Початком кожної дороги віри є почуття самотності, а разом із тим – таке само сильне і глибоке прагнення зустрітися і встановити зв’язок із кимось іншим. Це дуже важливо. Ми не пізнаємо себе повністю, не пізнаємо також і нікого й нічого, як тільки унаслідок цього зв’язку. Поза ним для нас не існує нічого.
Однак було би досить неправильно прагнути звести все тільки до себе, до рівня власних потреб, до вимірів своєї пересічності, яка навіть якщо значна, то завжди є тільки «моєю» мірою і моєю пересічністю. Виходом із цієї ситуації є відкритість на іншого, тобто «вихід із себе», у певному сенсі – полишення себе заради іншого, чию присутність ми помітили і кому дали право на існування. Ми прийняли його осібність, його гідність і свободу.
Якщо це правильне стосовно кожної людини, то тим більш є істинним стосовно Бога. Він лікує моє почуття самотності й прагне увійти в інтимний стосунок зі мною. Саме з цією метою Він «виходить із себе» у таємниці Втілення і вступає у діалог зі мною. Подібного жесту вимагає також від мене. Він скеровує до мене запрошення «вийти з себе» і потім увійти з Ним у стосунки, які живляться любов’ю та відвагою, не самою лише любов’ю – але також відвагою. Одна й друга позиція – важливі. Одна і друга – незамінні, аби зв’язок/стосунки стали справжніми й міцними.
Часто віра може почати слабшати, розпадатися чи й узагалі занепадати, оскільки людина не хоче «вийти з себе», не хоче полишити власну логіку та свої уявлення, і робить усе, аби спровадити Бога немовби до себе, до своєї пересічності. Людина поводиться немов дитина, яка прагне дослідити серце джерела, дійти то місця, звідки б’є вода, до місця, де вона межує з сухою землею. Однак вона не знає, що, чинячи так, може хіба що розкопати і знищити джерело, нічого не відкривши. У вірі людина визнає за Богом право на існування, погоджується з Його осібністю, з Його інакшістю. У цій інакшості міститься також таємниця Божого милосердя, містерія Його присутності та діяльності у світі, а над усе – у житті кожної людини. Проте замало визнати за Богом право на існування. Людина мусить навчитися помічати Його присутність, чути Його голос, віднаходити Його сліди, зчитувати знаки, які Він посилає. Інакше зустріч із Ним у вірі стане безплідною.
Цього не відбувається без боротьби. Вона складна, невигідна, але разом із тим – неминуча, обов’язкова, корисна. Вона точиться насамперед на духовній площині. Біблія надає нам чимало захопливих образів боротьби людини з Богом, її боротьби за те, щоби дошукатися присутності та її сенсу. Яків, Йона, Павло… Бог може стати супротивником, подібно як ним є людина. У граничних ситуаціях ми не раз кидаємо Йому все своє існування, кладемо на ваги все своє життя. Стаємо перед Ним у стражданнях, зранені, розгублені у своєму житті та у прийнятих виборах, які вимагають від нас постійного підтвердження, обґрунтувань, поглиблення мотивації. Ми не завжди їх знаходимо; не завжди знаходимо одразу і правильно. Тому ми втрачаємо надію, опиняємося на межі витримки. Моє «бути чи не бути» складене у долонях Бога. Під час такої боротьби я будую себе, набираю потрібних рис, конструюю модель свого життя. Здобута перемога, але також і пам’ять про отримані рани, пам’ять можливих поразок, падінь і поставань, словом – ціле моє життя підтверджує мою автентичність. Немає в ній неважливих справ, зустрічей без значення, переживань без впливу на те, ким я є і ким хочу бути.
Моє життя складається з пам’яті. Боротьба вписала в моє існування, також і в моє духовне самопочуття. Моя віра зростає через боротьбу. Під час боротьби кристалізується моя особистість, набирає гостроти мій життєвий шлях, моє покликання. Ми втрачаємо віру, коли не вступаємо у двобій із Богом.
Православним митрополит Антоній Блум у своїй книжці «Відвага молитви» згадує, що зустріч Бога і людини завжди є небезпечною: не без причини східна традиція дзен називає місце такої зустрічі «засідкою тигра». Пошуки зустрічі з Богом завжди є кризою, а це слово грецькою мовою означає суд.
Зустріч із Богом може відбутися в атмосфері смирення й подиву, але може перебігати у кліматі загрози і засудження. Але ми не пізнаємо себе ані Бога, доки не вступимо в цей бій. Боротьба слугує пізнанню. Моїм єдиним справжнім ворогом є я сам. Хто переміг – той перестає пізнавати й відходить насичений, і вже більше не питає, не шукає, не просить про мудрість і силу. Як на мене, така людина вже все пізнала і всього досягла.
