Непоганий «Міст у Терабітію» чітко показав – героями нам судилося бути лише в дитинстві. І то не завжди – нерідко дорослішання наздоганяє швидше, а разом з ним приходить крах ілюзій. Здавалося, перший фільм «нарнійської» саги доводив зворотнє – чудеса трапляються, в них потрібно тільки вірити. І навіть коли замість королів з шафи випала четвірка підлітків, всі розуміли – повернення в казкову країну не за горами.
Проте вже в «Принці Каспіані» акценти змінилися. І хоча після безрадісної англійської рутини юні Певенсі знову опинилися у володіннях Аслана, подорож мала іншу мету. Пітер, Сюзен, Едмунд і Люсі вже не могли залишитися в Нарнії назавжди – від них вимагалося лише виконання конкретного завдання. І добровільно піти – причому старші брат і сестра знали, що назавжди.
Друга екранізація саги Клайва Стейплза Льюїса, незважаючи на значні спецефекти, показала неважний касовий результат. Головна причина – цього разу «битва бобра з ослом» була відверто притягнута за вуха, як і епічний фінал, в якому лев, що розмовляє перетворився на «чортенятко з табакерки». Тому Майклу Ептіду, який замінив Ендрю Адамсона в режисерському кріслі, слід було рішуче змінити акценти.
У результаті «Підкорювач зорі» хоча і не стрибнув вище за «Лева, чаклунки і чарівної шафи», але все ж таки став гідним фіналом трилогії. Зрозуміло, без мінусів не обійшлося – тато з донькою, які безперервно страждають «токмо волею пославшей мя жены», неабияк втомлюють. Як і мрії Люсі про красу сестри – особливо прикро за Пітера, який лише завдяки їм потрапив на кілька секунд у кадр. Епізод з гномами занадто дитячий, а олюднена зірка хоч і ефектна, але вторинна після «Зоряного пилу» і досить невміло пришита до сюжету.
Зате тепер персонажі не виглядають картонними суперменами на тлі чергового Головного Лиходія. Він фактично відсутній – у зачуханних работоргівців нічого особистого, тільки бізнес. Харизматична Біла Відьма, що забезпечила половину успіху першого фільму, тепер лише еротична фантазія Едмунда, який часом явно шкодує, що свого часу не вибрав іншу сторону. Зелений туман, чорний острів і морське чудо-юдо – не більш ніж втілення страхів і фобій самих героїв. Разом із золотим джерелом вони нагадують – темряву у першу чергу треба здолати всередині себе.
Каспіан залишився «мудрим і справедливим правителем», але бездоганність, яка так дратувала, пішла. Як правильно помітив суворий лорд Дрініан, накази короля теж можуть бути неправильними і привести до загибелі. Молодші Певенсі змирилися, що вони лише підмога, якій належить залишити сцену. Аслан остаточно самоусунувся – Бог з гривою вже не займає чиюсь сторону. Люди самі роблять вибір, чи варто проходити крізь водний кордон – він тільки нагадує їм, що дитинство скінчилося.
Добре вийшов шибеникуватий кузен Юстас, який ще не знає, що стане спадкоємцем четвірки. Від розбещеного тінейджера, який краде цукерки – до задумливого «не хлопчика, але чоловіка», який внутрішньою силою здолав зелений туман. Забавні пікіровки з Ріпічіпом на початку – і прощання справжніх бойових побратимів в кінці. Не менше віриш його зворушливій «драконівській» іпостасі – сльозам біля багаття, польотів з хвостатим другом на голові і грандіозно-відчайдушній сутичці зі змієм.
Скромні збори третьої частини ставлять під сумнів черговий сіквел, але навіть якщо його знімуть – це буде вже зовсім інша історія. Трилогія отримала своє красиве і логічне завершення – в ньому знайшлася їжа і для очей, і для душі. На щастя, чудеса можливі – але на жаль, реальне життя неминуче.
фінансово.
Щиро дякуємо!
