«Термопіли» нашого богослов’я

Інтерв’ю з викладачем кафедри богослов’я Українського Католицького Університету, головним редактором часопису «Християнин і світ» Віктором Жуковським

Пане Вікторе, на початку «патріархальне» запитання. Чи можлива помісна Церква без власного богослов’я? Який у нас сьогодні стан справ стосовно цього аспекту помісності?

Це складне питання. Стан справ розвитку «помісного» богослов’я заторкує найглибші, найболючіші пласти самоусвідомлення УГКЦ. Йдеться про проблему ідентичності, чи радше догматичної свідомості УГКЦ, розуміння нею своєї внутрішньої повноти, своєї києво-візантійсько-католицької особливості, унікальних потенційних можливостей, які органічно перебувають в її богословському лоні з одного боку, і катастрофічний брак реалізації цих можливостей – з іншого. Ця ситуація тягнеться ще від Берестейської унії, й історія унійної Церкви ілюструє всю палітру проблем у цій сфері, які з роками лише нагрома­джувалися. Характерним елементом «хвороби» нашого богослов’я було творення якогось неприродного й дивного симбіозу: літургійна традиція візантійська (з різноманітними латинськими вкрапленнями, подекуди дуже сильними), а богословлення латинське (з візантійськими вкрапленнями). Літургійно-богословське життя в нас часто не відповідало прадавньому принципу: правило молитви – правило віри ((lex orandi – lex credendi), і це разюча неадекватність в лоні Церкви. (Наприклад, святкуємо Успення Богородиці, як всі православні, й водночас як католики сповідуємо догмат про Внебовзяття Марії). Іншими словами, існував дисбаланс між двома сторонами богословлення: ісповіданням православної віри (orthodoxia) і православним богопочитанням (orthopraxia).

Така роздвоєність духовно-богословської свідомості Церкви донедавна була і значною мірою ще й далі залишається одною з головних проблем нашого богомислення. Вихід з цього лише один: живий, богословський, творчий пошук, за словами Папи Бенедикта XVI, «глибинної єдності в різноманітності». Плід богословського пошуку не повинен бути якимось штучним, теоретично-академічним продуктом, а благодатним вираженням досвіду віри Церкви, яка, залишаючись глибоко вкоріненою в східнохристиянську богословську традицію, водночас переживає у своєму містичному досвіді буттєву єдність з досвідом Західної Церкви. Адже Церква як Містичне Тіло Христове – одна, єдина, й тому різні «помісні» досвідчення життя у цьому тілі не можуть принципово суперечити одні одним, якщо ці досвіди – істинні.

Проблема роздвоєння між «правилом молитви» та «правилом віри» стосується не лише давніх полемічних питань у сфері тріадології, маріології й еклезіології. Проблема співвідношення живої віри Церкви та її літургійно-догматичного вираження насамперед заторкує головний духовний нерв Східної Церкви – її духовно-містичний досвід, віками вивірений святими подвижниками, спосіб духовного діяння, чим завжди було характерне духовно-богословське дихання Церкви Христової на Сході.

З іншого боку, є дуже серйозний брак інтенсивної духовно-богословської пошукової роботи в напрямку кристалізації богословського самоусвідомлення УГКЦ. Виважено вироблена реальна стратегія і системна масштабність мислення повинні містити в собі чітко розпрацьовані на всецерковному рівні тактичні кроки. Передовсім це стосується кардинальної зміни в кадровій політиці, яка, я вважаю, є вкрай незадовільною. Наприклад, у 2005 році відбулась знакова конференція нового покоління «Кай-рос», на яку з’їхалось близько 300 молодих богословів. Якими прекрасними і натхненними виглядали промови, доповіді, дискусії про майбутнє богослов’я УГКЦ! І що далі? Де ці 300 «спартанців», які б могли відстояти «Термопіли» нашого богослов’я перед потужними натисками раціоналізації, секуляризації та споживацько-гедоністичної культури, й започаткувати тяглу та інтенсивну роботу в справі формування богословських шкіл і амбітних молодих богословських програм? Де системна кадрова політика Церкви, яка посилає на навчання, але не дбає про подальше влаштування і фахове зростання молодих богословів? Скільки сотень випускників західних богословських шкіл ми вже маємо?! І чому лише невелика частина з них тепер працює на благо формування богословських середовищ УГКЦ? Справа згуртування наявних богословських кадрів має бути одним із найважливіших пріоритетів УГКЦ. Чому він ним не став за 20 років?!… Інвестування у богословську думку УГКЦ, її школи (маю на увазі творчі спільноти богословів, а не зведення стін), творення благодатного простору інтенсивного богословського діалогу всередині УГКЦ мусить бути пріоритетом №1.

