віддають асоціаціям, які об’єднували б ці структури і регулювали різного типу внутрішні та зовнішні етичні конфлікти, задавали правила гри, що будували б рівень довіри в компаніях на основі етичних, більше того, духовних принципів. Таким чином учасники апелювали до активності громади, а не держави. Щодо зростання довіри до бізнесу, то Марк Гарді, керівник розробки неприбуткових виконавчих програм у США, зазначив, що тут велику вагу мають вільні ЗМІ, які можуть впливати також на репутацію фірми.
Кардинально іншою була виставка ікон майстерні «Небо на землі» з Миколаєва. Тут розказували про давні техніки писання образів, пояснювали якою є роль ікони у духовному і мистецькому вихованні дітей. Самі ж діти поряд з майстрами долучаються до творення їх праць. Марія Павелко, донька о. Сергія, засновника майстерні, пояснює, що насправді дитяче писання є «невимушеною грою у Святому Дусі» і не вони в майстрів, але майстри мають вчитися іконописання від них.
Львівська іконописарка Іванка-Крип’якевич Димид підтримує тісні відносини з «Небом на землі». Вона розказує, що о. Сергій, православний священик Московського патріархату, є своєрідним «позаштатним» священиком, тобто не приєднаний до парафії. «Він собі напевно вдома служить на престолику чи десь в лісі. Катакомбна церква, скажемо так, оскільки є інакодумець, бо там любить католиків чи ще щось. Тим більше, після того, як він виставлявся тут, як він каже, з «уніатской матушкой», тобто зі мною. Це був дуже сміливий крок».
Усі прибутки від продажу ікон митці вкладають у художні матеріали, які вироблять з натуральної сировини, що часто чимало коштує. Кожен день у них розпочинається з молебню та особистої молитви. У своєму регіоні вони також виступають своєрідними активістами, що наголошують на важливості плекання сім’ї, її об’єднання навколо християнських цінностей.
Герої фільму «Три історії Галичини», яким завершився вчорашній день, також вразили глибиною свого духовного світу. Автори стрічки, українка Ольга Онишко та ліванка Сара Фаргат, які мешкають у Вашингтоні, показали, як переживали різні люди трагічні події, які півстоліття тому охопили Галичину. Автори фільму збирали матеріал протягом 4 років, мандруючи цим регіоном.
Зазвичай про стосунки галицьких поляків, євреїв і українців часів ІІ Світової війни говорять, як про суцільні конфлікти. Режисери вирішили показати картини співпраці між представниками трьох національностей, які хоч і траплялись рідко, все ж сьогодні вражають любов’ю, яка була між людьми у цей час.
Це історії про родину Вайсів з Борислава, яких переховувала українка Юля та сусідня польська родина, про зв’язкову Олю Ільків, якій у в’язниці, де вона провела 14 років, допомагав кадебіст, про отця Станіслава Батмінського, який відновлює українські, єврейські цвинтарі та церкви на території т. зв. кресів і пише сценарій про співжиття українців та поляків на цих територіях. Ці люди не просто навели нові історичні факти, але розказали про те, що примирення, надія і прощення – це не просто ефемерні терміни.
Фото: Петро Дідула, Іванка Рудакевич
фінансово.
Щиро дякуємо!
