Є одна річ, яку мушу сказати: мені здається, що люди 30-х років відчували, що буде голодомор. Здогадувались, боялись. Інакше ніяк не можу пояснити, чого мій прадід, Степан Прокопенко, ще весною 32-го насіяв стільки квасолі – просто цілий лан, а як зібрали, то мусили поскладати її в бочечки.
Це було на Сумщині – Охтирський район, село Комиші.
В прадіда я не могла запитати, чого він так зробив – він помер в американському місті Гошен, коли мені було дуже мало років, я його ніколи не бачила. А бабусю Степу я питала, але вона не знала – вона в 32-му ще була невелика дівчинка.
Прадід Степан ближче до 33-го був уже не куркуль. Колишній швець, але вже й не швець, уже в нього челядників нема, навіть ту хату, де вони сиділи і шили чоботи, розвалив, там місце в дворі темне, чорне – але вже не куркуль, а середняк.
Про ту квасолю я вже казала, бочечки з квасолею, що стояли на горищі. Квасолю «вони» не забирали, їм тільки пшениця потрібна була.
«Вони» – хто такі були? Активіти? Комуністи? Просто «вони», босяки, до роботи не придатні, з наганом кожен, з онучами з тернових хусток. Ходили ночами.
Пшеницю «вони» забирали, за пшеницю стріляли, пшеницю вишукували закопану, заховану, всю, яка де тільки була.
Вся рідня Прокопенків у 33-му їла квасолю з бочечок, пекли з неї пиріжки, з неї і лободи, варили її просто так, вся рідня.
Ще прадід Степан завів кіз. Трьох. Їх теж у колгосп не брали, в колгосп забрали корову. Нащо колгоспу кози?
Чотири прадідові дочки – Галя, Тетяна, Степа (моя бабця) і Марфа в голод тільки дивились, що кругом робиться, і носили квасолю рідні в торбинках.
Мій прадід Степан. Фото початку 1960-х років
В те літо було дуже багато дощів.
І ріс бур’ян, такого буряну більш ніколи не росло.
Хто його знає – може, того, що виривати і косити не було кому.
Кози його їли.
Люди по селу мало ходили. Люди від голоду пухли. Опухлі, ледве ворушились.
Сусіди напроти – велика сім’я, дітей повно. А дві дівчинки, калічні трохи: одна дурнуватенька, а друга кульгавенька, то вони тих дівчаток з’їли. Щоб решту дітей врятувати.
Закрили їх без їжі, без води в хлівці, а потім з’їли. Але все-одно не врятувались. Там досі пустир, де їхня хата була, тільки зозуля живе.
Далека рідня прадідова, аж за млином вони жили, всі вимерли, тільки хлопчик малий лишився – дитинку берегли, дитині їжі найбільше лишали.
Моя прабаба Христя у 1950-тих роках
Прабаба Христя пішла і привела того хлопчика до них.
Пирога йому дала з квасолі і лободи, одненького, бо ж не можна так одразу.
Вночі прокинулася з тривоги – а його нема, де спати ввечері ліг, вона в комору – а там він стоїть над макітрою і їсть, і їсть ті пиріжки, один за одним, їсть і плаче, і весь уже обкаканий, і душиться від пиріжків, і лізуть ті пиріжки йому з рота назад, не може їсти…
Його на другий день в садку поховали, там досі хрестик стоїть синій.
Таких хрестиків багато в селі, по садках, по городах, аж страшно, як перший раз бачиш. Люди не дотягли б покійника до кладовища.
Правда, ще звозили в яму, коло кладовища, але то вже тих, кого поховати не було кому, тих звозили.
А «вони» тим часом все ходили ночами, вже й пшениці ніде не було, вже не було що брати, тоді вони стали вимагати гроші, золото, монети старі, царські, що люди поховані тримали. До вчительки прийшли, один її тримав, а другий пістолета наставляв – давай, а то застрелимо. Вона шарпнулась з останньої сили, той стрілив і застрелив свого товариша.
В Сибір заслали вчительку і всю її рідню.
За монети люди – ходили до міста, далеко – і міняли на їжу, але рідко хто доносив їжу до села, в лісочку переймали і грабували. Казали – то «вони» і грабували.
Прабаби Христини батьки були куркулі – старі, нещасні, хворі.
Вже в них усе забрали, вже їм і комини повалили, щоб їсти не могли зварити. Вони закрили вікна, щоб не видно було, і палили вогнище на підлозі в хаті, і варили там ту саму квасолю. «Оті» все-одно побачили, прийшли вночі з реготом, затоптали вогнище, перекинувши казан, розчавили квасолини, перебили весь посуд – вмирайте, куркулі!
З «отими» дівка ходила, дівка була не з села, хто знати звідки привіялась.
І завіялась так само.
Прадіда Степана забрали наступного року. За то, що такий хитрий – скільком людям життя врятував в голод! Ворог народу. В Сибір такого.
Моя бабуся Степанида з моєю мамою і тіткою. Фото кінця 1940-х років
В селі дітей мало лишилось. Як діти в селі череду пасуть – чергуються, виходить десь раз на місяць чи на два тижні попасти. А то – дітей мало було, і все Степанида пасла корів.
Пасла, а їй люди виносили хліб.
З кожного двору, в 34-му – виносили хліб за те, що корови пасе.
І хоч хліба вже було повно, вона у всіх брала і дякувала, бо розуміла, що той хліб тепер для людей означає.
Олена Захарченко – викладач кафедри прикладної математики Національного університету водного господрства і природокористування
фінансово.
Щиро дякуємо!