Отож, серйозною проблемою є брак уваги та інвестування у здібних і творчих людей – потенційних носіїв майбутньої богословської думки УГКЦ, а не лише в грандіозні будівничі проекти. Адже богословський заклад – це насамперед духовна школа не лише вмотивованих і відповідальних, а й належно оцінених богословів-духоносців, які мають в Церкві-Тілі Христовому унікальну місію – творити словесну ікону віри, якою Церква внутрішньо, у Дусі Святому, живе. Коли ж творення богословських осередків отримає відповідну, себто пріоритетну увагу, якої я тепер не відчуваю, тоді повноцінно зможуть запрацювати богословсько-видавничі проекти (наприклад видання фундаментальних богословських монографій, підручників), перекладацькі програми, богословські проекти в різних ділянках життя і місії Церкви. Лише згадаю дві з них: широкомасштабна й далекоглядна євангелізаційна стратегія і серйозна мас-медійна політика Церкви. Поки що я не бачу серйозності в розумінні цих пріоритетів. А час спливає, і ми, через свою інертність, неповороткість, недалекоглядність і критичну ситуацію у кадровій політиці, можемо втратити ті позиції у кредиті довіри до Церкви, які заклали її мученики й ісповідники до нас.

Один київський православний богослов, який із симпатією ставиться до Греко-Католицької Церкви, сказав, що за цих двад­цять років у сфері богослов’я вона зробила один відсоток від можливого та пів-відсотка від необхідного. Чи це відповідає дійсності? Чи справді все настільки погано?

Це занадто песимістичний погляд, хоча, очевидно, він має під собою підстави, зважаючи на кредит довіри, який мала і поки що ще має УГКЦ, відколи вона вийшла з підпілля, на той потенціал розвитку, який вона мала на початку 90-х. Справді, зроблено набагато менше, ніж могло бути й потрібно було зробити. Гадаю, що причини цього не лише в тому, що часто на керівних посадах опинялись люди, які не мали ні широкомасштабних стратегічних візій, ні досвіду прийняття виважених, але швидких рішень, ні елементарної компетентності. Причина також у виснаженні церковного організму, який виніс півстолітнє підпілля і просто нереально було від стану хронічної втоми від переслідувань швидко перейти до потужного старту на всіх рівнях. Ми повинні тверезо й незаангажовано оцінити обставини, у яких Церква опинилась після виходу з підпілля. Яка плачевна ситуація була тоді в нашому богослов’ї, в нашому ка­дровому забезпеченні, стосовно нашого священства, стосовно різних вимірів: парафіяльних, пасторальних, духовно-моральних, стосовно богословської освіти! Ми повинні пам’ятати, на якому рівні свого богословського самоусвідомлення були після довгого часу підпілля та еміграції, а також після сильних столітніх впливів західного богословського та культурного менталітету.

Як ми можемо оцінити досягнення в розвитку нашого богослов’я?

