В загальному сприйнятті людей біблійної епохи «виправдати» означало довести свою справу до такого стану, щоб вона взяла гору над справою супротивника.
Не потрібен був жоден трибунал, а друга сторона не обов’язково була ворогом. І не йшлося про невинність, йшлося про слушність та правоту вчинку. Чи можна, отже, думати про виправдання перед Богом? Ні в якому разі: «Коли ти, Господи, зважатимеш на провини, – о Господи, хто встоїться?» (Пс. 130, 3).
Старий Завіт вказує на вірність приписам морального, ритуального та обрядового закону, як на дорогу виправдання. Виконання всього цього було практично неможливе. Але зусилля, скеровані на якомога стараннішу вірність Закону здавалося єдиною, хоча недостатньою, дорогою до виправдання.
Новизна Євангелії полягала в тому, що Син Божий, як людина, у всій повноті був справедливий – тобто виконував те, що запланував Отець. Остаточно це сталося через прийняття смерті на хресті.
Отець винагородив справу сина, воскрешаючи Його із мертвих. Того, чого не могли зробити старозавітні закони, – робить благодать, тобто Божий дар. З боку людини потрібна лише віра.
Головним Апостолом виправдання називають святого Павла. Відкрий: Ді. 13, 38н., Рим. 3, 19-24.
о. Томаш Горак, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
