Чоловік без гламуру

Регрес гламурних хлопчиків

Сьогодні панує мода на унісекс. Лишень вийдіть на вулицю і ви побачите у чоловіків і жінок одні і ті самі кульчики у вухах, рожеві сорочки, торбини на рамені, зайдіть до аптеки — крем до обличчя для чоловіків, послухайте розмову «гламурних хлопчиків»… Ба, навіть більшість чоловіків вибирає перекладання паперів і стукання по клавіатурі, а не працю, скажімо, того ж столяра. Ще не так давно чоловіки повертаючись з праці не переймались запахом поту і тютюнового диму (щоправда, це не робило честі їх естетичному відчуттю), але тепер від чоловіка переважно пахне як від травневої троянди.

Чи це означає, що чоловіки навчились бути більш вразливими, лагідними, сердечними? Риторичне запитання. Чи взагалі є вдалою ідея додати більше жіночих рис чоловікові? А головне — навіщо це робити? Здається, що багатьом сучасним чоловікам набридло бути чоловіками, але й жінками вони, природньо, стати не в змозі. Тому і відбувається своєрідний come back до часів, коли чоловік не був ще чоловіком, а навіть хлопцем, а був просто малюком, дитиною, в повзунках-унісекс та своєму маленькому світі без зобов’язань.

А до чого тут столяр?

19 березня католики західного обряду обходили урочистість святого Йосифа. Унікальна постать. Він настільки непомітний в Біблії, настільки розчинений десь на другому плані, а все ж це власне він, якщо вдуматися, є головою Святої Родини. Чому? Бо це він приймає рішення: прийняти Марію і маломістечковий скандал до свого дому (вони ж були ще нареченими) чи ні. Це він заробляє гроші на утримання родини. Це він піклується про добробут, бере на себе організацію подорожі, влаштування хоч якихось умов для народження дитини. Це він боронить безпеки своєї родини. Врешті, це він навчить Ісуса всьому, що повинен знати і вміти справжній чоловік його часів, включно з релігійним вихованням і фахом теслі. Що ж, як досі, вимальовується постать — взірець для чоловіків.

Перше, що кидається в очі: це найбільш «мовчазна» постать Нового Заповіту. Навіть німим Ісус повертає мову, а ми не маємо запису жодного слова Йосифа. Щось в цьому є. Махати знаряддями праці, а не язиком. Менше слів, більше діла. Це риса розважливої стриманості, впевненості у собі, прийняття на себе рішень і відповідальності. Я не можу собі уявити, щоб він не розмовляв з Марією. Та все ж, все сказане залишилось між ними. Справжній чоловік вміє надати слову відповідне місце. Може, тому власне Йосифові довірив Бог своє Слово?

Мовчання також є знаком для другої людини, що я готовий її вислухати. Це не означає, що я не маю, що сказати. Але я віддаю слово співрозмовнику. Господь в Біблії, та й в нашому житті, також часто обирає таку поставу. Мовчання принаймні однієї сторони є початком діалогу. І все ж таки Йосиф залишив по собі одне слово: він надав ім’я Ісусові. Одне слово на тлі цілого життя — це чогось варте, правда?

Тут мені пригадалася чудова роль Уіла Сміта в фільмі «В пошуках щастя». Чоловік вкладає увесь свій маєток в справу, яка спочатку видавалась прибутковою, але згодом приводить його до банкрутства. Він втрачає усе: гроші, дім, машину, перспективи на майбутнє, врешті жінка не витримує і також полишає його. Тепер єдине що він має — це син, маленька людина, яка йому довіряє і впевнена, що тато не дасть його скривдити. Чоловік проходить крізь безліч поневірянь, але ніколи не зраджує свого батьківського обов’язку. Часом здається, що це він хапається за свого сина як за соломинку. Аж згодом, ціною неймовірних зусиль, чоловік відбивається від дна, а його успіх перевищить його сподівання.

Олігарх і кусень хліба

Щоб хоч трохи зрозуміти Йосифа, ми можемо зазирнути у традицію. Перша виразна паралель — патріарх Йосиф, наймолодший син Якова, але і первородний Рахелі, правдивої любові Ізраїля. Старозавітний Йосиф був другою людиною тогочасного світу після могутнього фараона, найбільш ефективним менеджером свого часу, який дав хліб усім потребуючим. Так само і наш святий, що стояв близько найважливішої постаті в історії спасіння, він виростив і дав Хліб Життя усім людям. Цікаво, що в раввиністичній традиції Йосиф Єгипетський був перед усім людиною чину, хоча вважалося, що справжнього контакту з Богом легше досягнути в тиші, чого прикладом були його брати — пастирі на відлеглих від цивілізації полях. Але заслуга патріарха полягала саме в тому, що він встановив міцний зв’язок з Господом посеред поспіху ділових зустрічей і вогнів мегаполісу і ніколи його не втрачав. Опікун Ісуса також завжди мав Бога при собі: в праці і на вихідні.