Тим часом боротьба виходить поза перемогу й поразку. Східна мудрість каже, що коли я почуваюся переможеним, то по суті це моє его програло, мій розум, який більше не хоче навчатися. Тільки у зіткненні, виключно в боротьбі я пізнаю себе, вчуся, ким я є, яким цінним є моє життя, яку велику цінність має для мене покликання. У боротьбі з мене злітають маски; непридатні, вони лежать у ногах, а я об них спотикаюся. Мене не захистить той попередньо здобутий досвід, святий образ, інституція, диплом, який підтверджує ступінь мого вміння, ані титули, якими я володію. Навіть у малій сутичці я довідуюся багато важливого про себе, серед іншого – про те, що я, може, надміру покладався на власні сили, а в уже здобутому досвіді – що в мені повно страху, або що я ігнорую супротивника, уникаючи боротьби.
Отці Церкви часто підкреслювали, що потрібно стати перед Богом у повній оголеності. Без попереднього знання про Нього, без будь-яких уявлень. Бог завжди Інакший. Духовні автори навіть кажуть, що вся історія прагнення людини до Бога – це шлях спалювання мостів за собою. Немає «вчорашнього» Бога, вирахуваного. Бога не можна приручити. Він завжди новий, постійно приходить по-новому. Кожна зустріч із Ним вносить щось нове, суттєве у наше життя, у пізнання світу чи Церкви. Або це могло відбутися, потрібно мати чистий розум і чисте серце.
Зв’язок із людиною і зв’язок із Богом
Шукаючи Бога, я мушу полюбити ближнього, а шукаючи ближнього, мушу любити Бога. Це не є якимось примусом, нав’язуваним зовні. Він зроджується у моєму серці, моїх думках, прагненнях, в усьому моєму житті. Він зроджується у моїй підсвідомості, яка шепоче, що одна любов не може забувати про іншу, що прагнення приязні з Богом не може виключити старань про приязнь із людиною, і навпаки. Поясненням цієї інтимної залежності можуть бути слова російського побожного старця, який в одному зі своїх листів оповідає, що його якось запитали: як це відбувається, що твої робітники трудяться так ревно й витривало, хоча ти їх зовсім не пильнуєш, а ті, що під нашим наглядом, постійно намагаються нас ошукати? Святий старець відповів: «Коли я рано виходжу визначити їм щоденну працю, мене охоплює милосердя до них. Вони полишили свої села і родини для мізерного заробку – які ж вони мають бути вбогі! А коли я, давши їм завдання, повертаюся до своєї келії, то молюся за кожного з них. Кажу до Господа: Боже, пам’ятай про Миколая, він такий молодий. Полишив новонароджене дитя і жінку, аби шукати роботу, бо не було іншого способу зарадити бідності. Подумай про нього і бережи від злих думок. Подумай про неї і будь їй захисником. А молячись так, щоразу сильніше відчуваю присутність Бога, аж нарешті Він поглинає всю мою увагу, і я вже не зважаю ні на що поза Ним. Те, що земне, зникає, залишається тільки Бог. Я забуваю про Миколая, його дружину, дитину, село, про їхню вбогість, і весь занурююся в Богові. І в Його глибині я знаходжу Божу любов, яка охоплює Миколая, його жінку, дитину, їхню вбогість і всі їхні потреби. Струмінь цієї любові приводить мене назад на землю і схиляє до молитви за них. І знову все повторюється. Присутність Бога міцніше огортає мене, а те, що земне, віддаляється. Знову пориває мене глибінь, в якій я заново знаходжу світ, так сильно возлюблений Богом».
Істинна зустріч із Богом і зустріч із людиною стає можливою єдино лише тоді, коли я оточу любов’ю і Бога, і людину, коли одного й іншого я люблю так сильно, що зважуюся забути про себе, про свої потреби і турботи, стаючи тільки «орієнтацією» – спрямуванням у їхній бік, існуванням для них, прагненням бути з ними і для них. До цього заохочував Ісус, який казав: якщо принесеш дар твій до вівтаря і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар свій, іди спершу помирися з братом своїм! Потім прийди і жертвуй свій дар (пор Мт 5,23-24).
Симеон Новобогослов, коментуючи цю заповідь, каже: якщо хочемо молитися вільним і неподіленим серцем, то маємо привести мир поміж нами, Богом, власним сумлінням, ближніми, ба навіть із речами довкола нас. Обов’язковою умовою істинного пізнання Бога є пізнання людини, тобто прийняття її як дару від Бога. Замало простої акцептації (згоди) її присутності в моєму житті, її близькості ані навіть послуху. Бог хоче, щоби я сприйняв її з любов’ю як вираження Божої присутності в моєму житті, як незмінне продовження Божого діяння в ньому. До цього закликає віра, яка стає живою саме у цьому зв’язку, розпочинає його й підтримує. Віра бо не є формою спекуляції над таємницею життя, а самим життям.
Здислав Юзеф Кіяс OFMConv, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