На мою думку, оцінювати здобутки за 20 літ відродження і розвитку УГКЦ слід за фундаментальними стратегічними критеріями. Для прикладу наведу три з них: кадровий, інфраструктурний, комунікаційний. Кадровий стан задовільний. Незважаючи на те, що працюють богословські заклади, які щороку випускають сотні спеціалістів із богослов’я, рівень організації праці, тобто менеджмент конкретних програм на різних рівнях не дотягує до доброго. Якщо не брати до уваги семінаристів, які після закінчення богословських студій переважно займаються душпастирюванням, рівень заангажування у творчу богословську роботу молодих спеціалістів не витримує жодної критики. І тут маємо справу з інфраструктурою, розвиток якої, здавалося б на перший погляд, характеризується позитивною динамікою. Проте через брак стратегічного й системного планування, чіткої кадрової політики та якісного менеджменту, рівень інтенсивності й динаміки «реалізуємості» поставлених завдань дуже низький.

Що ж до комунікації, тобто внутрішньоцерковних зв’язків та стосунків з українським суспільством, то тут, на мою думку, найбільші проблеми. Здавалося б, Церква, яка 20 років (не 2-3 роки!) тому вийшла з підпілля, повинна вже мати, як мінімум, один серйозний офіційний загальноцерковний журнал, все-церковну газету, постійну, інтенсивну та професійну присутність у радіопросторі, і, можливо, декілька годин на тиждень телебачення. Всі ці мас-медійні важелі творили б як комунікаційний простір живого внутріщньоцерковного діалогу, так і відкритого, конструктивного спілкування з широкими верствами нашого суспільства. Натомість маємо катастрофічну ситуацію: на грані виживання (чи, можливо, «вимираючі») богословські журнали, місцеві вузько-спрямовані релігійні газети й журнали, які «на ладан дихають» і задовольняють потреби в кращому випадку 1-2 тисяч вірних (замість кількасот тисяч). Причина цієї ситуації – це відсутність чіткої стратегічної програми розвитку мас-медіа УГКЦ, а відтак відповідальної і системної реалізації її на різних рівнях (загальноцерковному, єпархіяль-ному, деканальному тощо). Майже вся робота в цьому напрямку від­бувається завдяки відданій праці ентузіастів, часто аматорів. Тут я вже не говорю про необхідність декількох потужних церковних суспільно-богословських Інтернет-проектів, які б зайняли гідне місце в українському та світовому богословському Інтернет-діалозі. Така ситуація є яскравим показником відсутності стратегічного бачення потреб Церкви і її стосунків зі суспільством, яку можна «списати» на продовження «підпільності» в мисленні. Ми пожинаємо ці результати, далі триваємо в тій інерції і рік за роком втрачаємо позиції щодо свого місця і впливу на суспільні процеси в Україні.

Пане Вікторе, постпідпільний час дійшов до завершення. Продовжувати говорити, що ми переживаємо наслідки тих часів великою мірою вже не актуально… А що попереду? Що буде ще через 20 років? Чи про це ще говориться?

У питанні вже є частка відповіді. Чи ще говориться? Теоретично ми вже би мали знати чіткі стратегічні напрямні для розвитку Церкви, але за 20 років не прийняті основоположні рішення у розвитку серйозних мирянських рухів, розвитку капеланства в наших ВНЗ. За 20 років не прийняті навіть програмні документи, які зазвичай приймають у перший рік виходу в публічну сферу будь-якої організації… А якщо й прийняті, то глибина й масштаб їхньої реалізації у кращому випадку «містечкові». А тут йдеться про набагато глибший і ширший рівень – рівень виходу Церкви з підпілля парафіяльних огорож, що мав спричинити вибудовування стратегічних стовпів, на яких базуватиметься подальша праця. Ми ж бачимо, що в багатьох справах, пов’язаних із розвитком богослов’я, більшість каменів у цьому фундаменті ще дотепер не закладено. Тоді постає запитання: як будуть рости стіни, якщо нема повноцінного фундаменту, якщо не було, наприклад, стратегії розвитку євангелізації? Вона тільки недавно почала творитися завдяки відданій праці декількох людей. І це пройшло 20 років, період її найбільшої затребуваності в час виходу з підпілля і необхідності євангелізувати пострадянську Україну.

