Кого вважати людиною?

Чому деякі вчені-«світила» не вважають людьми зачатих дітей або навіть новонароджених

«Життя новонародженої людини має меншу вартість, ніж життя свині, собаки або шимпанзе…», – стверджує Зінгер, австралійський етик, професор Центру Людських Цінностей Прінстонського Університету.

«Можна (…) вбити людський ембріон або новонароджене немовля за умови, що на його місці з’явиться новий індивід виду Homo sapiens», – вважає З.Шаварскі, професор Інституту Філософії Варшавського Університету.

«Початок біологічного життя людини – це не початок життя особи…». А тому «під час аборту нікого (тобто, жодну особу) не вбивають, хоча й відбувається знищення людського організму», – переконує американський біоетик Г.Т.Енгельгардт.

Народження хворої людини – це зло, «навіть якщо особа внаслідок такого народження позитивно переживала б своє існування, бо такі дії вводять у світ непотрібне страждання…», – пише Дж. Харріс, професор біоетики в Університеті Манчестеру, директор Інституту медицини, права та біоетики.

Це не слова якогось «лікаря-смерті» і не уривок сценарію фільму жахів. Це думки сучасних вчених, які сповідують принципи «нової біоетики», яка своїм корінням сягає утилітарних філософських течій, згідно з якими право на життя мають лише люди, які є «особами». Вони не вважають людьми ненароджених, а пан Зінгер пішов іще далі: для нього плоди та новонароджені – це не особи й у випадку хвороби їх можна заміщувати здоровими. На його думку, такі заміни мають сприяти зменшенню страждань.

На чому ґрунтуються ці переконання? Чому представники наукової еліти мають такі погляди?

Чи не найактуальнішим на сьогодні питанням біоетики є антропологічний статус людського ембріона.

В інтерпретації ембріогенезу людини виділяють дві групи критеріїв людськості.

1. Ті, що стверджують людськість від зачаття

– Приналежність до виду

– Послідовність розвитку

– Тотожність

– Потенційність

2. Ті, що за момент «гомінізації» приймають один з пізніших етапів розвитку

– Критерії розвитку (біологічні та психологічні)

– Суспільні критерії.

Аргументи другої групи зміщують людськість ембріону на пізніші стадії розвитку.

Так, біологічні критерії розвитку – це:

1. Фаза утворення зиготи (близько 21-ої год. від запліднення)

2. Етап імплантації (близько 14-го дня)

3. Неврологічний критерій (близько 40-го дня, коли починає функціонувати ЦНС)

4. Здатність до самостійного функціонування

5. Народження.

Психологічні – це:

1. Свідоме відчування болю або ж свідоме прагнення реалізувати власні інтереси

2. Нав’язування свідомого пізнавально-волітивного контакту з оточенням

3. Свідоме прийняття моральної відповідальності за себе та суспільство.

Суспільні аргументи:

1. Прийняття зачатого життя матір’ю, батьками чи суспільством

2. Визнання або заперечення людськості через суспільні чи матеріальні мотиви.

Причину прийняття частиною вчених критеріїв другої групи прояснює філософське підґрунтя. Історія філософії доводить, що в питанні анімації людського плоду існувало і досі існує багатство гіпотез та теорій.

«Вбивці дітей нищать за допомогою абортів те, що Бог покликав до життя»

У філософській традиції можна виокремити два способи розуміння людини. Перший стверджує, що акти людини «закорінені» в її людській сутності. Відтак людина існує не завдяки проявам цієї сутності (відчуття, мислення тощо), а, навпаки, – вони є тільки вираженням людського єства. Натомість другий конституює особу чи людську сутність на основі цих актів. Таке узалежнення існування особи від наявності або відсутності актів свідомості є для багатьох сучасних біоетиків теоретичним підґрунтям виключення тих чи інших людей зі спільноти осіб. Керуючись такими критеріями, згадані вчені позбавляють права на життя не лише людських істот у пренатальному періоді, а й новонароджених, дітей і дорослих з різними хворобами та патологічними станами.

Помилка цих філософів полягає в ігноруванні того, що акти живих і свідомих істот не творять їхньої натури, а тільки виражають її. В ембріона як людини, так і тварин, немає ознак свідомості. Та це не означає, що йдеться про аналогічні форми буття. Вони різняться своїм єством і тому разом з актуалізацією людської сутності ембріона людини спостерігаються акти мислення та пізнання.

У свою чергу перший з представлених способів розуміння людини притаманний християнській думці. Турбота про недоторканність зачатого життя завжди проникала вчення і Східної, і Західної Церков. Це доводять біблійні тексти (Пс 139(138),13-16; Іов 10,7-13; Єр 1,5), висловлювання Отців Церкви й пізніші документи. Промовисті думки вчення первісної Церкви містить Didache Apostolorum: «Вбивці дітей нищать за допомогою абортів те, що Бог покликав до життя». Спадкоємність і загальність цього вчення засвідчують апологети перших віків християнства.

Так само протягом віків характеризували переривання вагітності наступні Папи та Собори. ІІ Ватиканський Собор ствердив, що «необхідно з якнайбільшою турботою оберігати життя від його зачаття», а аборт та дітовбивство назвав «жахливим злочином». Церква багаторазово демонструвала свою принципову позицію: «від моменту запліднення яйцеклітини розпочинається нове життя, яке не є життям батька чи матері, а нової людської істоти, яка розвивається незалежно від них. Вона б не стала людською істотою, якби не була нею від початку…». Підкреслив це Йоан Павло ІІ: «Не можна й припустити, щоб цей чудовий процес народження життя хоч на хвилину не підлягав мудрому і люблячому діянню Творця та був залишений на свавілля людської самоволі».

Вчені та лікарі – це не господарі життя

Пошана до людського життя випливає з його особливої гідності. Людська істота є справді «єдиним створінням на землі, яке Бог хотів для нього самого». Все створене для людини. Лише людина створена як образ і подоба Бога. Лише людина на зразок Бога є особою. Саме тому повинна «бути нормою, суб’єктом і ціллю» будь-яких наукових досліджень.

Вчені та лікарі – це не господарі життя, лише експерти та великодушні слуги, бо «життя людини походить від Бога, це Його дар, Його образ, участь в Його оживляючому подиху. Тому Бог є єдиним господарем цього життя».

Довідка про автора:
 

бр. Роман Поп OFMCap, лікар-педіатр (випускник Вінницького Національного Медичного Університету 1999 року), католицький священик, магістр-ліценцій теології (випускник Вищої Духовної Семінарії Братів Менших Капуцинів в Кракові (Польща)), аспірант кафедри біоетики при Папському Католицькому Університеті ім. Йоана Павла II в Кракові