Завідувач кафедри всесвітньої історії інституту історії і політології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника професор, доктор історичних наук Олег Жерноклєєв — відома постать у наукових історичних колах. І хоч особисто він вважає, що живе звичайним християнським життям, але доволі незвичним для багатьох є його належність до третього Чину чернечого Згромадження Воплоченого Слова. Пропонуємо увазі наших читачів його розповідь про чернецтво та власний духовний шлях.
– Сьогодні ви завідуєте науковою кафедрою університету. До речі, ви вважаєте себе належним до школи Карпенка?
— Немає найменшого сумніву. Я захищав кандидатську під його керівництвом у 1995 році і народжувався як науковець саме під його опікою. Звичайно, Олександр Юхимович дуже авторитетний науковець-історик і відомий учений як в Україні, так і за кордоном. Для мене було великим подарунком долі, що я почав працювати під його керівництвом спершу як студент, а згодом — як аспірант і молодий науковець. Багато чим завдячую йому і в плані підходу до наукової проблематики, наукового пошуку, шляхів написання наукового тексту, певною мірою, навіть до повсякденного стилю життя науковця. Я гордий, що є його учнем.
До цієї школи можна зарахувати і Володимира Великочого, Сергія Адамовича, Тамару Галицьку, Степана Кобуту, тобто цілу плеяду добрих науковців.
– Нагадаємо нашим читачам, що ще за Радянського Союзу Олександр Карпенко відстоював викладання у ВНЗ історії ЗУНР, а вже в часи незалежності України став ініціатором фундаментального зібрання документів і матеріалів ЗУНР, у роботі над яким активно брали участь його учні.
— Це тільки дві з багатьох заслуг його перед нашим суспільством, хоч і мало відомих загалові. До речі, нагадаю всім його колишнім студентам: у квітні цього року Олександрові Карпенку виповниться 90 років!
– Що підштовхнуло відомого науковця до чернецтва?
— Це особисті переконання і пошук співзвучних мені духовних змістів та конотацій. Хоч можу сказати про себе, що з 1992 року живу активним християнським життям, тобто як практикуючий християнин. А щодо монашої спільноти, то я з 2005 року є членом Згромадження Воплоченого Слова.
– Належність до чернечої спільноти накладає на людину певні зобов’язання: реколекційні науки, духовні практики, а це не так просто, як може здаватись на перший погляд…
— Звичайно, але це звичайний духовний пошук кожної віруючої людини, кого більше — кого менше. Як на мене, це вдала спроба віднайдення оптимального шляху духовного розвитку і зростання. Бути парафіянином-статистом, який прийшов і постояв на Літургії в церкві скраєчку — такий шлях мене не надто приваблював. У мене була потреба спілкування, а через ближче знайомство з отцями Воплоченого Слова ми зблизилися через спільні заходи і численні бесіди. Виявилося, що в нас багато спільних тем, які нас по-справжньому цікавлять. Тим більше, що на багато питань самому доволі важко було знайти відповіді. А як будь-який чоловік, який перебуває у духовних пошуках, я потребував духовної допомоги.
– Ви завжди поділяли християнські підходи в житті?
— Я завжди вважав себе християнином, який віддає перевагу особистому плеканню християнського миру в серці, ніж спробам проповідництва. Більше десяти років ходив до православної церкви, і сьогодні залишаюся при великій повазі до православія та Східної Церкви. Ніколи не робив і не роблю надто принципових відмінностей та різниці між православ’ям і католицизмом. Переконаний, що в цих двох гілках християнства набагато більше спільного, ніж відмінного. Як християнин намагаюся в духовній сфері співдіяти з іншими віруючими в екуменічному річищі. і передусім шукаю як у минулому Церкви, так і в сучасності саме ті моменти, які оновлюють і зміцнюють соборність віри.
– Головні акценти доповіді, яку ви виголосили на недавньому єпархіальному Соборі УГКЦ, були пов’язані з початками монашества у світі й в Україні зокрема.Очевидно, важко було адаптувати науковий текст для широкого загалу.
— Зрозуміло, що в обмеженому форматі доповіді неможливо викласти всю історію чернецтва. Але для мене особисто важливим було показати процес зародження історичного феномену чернецтва і схематично простежувати основні прояви його справжнього внутрішнього змісту, яку роль відіграв інститут чернецтва в історії Церкви. Адже джерела ідеї християнського чернецтва сягають апостольських часів. Уже серед ранніх християн було чимало людей, які в добровільній убогості та зреченні земних благ, відмовляючись від шлюбу та майна, цілковито посвячували себе проповіді Слова Божого, покаянню, посту й служінню бідним. І, що співзвучне моїм духовним пошукам, чернецтво народжувалося як мирянський рух і протягом перших двох століть було фактично поза церковною ієрархією. Це був духовний рух, який народжувався з низів суспільства, а не був придуманий чи ініційований церковним урядом чи
ієрархією.