Але в середині 90-х років був Собор, присвячений євангелізації.

Так, Собори відбувалися, але тут не йдеться про статичний режим обговорення (без сумніву, це важливо й потрібно). Ми навчились годинами, днями засідати в різних форматах, з різних приводів і потреб, але не навчились системно й відповідально впроваджувати рішення цих зібрань у життя, доводити обговорені проблеми до широкого загалу вірних Церкви, до кожного вірного, долучаючи таким чином його до богомислення цілої Церкви. Лише так він відчуватиме себе членом живої, дієвої Церкви, яка динамічно переживає як життя кожного її члена, так суспільства, в якому вона перебуває. Адже Церква – це весь Божий люд, а не лише декілька десятків чи сотень учасників того чи іншого зібрання. Обговорення на різних рівнях, які б цікаві й фахові вони не були, мають завжди приводити до конкретики прийняття рішень і, найголовніше, їх тяглої, системної реалізації тими фахівцями, яких зібрання уповноважує робити цю справу, забезпечує необхідними важелями, і не лише відповідальності, а й правами й реальними можливостями це зробити. Інакше вирішення насущних завдань залишиться на рівні наших засідань, мрій і фантазій.

Це стосується ситуацій на всіх рівнях, від парафії до Архієпархії, від конкретних програм (як «Богословські курси в Києві», які колись організовував УКУ, чи щомісячні «Богословські зустрічі», які організовує кафедра богослов’я у різних університетах Львова) до глобаль­них євангелізаційних чи видавничих програм (як видання газет і журналів, переклади фундаментальних сучасних богословських моно­графій і підручників). Чим вони глобальніші, тим більше проявляється безсистемність і відсутність чіткої організації праці, командної злагодженості в роботі, розподіл відповідальності й практичних кроків втілення того, що теоретично напрацьовано. Відсутність цього свідчить про богословську, кадрову, а відтак організаційну незрілість, де лідерські завдатки тих, хто керує на різних рівнях, можна оцінити на підставі того, що зроблено, а що занедбано. Тому проблема християнського лідерства все рельєфніше займає центральне місце в наших богословсько-організаційних потугах.

Пане Вікторе, чи на часі розмови про патріархальний устрій, коли немає фундаменту? Якщо не вирішені питання євангелізації, то чи варто говорити про еклезіологію?

Абсолютно не на часі. До патріархального устрою треба дозріти, дорости, виховати богословів-лідерів і, що дуже важливо, довірити їм місію працівників-служителів на стратегічних напрямках, зі всіма повноваженнями і відповідальністю. Не можна стрибнути вище, ніж ми сьогодні можемо. Як можна говорити про патріархальний устрій, якщо, наприклад, дотепер немає патріаршого видавничого центру, потужного механізму видання праць наших богословів, святоотцівської спадщини, доробку греко-католицьких подвижників, ісповідників, видання часописів, газет тощо. В епоху інформаційних технологій мусить бути серйозно й системно запрограмований на довгу перспективу духовно-просвітницький рушій, який продукує інформаційно-богословські ідеї і подає їх суспільству, який бачить, що це потрібно, що від цього залежить повноцінне життя Церкви.

Тепер панує радше короткозорість і апатія, яка часто спричинена втомою від того, що люди пливуть проти течії неорганізованості, а також від неможливості реалізувати в наших богословських середовищах Богом дані задатки.