Ім’я Йосифа міцно асоціюється з Божим Провидінням. З латини слово providentia можна перекласти як певне запобігливе передбачення, але основним значенням є живлення, забезпечення усіх можливих потреб. Дім потребує господаря.

Тут мені пригадується цікава історія, яка трапилась зі св. Луїджі Оріоне. В 1900 році, 28-річний засновник монашого Згромадження потерпав від хронічного браку коштів на утримання монастиря і школи в Тортоні, в якій постійно перебувало понад 200 хлопців. Він навіть вибрав поміж своїх семінаристів найбільш кмітливого, щоб той сидів на фірті і «відсіював» з поміж відвідувачів усіх тих, що позичили свого часу гроші отцю Оріоне, бо він не мав практично нічого, часто на столах закладу і монастиря була лише суто розбавлена водою кукурудзяна полента.

Йшов місяць березень, наближалась урочистість святого Йосифа. Оріоне з запалом справжнього італійця молився про допомогу до цього святого, не зупинявся навіть перед погрозами! І ось 17 березня до його дверей стукає захеканий семінарист Дзанатта з фірти й каже, що один незнайомець з короткою русявою бородою хоче порозмовляти. Ні, це не один з кредиторів, ні, це не молочник, ні, це не з м’ясної лавки, ні, це не… В тракті діалогу з притаманною італійцям жестикуляцією, до них підійшов власне відвідувач, якому набридло вже чекати внизу. Простягнув отцю Оріоне спухлий від банкнот конверт і розвернувся, щоб піти. Ошелешений Оріоне запитав його, в яких намірах має відправити Літургію, але чоловік лише посміхнувся і сказав, щоб той не переставав молитись своїм звичаєм, але був трохи більш ввічливий. І пішов. Коли двері за гостем зачинились, Оріоне і Дзанатта кинулись за ним, але того ніде не було видно, лише пустий на обидві сторони коридор з замкненими на ключ дверима. Школярі з ганку також нікого не знайшли. Канонік Новеллі, який першим почув про все від отця Оріоне, відразу вигукнув, що це був святий Йосиф. На що святий Оріоне просто-таки чарівно відповів: «Та я й не сумніваюсь, ось тільки ніколи не думав, що святий Йосиф такий молодий!» Після цієї події отець Оріоне разом із співбратами та хлопцями встановив біля дверей, майже на місці пам’ятної розмови, статую святого Йосифа, повісив йому на руці кусень хліба і наказав, щоб кожної річниці від цієї події урочисто міняли хліб на свіжий і відправили короткий молебень до святого. Ця традиція підтримується до сьогодні.

Вервиця і північна брама душі

Це може видатись комусь дивним, але перша частина Розарію — Радісні Таємниці — більш присвячена саме святому Йосифові. Бо він також змагається в своєму серці з вільним вибором Марії в таємниці Благовіщення. Саме він мав набратися мужності і відпустити Марію до Єлисавети, маючи на увазі, що таким чином всі дізнаються про її вагітність, і саме він залишиться на ці місяці в Назареті, серед шепотів своїх знайомих і клієнтів. Це він ставав на голові, щоб забезпечити гідні умови для народження Ісуса, він прийняв Його як свого сина і водночас віддав Його Богу, приносячи до храму. І в тому ж самому храмі 12 років пізніше він шукав Христа, шукав наполегливо, шукав, як спраглий шукає джерела, щоби знайти свого Господа і Творця, Скелю свого жертовного життя.

Але справжній чоловік — це не лише той, хто піклується про свою родину, він ще здатен боронити безпеки своїх близьких. Йосиф врятував Марію і Ісуса, коли забрав їх до Єгипту. Так само він стає на охороні духовної безпеки християн. Традиція вказує на нього, як на заступника в духовній боротьбі. Великий містик, свята Тереза від Ісуса, наказала поставити при двох брамах монастиря в Авіла фігури Марії і Йосифа. Південну браму, як символ прийняття благословення і благодатей, прикрашала статуя Богородиці. А з півночі, що символізує в християнській духовності спокуси і напади злого духа, монастир і внутрішній замок душі сестер боронив святий Йосиф.

Непорушна стіна

Підсумовуючи, можна сказати: так, звичайно, стиль життя і мода — це все справи індивідуальні. Але внутрішнє завжди знаходить вираз назовні. Адже це очі — вікна душі, чи не так? Тож і по одязі зустрічали в давнину не просто так — зовнішні прояви можуть багато чого розповісти про внутрішній світ людини. Хотілося б побажати, щоб сучасний чоловік не боявся взяти на себе відповідальність, не боявся бути непорушною стіною для когось. Так, ця стіна мусить витримати не один удар, але ж кожен з нас, десь глибоко в серці, знає, що нам є що втрачати, що ця стіна береже найцінніше, що в нас є, що нам довірене Богом.

Блог брата Юрія Блажиєвського, РІСУ