Біоетика

Біоетика як наука

20 Жовтня 2011, 20:57 14989 бр. Роман Поп OFMCap

Потрібно неодмінно з’ясувати ці питання, щоб розуміти, про що йтиметься в цьому розділі часопису.

 

Енциклопедичне визначення стверджує: «Біоетика (гр. бíос – життя; éтос – звичай) – це спеціалізована складова прикладної філософської етики, яка окреслює оцінки та моральні норми втручань у людське життя в його граничних етапах: формуванні (біогенез), триванні (біотерапія) та смерті (танатологія)». Іншими словами, йдеться про науку, яка в світлі філософської етики і моралі оцінює здобутки наукового прогресу в сфері медицини, біології та інших природничих наук, які безпосередньо втручаються в людське життя при його зародженні, під час його тривання та при його схилі. Предмет біоетики – морально-етична оцінка цих здобутків: осмислення того, які з них служать благу людини, а які загрожують її буттю.

Формування медичної етики почалося вже в часи Стародавнього cвіту, коли зароджувалась медична практика. Важливим моментом у цьому процесі була поява клятви Гіппократа. Шлях становлення дисципліни був довгим: з давніх часів до 1970 року, коли вперше було вжито термін «біоетика»; і далі, коли відбувалась еволюція розуміння цього терміну, аж дотепер.

 

" Ані суспільні процеси, ані офіційні закони не можуть бути обґрунтуванням моралі, оскільки з того як громадськість поводиться, зовсім не випливає, як вона морально поводитися повинна

 

Сьогодні біоетика стає все більш необхідною. Науковий прогрес, який неустанно набирає обертів, спонукає людство ретельніше обґрунтовувати норми тих чи інших втручань у людську природу. Такі питання, як клонування людини, запліднення in vitro, використання стовбурових клітин, євгенічна селекція, аборти, трансплантація, евтаназія чи використання генно-модифікованих організмів, спонукають людину шукати етичне підґрунтя їх оцінки.

Уважні читачі рубрики вже, мабуть, звернули увагу на те, що біоетика – дуже «неоднорідна». В одній із попередніх статей було представлено вислови кількох відомих «біоетиків». Слова «життя новонародженої людини має меншу вартість, ніж життя свині, собаки або шимпанзе…» (П. Зінгер) легше ототожнити з образом якогось «лікаря-смерті», ніж з поглядами людини етичних засад.

Справді, біоетика як наука – неоднорідна. Слід навіть сказати, що існує кілька «біоетик». Характер кожної з них залежить від моральних принципів, якими керується наука. Обґрунтування цих принципів – прерогатива філософської етики, в якій розрізняють щонайменше три різні напрямки: деонтономічний, згідно з яким добрим є те, що згідне з велінням морального наказодавця; утилітарний, який твердить, що суттю добра є те, що приносить користь; персоналістичний, згідно з яким моральне добро полягає в апробації гідності особи. Ці напрями конкурують і навіть полемізують між собою в обґрунтуванні моральних норм.

Деонтономізм (гр. «дéон» – обов’язок; «нóмос» – наказ, закон) як етичний погляд декларує, що моральні зобов'язання визначаються наказом авторитету. На думку одних представників цього напрямку, моральний імператив повинен сформуватися в самому суб'єкті, виходячи з його свободи (І. Кант). Інші наказодавчу інстанцію вбачають в расі (Ф. Ніцше), державі (Г.В.Ф. Гегель), суспільстві, народі чи суспільному класі (К. Маркс).

Помилка деонтономізму – в абсолютизації свободи наказодавчого авторитету і нехтуванні обґрунтуванням моральних наказів. Відтак вчинок не тому морально зобов'язуючий, що хтось наказує так робити, а навпаки, – хтось наказує, бо цей вчинок морально добрий.

 

" Цінність особи непорушна, незмінна, притаманна злочинцю і святому, хворому і здоровому. Істинне ставлення до особи – це не лише прийняття її фізичних і психічних рис, а й її самої

 

На жаль, часто етичне мотивування моральних норм заміщується суспільними процесами, цивільним правом. Проте ані суспільні процеси, ані офіційні закони не можуть бути обґрунтуванням моралі, оскільки з того як громадськість поводиться, зовсім не випливає, як вона морально поводитися повинна. Так, українське законодавство не передбачає для плода перед початком фізіологічних пологів статусу жертви вбивства з усіма наслідками. Проте діяльність працівників охорони здоров’я відповідно до таких законів не означає, що вони повинні так діяти. В історії було чимало драматичних епізодів, таких, як нацизм чи комунізм, які свідчать про необхідність уживати в моральній поведінці вагоміші аргументи, ніж сліпий послух державі, суспільству, панівним ідеологіям.