Тішить, що в останні роки все інтенсивніше почали працювати патріарші комісії, завдяки чому Церква зростає, набирає досвіду. Однак, знову ж таки, вся ця робота є лише зародком тієї зрілої місії, яка лежить на кожному. Ми ще не «виросли», а деколи наївно думаємо, що кількість проведених конференцій, круглих столів, соборів, інших заходів є показником ефективності та зрілості. Цим показником є переміна нашого середовища, людей, благодатна динаміка християнського життя не лише на парафії, а й у владних структурах, бізнесі, медицині, культурі, науці тощо. Головним показником є авторитет і вплив Церкви на різні суспільні процеси у державі, Церкви, до якої не лише прислухаються, коли це кон’юнктурно вигідно, а й слухають як совість народу.

Скажіть, скільки в нас за останній рік пройшло живих (а не формальних) зустрічей церковних провідників з бізнесом, владою, куль­турними працівниками, науковцями тощо? Це відповідальність духовних провідників – інтенсивно бути присутніми в цих вимірах суспільного життя, а не лише на проповіді під час недільної Літургії. Іноді може здаватися, що на рівні мирян розуміння основ життя і діяльності Церкви є кращим, ніж на рівні духовенства. Нестача внутрішньоцерковного діалогу, співпраці, єдиного стратегічного погляду є дуже відчутною, а відтак виникають непорозуміння і неорганізованість. Патріарший устрій не може бути «брендом», за яким не стоїть нічого, крім слабких структур, слабкої або взагалі відсутньої стратегії, за яким нема чіткого системного менеджменту, що у співдії з Божою благодаттю ефективно впливає на переміну нас самих і суспільного життя. Внутрішнього богословсько-організаційного дозрівання не можна просто чекати. Патріархальний устрій треба здобувати важкою, послідовною, регулярною, стратегічно й тактично спрямованою працею на всіх рівнях у міцній системній екле-зіологічній зв’язці. Й тоді він прийде не лише де-юре, а й де-факто.

Чи можна говорити про те, що на сьогодні між богословами УГКЦ абсолютно відсутня якась внутрішня комунікація? Немає форумів, видань, де вони б висловлювалися, ні потужних конференцій?

Не можна сказати, що взагалі відсутні. Всі ці виміри комунікації сильніше чи слабше розвинуті. Діалог відбувається, але він дуже слаб­кий і «тихий», його не чує суспільство. В УКУ в своєму колі, в Тернополі, Івано-Франківську, Закарпатті, Дрогобичі – богослови в своїх се­редовищах спілкуються, і це добре, динаміка є. Але ця динаміка не має загальноцерковного простору, що могло б бути завдяки одній газеті, часопису, суспільно-богословському веб-порталу тощо. Між нашими богословськими закладами немає творчих богословських зв’язків, активної, регулярної і плідної співпраці. Робились різні спроби уніфікації богословських програм, співпраці щодо їх удосконалення, але до сьогодні потужна й систематична богословська співпраця відсутня. Все пливе за течією. Це свідчить про не­зрілість, насамперед людей, від яких дуже багато залежить, які ставлять, можливо, не ті акценти, які намагаються зробити щось, що, можливо, не є пріоритетним, першорядним. Треба молитися, щоби Бог усіх нас просвітив, щоб ми гармонійніше співпрацювали й щоб ці двадцять років для нас були уроком, з якого ми б зрозуміли, наскільки важливо вийти не лише зі «зовнішнього» підпілля, а й із «внутрішнього», себто сміливо будувати структури, системи внутрішньої співпраці, постійні зв’язки з суспільством, комунікації, які уможливлять плідну інтенсивну роботу, а не пробуксовування на тих самих темах вже друге десятиліття.

Як Ви гадаєте, на чому мала б зосередитися богословська наука в Греко-Католицькій Церкві з огляду на те, що ми не поза всесвітнім контекстом? На початку ХХ століття православні теологи говорили, що богослов’я буде «еклезіологічним». Водночас вони пішли різними шляхами: шляхом неопатристич-ного синтезу й філософського, ек-зистенціоналістського осмислення святоотцівської традиції. Ми залишались вирвані з цього контексту, і водночас Ви кажете, що наше богослов’я суміжне з їхнім. Отож, куди ми повинні рухатися, про що думати, що маємо досліджувати?

