Наше Різдво

Ви не повірите, але перші триста років існування християнства ніхто не святкував Різдва Господнього, ба навіть не цікавився датою народження Ісуса… Першу згадку про Різдво знайшли в римському календарі свят за 354 рік. З того часу походить і перше зображення маленького Ісуса в катакомбі святого Себастіана.

Коли почали святкувати Різдво, то припадало воно зовсім не на 25 грудня, а на 2 січня. Згодом призначали інші дати – 25 березня, 18 квітня, 20 травня. У наш час Єрусалимська, Російська, Сербська, Грузинська православні церкви, усі Українські православні церкви, а також Українська греко-католицька церква святкують Різдво в ніч із 6 січня на 7 січня. І тут нема нічого дивного, бо у нас усе, як не в людей. А тим часом у деяких православних країнах уже зрівняли свій календар із загальнолюдським, відтак Константинопольська, Антіохійська, Александрійська, Кіпрська, Болгарська, Румунська і Грецька церкви святкують Різдво в ніч із 24 на 25 грудня. Те саме вчинили й більшість українців Америки та Канади.

Що ми зі своїм старосвітським святкуванням Різдва перебуваємо у тихому маразмі, свідчить уже той факт, що до Різдва маємо піст. Після Різдва традиційно у всьому світі розпочиналися карнавали. А у нас Великий піст триває до Нового року, на Новий рік маємо короткий відпуст, а тоді з 1-го січня до 7-го знову Великий піст. Таким чином церква пішла народові назустріч, бо жодним чином стримати новорічного обжирання і пиятики й так неможливо. Тобто грішіть, православні, на здоров’я, але тільки добу, а хто буде похмелятися 1-го, то мусить піти на сповідь і покаятися.

День 25 грудня мав свою святкову традицію. То був день народження перського бога сонця Мітри, а мітреїзм став у Римі державною релігією у 270-тих роках. Весь Рим з урочистими співами святкував народження Сонця. В тих урочистостях брали участь і християни, котрі ототожнювали Христа із Сонцем, називаючи його Сонцем Справедливості. Тому-то отці церкви врешті-решт зупинили свій вибір саме на цьому дні.

Вірилося, що цей день надзвичайний, і вся природа відчуває, як Спаситель народжується. Опівночі звірі розмовляють людською мовою, а вода перетворюється на вино, мед і навіть на рідке золото в джерелах і студнях. Та тільки на мить, яку вгадати можуть лише невинні та щасливі. Опівночі небо відчиняється і висловлені в цю хвилю побажання сповняються. Дзвонять затоплені дзвони, прокидаються бджоли у вуликах, а під снігом зацвітають квіти. Цей чарівний вечір чудово надавався для ворожби, і по всіх львівських домах ворожили на весь рік.

Ялинок у давні часи не знали, перші ялинки з’явилися в Галичині наприкінці XVIII ст. і то тільки серед австріяків, а щойно пізніше зазеленіли у помешканнях решти міщан.

У мої дитячі роки Різдво було сповненим невимовного чару, а приготування до нього тривали цілий тиждень. Заздалегідь батьки купували півсвині, а потім маринували м’ясо у великій виварці. У кутку городу вже стояла вкопана металева бочка, до якої вела бляшана рура. Вкінці тієї рури розпалювали дрова, і дим ішов рурою до бочки, в якій висіло м’ясиво – полядвиці, шинки, ковбаси, шпондерки. Я страшенно любив і досі люблю цей процес вудження, запах диму і особливий настрій, який тоді панує.

А в цей час, коли ми з дідом або татом вудимо м’ясо, мама з бабусею розчиняють тісто на пампухи та інше печиво, запах дріжджового тіста лоскоче ніздрі, але заходити до вітальні, де тісто спухає, не дозволяється, щоб від протягу воно не опало. Бабця ще й пильнує, аби хтось заголосно не розмовляв, бо тісто, виявляється, і галасу не любить. А коли ми з дідом тремо хрін на бурячки, то я плачу і ридаю, а дідусь лише усміхається у вуса, його чомусь хрін не бере.

Шостого січня за совітів був звичайний робочий день, який комуністи намагалися будь-що продовжити, вигадуючи ще й якісь збори, а в школі цього дня організовували примусову лекцію на тему «Бога нєт», бо його Гагарін не бачив. Учителі стояли на дверях і стежили, щоб школярі не розбіглися, але учителі переважно були місцеві, тому співчували бідним дітиськам, які квапилися чимдуж до святкового столу, пропостивши цілий день, і давали змогу школярам утекти. В результаті в залі залишалися учні російських класів, які Різдва не святкували, вони, бідолахи, мусили вислуховувати лекцію до кінця.