– Ви означили його ще як контркультуру…
— Певною мірою для сучасного позиціонування й кращого розуміння явища з минулого, яке від нас відмежоване 17-ма віками. Коли християнство вийшло з підпілля, стали доволі розмитими межі між християнами і гедоністичним та значною мірою морально деградованим суспільством, в якому панував споживацький культ, як би сказали сьогодні. Тоді постало в середовищі християн питання, як зберегти в чистоті вчення Христа та досконало наслідувати Спасителя. З другого боку, можна розглядати чернецтво як протиставлення формалістичним підходам християнства як державної ідеології з певними уніфікаційними та кодифікаційними засторогами. Чернецтво й справді виступило проти духовного формалізму в житті суспільства і піднесло євангельські ради чистоти й убозтва на неймовірно високий рівень. Пустинники, ченці, монахині перших згромаджень стали своєрідними орієнтирами християнства на тисячоліття, а саме чернецтво протягом багатьох століть було основним охоронцем моральності й ініціатором реформ у церковному житті.
– Знаю, що ви зберігаєте пієтет і замилування до джерел християнського чернецтва і ще років сім тому мали солідну бібліотеку текстів святих отців та монахів-подвижників. Чи не було наміру відвідати місце, де вони народилися: Святу Землю, Єгипет, Афон?
— Мрію поїхати і на Святу Землю, і на Афон, але матеріальні можливості мені наразі цього не дозволять зробити. Хоч і не дуже хвилююся з цього приводу. Звичайно, я з радістю би поїхав помолитися в святих місцях. Однак водночас я глибоко усвідомлюю просту, на перший погляд, істину, яку висловив один із відомих духовних подорожніх: «Я обійшов усі святі місця у пошуках Бога, а знайшов Його в своєму серці». Звісно, що для багатьох святе місце є визначальним у зміцненні їх віри, але спершу людина повинна відкрити Бога в своєму серці. Тоді людина перебуває з Ним, живе Ним і чинить та сповняє Його заповіді. Тобто, краще перше паломництво відбути у своє серце. З другого боку, не раз бачив, як добрі задуми прощі перетворювалися на своєрідний релігійний туризм, який, мені здається, не може мати вирішального значення для духовного становлення людини.
– Як щодо власного поєднання духовних практик минулого з сучасним трибом життя? Які зобов’язання несе адепт третього чину кожного дня?
— В згромадженні немає жорсткої регламентації денного розпорядку членів третього чину. Звичайно, кожний має свої певні обов’язки: щоденні молитви, вервиця, молитовні намірення, по можливості — щоденна участь в Службі Божій, часта сповідь та прийняття святих Тайн, проходження щорічних реколекцій, інші духовні заходи. Але всі перелічені обов’язки бажано сповняти кожному християнинові, їх мета — оживити віру в серці людини. До речі, це виступає певним об’єднувальним фактором для всіх інших згромаджень та монаших чинів, хоч, звісно, у кожному є й свої молитви, духовні практики та наголоси на харизмах.
– Коли виникли треті чини в Церкві?
— З початком ХIII ст. у католицьких монаших орденах починають засновуватись «треті чини» (світські інститути, терціарії), які започаткували свого часу францисканці. В них миряни спершу продовжували займатися світськими справами, але дотримувалися дещо м’якшого статуту ордену. Згодом жили в общинах, допомагали хворим, знедоленим, займалися іншою доброчинною діяльністю. На сьогодні треті чини мають францисканці, домініканці, кармеліти, редемптористи, василіяни, згромадження Воплоченого Слова, ряд інших згромаджень і чинів.
– Тобто третій чин на сьогодні залишається одною з форм активного духовного життя Церкви?
— Беперечно. І ми повинні не тільки робити це самі, а й заохочувати й сприяти в таких духовних практиках іншим людям. Як на мене, один із головних обов’язків, який лежить на членах третього чину нашого згромадження, — це свідчити своїм життям про Христа іншим людям і здійснювати щоденний апостолят і щоденне перетворення світу за Божими законами в сім’ї, на роботі, в усіх сферах нашого спілкування й життя. Члена третього чину, напевно, не можна назвати монахом у первісному значенні. Так, ми є членами чернечої спільноти Воплоченого Слова, але не є монахами в стислому розумінні цього слова, бо залишаємося в миру світськими людьми, живемо для своєї сім’ї й займаємося кожний своєю працею. А найважливішим, мабуть, є добре послужити власними талантами згромадженню, віднайти власну харизму й утвердити Христа у власному житті та в міру своїх сил допомагати іншим людям прийти до життя з Христом.
Роман Івасів, Галичина
фінансово.
Щиро дякуємо!