Дивлячись на реалії, на проблеми, про які я сказав, дуже непросто сьогодні розвивати своє богослов’я, зважаючи на передумови, на попередні напрацювання, яких є дуже мало, на обірвану тяглість у переданні. УГКЦ є Церквою Володимирового хрещення, Київською Церквою. Відповідно, богословсько-духовна традиція успадкована з Візантії, вона така ж, як у братів православних. У вірі, богопочитанні, літургійномолитовному, духовному подвижництві ми з ними єдині й фактично не маємо розбіжностей. На цьому акцентував ще Патріарх Йосиф Сліпий, кажучи, що «православні брати за вірою і кров’ю» до нас найближчі. Звідси й повинен виходити головний богословський вектор: заглиблюватись у свою східну природу, і не може бути якогось наголосу на одному аспекті (наприклад, еклезіо-логії) за рахунок іншого (наприклад, біблістики). Богослов’я – єдине й цілісне, і так воно повинно гармонійно й цілісно розвиватися у всіх його ділянках. Найважливіша вимога – це те, що богослов’я має розвиватись у живій єдності з духовним досвідом Церкви, а не бути сухою академічною дисципліною. Богослов’я виродиться у абстрактну теорію лише для «сакрального» кола вибраних, якщо не матиме безпосереднього втілення у різних вимірах пасторального життя, місійно-євангелізаційної діяльності, катехизації, живого та інтенсивного церковно-суспільного діалогу зі світом бізнесу, політики, культури тощо.

Перебуваючи в сопричасті зі Вселенською Церквою, ми відкриті до плідного поділу богословським досвідом із Заходом. Наша перевага в тому, що ми, з одного боку, маємо свою автентику, східнохристиянську, візантійську, духовно й ментально вкорінену в києво-слов’янській традиції, а з іншого боку, ми можемо користуватися духовними скарбами Вселенської Церкви, які добре працюють на її ґрунті. Те, що підходить до нашого «східного ґрунту», можливо, з певною модифікацією, можна перенести й використати в нашому досвіді. Західні богословські школи мають інші методологічні підходи, які деколи дуже відрізняються від візантійських богословських акцентів, іншу історію розвитку й шлях духовного подвигу. Ми, будучи водночас і православними, й католиками, можемо благодатно й творчо осмислювати цих два досвіди у своєму києво-візантійському богослов’ї. Це великий потенціал, якого не має жодна інша помісна Церква. Хоч завжди потрібно пам’ятати про небезпеку примітивного штучного творення богословських конструкцій чи певних теоретично-богословських симбіозів (наприклад, розглядати богословську місію УГКЦ як міст, який не має своєї тотожності, а функціо­нально обслуговує суто екуменічні потреби католицького й православного світів), у яких спотворюватиметься досвід як одних, так і інших. Ось тут богослови, богословські осередки УГКЦ повинні сказати своє слово й вийти на всецерковний діалог.

Одним із фундаментальних питань є проблема рецепції в УГКЦ римо-католицьких догматів, які були прийняті в ІІ тисячолітті. Як наша східна, православна й водночас католицька, Церква в своєму живому богословському переданні це інтерпретує, «пропускаючи» через живе церковне тіло у Святому Дусі. Необхідний мудрий, братній богословський діалог із римо-католиками, такий самий, який мав би бути з нашими братами православними, поєднаними з нами Володимировим хрещенням. Ця співпраця, черпаючи сили й досвід із нашого важкого та неоднозначного минулого, має дивитись на сучасні виклики й у майбутнє, яке найбільшою мірою залежатиме від того, наскільки богослови УГКЦ, звершуючи свою місію, зможуть вплинути на духовно-моральну атмосферу українського суспільства.

Розмовляв Анатолій Бабинський, Патріярхат