У свою чергу засада утилітаризму (лат. «утілітас» – користь, приємність) – переконання, що ціллю будь-яких людських дій є прагнення збільшувати загальне щастя людства та мінімізувати його страждання. Втілюючи ці переконання, утилітаристи переконують робити аборти, пренатальну селекцію та евтаназію. Згідно з їхніми підрахунками, узаконення такої діяльності призведе до покращення суспільного добробуту і зменшить страждання. Адже добробут і щастя, на їхню думку, стосується людей, які «вже» або «ще є особами». При цьому такими, що «ще не є особами», вони вважають людські плоди, новонароджених, а такі, що «вже не є особами», на їхню думку, – це інваліди, психічно та невиліковно хворі. Хвора дитина, переконані ці мислителі, додає зайвих страждань батькам. І навіть якщо ті й прагнуть прийняти таке дитя, то чому їхній вибір повинен обтяжувати суспільство, бюджет охорони здоров’я? Тому пропонується за допомогою аборту видалити хворе, ще ненароджене, дитя і зачати здорове; для добра людського виду моральним обов'язком стає вбивство хворої та створення нової особини, як скаже проф. З. Шаварскі: «Можна (…) вбити людський ембріон або новонароджене немовля за умови, що на його місце з'явиться новий індивід виду Homo sapiens».

 

" Саме персоналістична біоетика є рушієм розвитку медицини – медицини істинної, благородної, людяної

 

На противагу представленим поглядам, деякі філософи в центрі етичних міркувань ставлять поняття особи, що дає змогу сформулювати концепцію персоналістичної етики. Основний принцип персоналізму (лат. «персóна» – особа) – представлення особи як «святої речі», «найважливішого добра», «когось, кого слід сприймати з огляду на нього самого». Саме в персоналізмі закорінений фундаментальний принцип лікарської етики «salus aegroti suprema lex» – «Здоров’я хворого – найвищий закон [обов’язок лікаря]». З точки зору персоналізму, цінність буття особи не залежить від її здоров’я, свідомості, біологічних чи психічних якостей. Людина є особою від зачаття до природної смерті. Жодна державна або судочинна установа, служба охорони здоров’я не може цієї значущості людині ані надати, ані позбавити.

Цінність особи непорушна, незмінна, притаманна злочинцю і святому, хворому і здоровому. Істинне ставлення до особи – це не лише прийняття її фізичних і психічних рис, а й її самої. Це не прикмети особи впливають на її гідність, а навпаки – від цінності та гідності особи залежить, наприклад, її фізична чи естетична привабливість. Правильний підхід до гідності особи проявляється у ставленні до іншого як до когось, а не до чогось. Саме тому відмова комусь у праві на життя, чи то плоду, обтяженому вадами розвитку, інвалідові чи невиліковно хворому, – це нищення його особової значущості.

Отже, персоналістична біоетика за основу моралі приймає гідність особи і тільки їй підпорядковує всі інші принципи. Утилітарне підраховування та покращення якості життя повинні служити добру кожної особи. Особа не може бути засобом осягнення іншої мети, ніж вона сама. Від вірності цим вимогам залежить гуманний характер науки, техніки, цивілізації.

Саме персоналістичні принципи мають ключове значення в християнському сприйнятті людини. Свідоцтво цьому – на сторінках Біблії (Пс 138, 3–16; Іов 10,7–13; Єр 1,5), у висловах богословів та документах Церкви.

Медицина і теологія пов’язані між собою передусім тим, що «працюють для життя». У центрі їх уваги – людська особа, до того ж не лише пацієнт, а й лікар, середній та молодший медперсонал, науковці-медики. Хворий покладає надію не лише на їхні професійні знання та вміння, а й на їхню людську вразливість, що виражається в наданні медичної допомоги, яка має людське, гуманне обличчя. Отож, саме персоналістична біоетика є рушієм розвитку медицини – медицини істинної, благородної, людяної.


CREDO № 2 (124), 2011

Інші матеріали цього номера:

Церква – це …

Кілька слів про приховане

Бути чи мати?

Велике навернення

Сім’я не знала, що у них знаходяться святі мощі

Про меншість, яка веде

Парафіяни роблять усе

Церковний працівник

Не Божий відбвір

Миряни без духовенства

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Кредит вересень-листопад
Зібрано Залишилося зібрати
4927грн
70316грн
Потрібно зібрати
75243грн
Залишилося
14днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

біоетика

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: