Чому ми часто поводимось так напружено у своїх стосунках з Богом, з ближніми, з самими собою? Згадаю відомий психологічний приклад.
Якщо на землі лежить дошка, пройти по ній, не спіткнувшись, може практично будь-хто. Якщо цю ж саму дошку підняти метри на два, пройде по ній вже далеко не кожен. А якщо її встановити над прірвою або між хмарочосами, пройти по ній зуміють тільки лічені одиниці. У чому справа, адже дошка та ж сама? – Дошка та ж сама, та не той самий ризик. Якщо зашпортаєшся на землі – нічого не трапиться, спіткнешся на невеликій висоті -вдаришся, зробиш неправильний крок на великій висоті – розіб’єшся на смерть. Наше тіло надто себе цінує, так воно влаштоване, і тому тремтить і напружується, якщо відчуває небезпеку, нехай малоймовірну, зате неймовірно грізну.
Цей приклад допомагає нам зрозуміти важливу річ: чим вище ми себе підносимо, тим більше тремтимо і напружуємося від страху впасти. Але якщо для тіла природно цінувати себе понад усе, бо втративши себе, воно втрачає все, то для душі, для особистості така поведінка невиправдана, і непробачна. Цінувати себе вище всього іншого у неї немає ні найменших підстав.
«Та хто ж це цінує себе над усе?», – спитають. – «Я тільки й роблю, що повторюю, який я окаянний грішник, порох і попіл і взагалі аз’ багатогрішний! Тільки й гризу себе за всі промахи і провини, що здійснив вчора і третього дня!»
У тому-то й справа. Важливо не те, яку ти собі ставиш оцінку. Важливо те, що ти невпинно себе оцінюєш. Що ти тільки і зайнятий, що самим собою. Ось це і означає, що ти для себе – найвища цінність.
Ступінь нашого самозвеличення можна досить точно виміряти арифметично, у відсотках. Подивіться, скільки часу протягом дня ваші думки зайняті вами – не важливо, схвалюєте ви себе при цьому чи засуджуєте, – і скільки Богом або оточуючими? Про Бога ми згадуємо хіба що під час обов’язкової молитви – для багатьох це 10-15 хвилин на добу, – та ще скільки-то раз побіжно, а про оточуючих, якщо не пристають, і зовсім майже не згадуємо. Так, а про себе? – А ось про себе ми майже ні на мить не забуваємо! Ось вам і точне співвідношення у відсотках: «я-не я – 90% -10%» (навіть не точне, швидше оптимістичне).
Ось і виходить: поки я для себе така собі надцінність, поки я, так би мовити, не покладу свою дошку на землю, я неодмінно буду тремтіти і напружуватися.
«Покласти свою дошку на землю» означає взагалі перестати про себе судити: «Я й сам не суджу себе» (1 Кор 4,3). Якщо я християнин, то, значить, я цілком і повністю віддав себе Христу. Вже віддав, а не тільки збираюся це зробити. І значить, я вже собі не належу. А якщо так, то яке право я маю себе судити? – «Хто ти, що судиш чужого раба?» (Рим 14,4). А оскільки для нас думати про себе і судити, оцінювати себе практично одне і те ж, то, отже, потрібно просто перестати думати про себе.
Як це зробити? – Думати про Бога, звісно, але не так це просто. У людей, містично обдарованих і покликаних, на освоєння подібної практики йдуть десятиліття. На щастя, Бог далеко не всіх призначив бути містиками. У кожного з нас є відмінний і доступний спосіб відволіктися від себе: думати про інших. Щодо інших – нам все ж таки легше думати не в сенсі «оцінювати», хоча на це ми завжди готові, але в сенсі: «Як би принести їм благо?». Це завдання теж не найпростіше, лавірувати між байдужістю і нав’язливістю – справа не з легких. Але тим краще – буде, чим зайнятися, буде, чим себе від себе відвернути!
А помилки – звичайно, вони теж будуть! Хто я, щоб не помилятись, за кого себе маю? Але для того й існує сповідь: помилився – висповідався, впав – піднявся, забруднився – помився! І більше після цього себе вже не гризти! Ми ж не згадуємо, який у нас вчора був одяг брудний, якщо нам вдалося його випрати.
фінансово.
Щиро дякуємо!
