Високодостойний Пане Президенте!
Як нам стало відомо зі засобів масової інформації, Гуманітарна рада при Президентові України 22 грудня обговорила пропозицію щодо передачі собору Софії Київської заповіднику «Києво-Печерська лавра». Ця звістка стривожила єпископат, духовенство та мирян Української Греко-Католицької Церкви, бо всі ми переконані, що такий акт передачі зробить тисячолітню пам’ятку української культури та духовності храмом однієї гілки Київської Церкви – Української Православної Церкви, що у єдності з Московським Патріархатом, та виключить три інші гілки: Українську Православну Церкву Київського Патріархату, Українську Автокефальну Православну Церкву та Українську Греко-Католицьку Церкву, які рівною мірою є спадкоємицями тих, хто будував, намὀлював і розвивав цей собор упродовж понад шістсот перших років його тисячоліття, бо протягом наступних років опіка над цією всенародною святинею – через злощасні поділи між християнами колись єдиної Київської Церкви – переходила з рук до рук. Говорячи про Київську Церкву маємо на увазі Церкву, що народилась з Володимирового хрещення та до 1620 року мала одного Предстоятеля, який кермував нею зі стольного города Києва.
Треба вважати щастям у нещасті поділу, що в наш час ця святиня знаходиться під нейтральною опікою Української держави, таким чином переставши бути можливим каменем спотикання та приводом для міжконфесійних претензій і міжусобиць. Опіку держави над церковною культовою спорудою не можна вважати ідеальним варіантом, але в нашій конкретній ситуації – це єдиний спосіб не допустити до можливих протистоянь, які завжди набирають особливо жорстоких форм, коли базуються на конфесійному ґрунті.
Кожна із чотирьох гілок колись єдиної Київської Церкви може наводити аргументи на користь свого виняткового посідання цього центрального і знакового для української духовної ідентичності храму. Але жоден аргумент чи їхня сукупність не є достатніми для доказу якогось ексклюзивного права, бо в корені всієї проблематики лежить жахливий факт церковного поділу, що за своєю суттю є антихристиянським і антицерковним. На превеликий жаль, ніхто із нас не може сказати, що він не завинив у цій трагедії. Тільки тоді, коли ми всі однаково визнаємо наш гріх, покаємося і повернемося до первісної єдності, держава спокійно, без страху перед суспільними потрясіннями може повернути цю святиню об’єднаному під проводом одного Патріарха народові.
Високодостойний Пане Президенте, ми вдячні Вам за винесення цього питання на розгляд Гуманітарної ради. Рівно ж ми дякуємо членам Гуманітарної ради при Президентові України, які сумлінно звернули увагу на особливу важливість цього питання та не підтримала подану пропозицію, бо ми вважаємо, що її схвалення роз’ятрило б велику рану вікового поділу в душі нашого українського народу і замість посприяти її загоєнню – безповоротно поглибило б її, провокуючи нові протистояння і напруження в українському суспільстві.
Ми не хочемо такого негативного для нас усіх розвитку подій, бо стоїмо на порозі святкування тисячоліття цієї святині, яка пережила стільки лихоліть та надихала наш народ надією. Важливість собору Святої Софії в історії та духовності всього нашого народу передбачає не лише організацію святкувань на найвищому державному рівні (за що ми висловлюємо визнання ініціаторам таких святкувань з боку держави), а й – що не менше важливо – проведення цих святкувань з обов’язковою і рівноправною участю усіх чотирьох гілок колись єдиної Київської Церкви. Що стосується нашої Церкви, то ми готові делегувати свого представника до оргкомітету та активно включитися у підготовку та проведення святкових заходів.
Ми щиро сподіваємося, що це святкування буде важливим кроком у напрямі справжньої і тривалої єдності, яка не обмежується зовнішніми, формальними ознаками, на кшталт канонічності (якою ми, тобто Українська Греко-Католицька Церква, також можемо похвалитися), істинної православності, ексклюзивної вселенськості чи народності. Ми переконані, що святкування тисячоліття Святої Софії стане справді об’єднавчим і промовистим знаком лише за умови, що чотири Церкви-сестри, щиро сповняючи Христову волю «щоб усі були одно», зможуть подати одна одній руки та обійнятися у цій нашій всенародній святині під покровом Богородиці Оранти – Його і нашої Матері.
Із запевненням наших молитов
і висловами належної пошани
+ Любомир
від імені Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного
Архиєпископства УГКЦ
31 грудня 2010 року
фінансово.
Щиро дякуємо!