У 50-тих роках була проблема, чим прикрасити ялинку, яку, між іншим, прикрашали на Різдво, а не на Новий рік. У кого залишилися іграшки, куплені ще за Польщі, той міг похвалитися дуже гарною ялинкою, але моя мама мусила у 1944 разом зі своїми батьками утікати з Волині, рятуючись від поляків. Вони покинули великий будинок з усім добром. А батьків мого батька, поки він був у лісі, вивезли на Сибір. Так що ні в кого з моїх родичів старих іграшок не збереглося. Усі штучні сніги ми вирізали з кольорових папірчиків, а «золото» і «срібло» збирали увесь рік з цукерків і шоколадок. У це «золото» закручували горішки. З порожніх яєчних шкаралупок та шишок робили смішних чоловічків, а з паперу витинали ліхтарики.

Вранці на Різдво біля церкви чергували учителі і завертали дітей, які йшли з батьками на службу Божу. Але й тут вони робили це недбало, бо вартували лише біля центрального входу, а до церкви можна було потрапити й іншими дверима. Колядувати теж забороняли, по місту навіть ходили спеціальні патрулі з червоними пов’язками і перепиняли колядників, але оскільки колядників завше було набагато більше, ніж тих патрулів, то закінчувалося усе це мирно, а деколи й спільним пригощанням.

До мого обов’язку на Святвечір належало пильнувати, аби на столі було рівно дванадцять страв в пам’ять про дванадцять апостолів: 1-2. Козацький борщ – червоний, як жар, для нього навмисне напередодні заквашували буряки – з вушками (вареничками у формі вушок з грибами), присмачений смаженою цибулькою і трьома видами перцю. 3. Голубці з кислої капусти, начинені тертою бульбою зі смаженою цибулькою. 4. Вареники з квашеною тушкованою капустою і грибами. 5. Оселедці. 6. Заливний короп. 7. Смажений короп. 8. Мариновані гриби. 9. Бурячки з хроном. 10. Вінегрет. 11. Пампухи з трояндовим варенням. 12. Кутя. І обов’язково узвар з сушені.

Важливим складником вечері був мак, який символізував сон і єднання з іншим світом, і мед, який означав щастя і добробут.

А наступного дня наставала черга на усі ті м’ясива, які ми завудили, на сальцесон, для якого йшло м’ясо зі свинячої голови, і на драглі з ніжок, а найголовніше – на ті смачнющі пляцки і перекладенці, які понавипікали бабуся та мама. Я й досі не люблю жодних тортів з кремами, а лише перекладенці – себто коржі перекладені порічковим варенням, чорносливом, курагою, горіхами, збитими білками, цукатами і родзинками. А ще був королівський пірник, який пахнув до запаморочення гречаним медом, а всередині мав перетертий шоколад з ромом! Хоч він і походив з Німеччини, але став невід’ємним гостем галицької кухні, а запах його в букеті з іншими творить незрівнянний настрій Різдва. Як і струдлі (маківники), у яких маку мусило бути більше, ніж тіста, і без яких і Різдво – не Різдво. Оскільки після випікання усіх тих пляцків залишалося чимало білків, то їх збивали і, додавши горіхи та бакалії (родзинки, курагу, фініки, чорнослив, цукати і т. д.), пекли ще один чудесний пляцок, у якому аж зуби в’язнули. Не кажу вже про різноманітні тістечка, але не можу не згадати ще мої улюблені вергуни (хрусти), посипані цукровою пудрою, у формі квітки завбільшки з кулак.

За столом на Святвечір мусило сидіти парне число, бо вважалося, що інакше хтось наступного року помре, тому запрошували до столу якогось самотнього родича чи сусіду. На вечерю до нас приходила одна добра росіянка, яка оселилася неподалік після війни у опустілому польському будинку. Вона була вдовою і вечері не готувала, бо не вміла, зате розхвалювала до небес усі страви, приносячи цим неабияке задоволення мамі. А тато п’ятдесят восьмий раз розповідав їй, як колись святкували Різдво, ба навіть про Святвечір у лісовому схроні, і пані Тамара, на відміну від сотень сторожових песиків на усіх сайтах, які невпинно чатують, щоб не пропустити нагоди чого-небудь не бовкнути про клятих бандерлогів, лише кивала головою і приказувала: «Да, да… Всєм прішлось тяжело…» А коли у 1988 замаяли синьо-жовті прапори, то пані Тамара і собі такого пошила та подалася на черговий мітинг. «Да, я маскалька, – казала вона, – но я украінская маскалька». Того ж року перед Великоднем вона прийшла до мами і разом з нею пекла паску, бо «нам уже разрєшилі». Мама її ще й до церкви греко-католицької повела, де її нарешті охрестили, звідтоді вона намагалася розмовляти українською. Приблизно так, як Азаров. Але з одною суттєвою різницею: вона щиро прагнула стати повноцінною українською москалькою.

Юрій Винничук, ТСН.ua