В одних моїх знайомих син вчинив самогубство, написав записку: «Більше не можу обманювати». І все. Мав всього двадцять один рік , був веселим і привітним хлопцем, улюбленцем батьків. У друзів доньку ледве повернули до життя, після випитих чотирьох упаковок таблеток. Вона була вагітна, а коханий її залишив.
Коли ми втрачаємо зв’язок з нашими дітьми? Коли саме вони вирішують, що ми не зрозуміємо, не допоможемо, не станемо їм на захист? Коли настає момент, що вони безпорадні, залишаються сам на сам зі своєю бідою? Чи не тоді, коли прийшовши зі школи, розповідають про бійку з однокласником, сварку за олівець з сусідкою за партою, а ми нетерпляче відмахуємося, нема часу на пусті балачки. Чи може тоді, коли ховають щоденник з двійкою, щоб батько не бив, чи мама не сварила за розірвану куртку? Чи не тоді ми камінчик за камінчиком будуємо стіну непорозуміння? Відштовхуємо, коли вони потребують допомоги, привчаємо до самостійності у мовчанні, а потім нарікаємо: не знали, не побачили, не встигли…
В один прекрасний день наші діти виростуть і точка зору їх нових друзів може переважити усі наші безкінечні години виховання. Але вони мають знати, що ми любимо їх не тому, що вони гарні, розумні, перемагають у змаганнях чи мають інші таланти, а тому що вони НАШІ діти. Але понад усе, вони мають беззаперечно вірити, що наш Бог – це наш Батько, який зробить усе для одного маленького ягнятка, що заблукало. Мають щиро вірити, що молитвою можна зцілити усі душевні рани, хоча і не одразу. І будь-який хрест їхнього життя – це всього невеликий відрізок дороги, а не довгий життєвий шлях.
Відкладемо на потім усі наші повсякденні турботи і навчимо наших дітей розумінню, що вони не самі. Що Любов – понад усе і усе перемагає. Тільки віру не можна відкладати на завтра, бо завтра може запізнитися назавжди.
фінансово.
Щиро дякуємо!
