До беатифікації «найбільш народного» з Римських Пап Йоана Павла II християни західного обряду готувалися сім років. Сама ж церемонія беатифікації ( зарахування до лику блаженних Католицької Церкви) — це перший рівень на шляху до канонізації (зарахування до лику святих). Саме цього — офіційного визнання святим, причому вже найближчими роками, — чекають для Йоана Павла II християни всього світу. Масштаб майбутньої події такий, що оцінити його можна, не будучи ані католиком, ані християнином.
Багато, багато людей у всіх кінцях землі зустрінуть звістку про те, що процес зарахування Йоана Павла II до лику блаженних завершений, словами: «Нарешті! Так і повинно було бути». Santo subito! («Святий вже зараз!») — ці слова звучали вже в день його смерті. І за життя Папи ті, кому довелося зустріти і побачити Йоана Павла II, відчували його святість — інколи навіть всупереч власним переконанням і очікуванням.
Мені розповідала шведська жінка-лікар, запрошена Папою в числі групи медиків, що відкрили спосіб лікування якоїсь вродженої хвороби, яка до цього вважалася невиліковною, : «З огляду на всі мої переконаннях (вона не вважала себе ані віруючою, ані церковною людиною) я не повинна була б цього говорити, але що робити! Те, що я в ньому відчувала, інакше як святістю не назвеш». Про це ж мені говорили й інші мої знайомі європейські «агностики»: швейцарський видавець, якого Папа запросив, щоб висловити вдячність за видану ним книгу про Голокост, і багато інших.
Вже по названих мною гостях Папи можна собі уявити, як він бачив світ і своє місце в світі: кожному, хто зробив щось добре для людства, він хотів віддячити особисто. Бували у нього і інші гості — ті, в яких, як він говорив, він хотів вчитися: гуманітарії і науковці, художники, музиканти, поети, актори, викладачі. Він з любов’ю і гордістю згадував, як в молодості був актором (потрібно уточнити: у підпільному католицькому театрі за часів нацистської окупації Польщі). Він з любов’ю згадував час свого викладання в університеті. На думку Йоана Павла II, найповнішим чином задум про людину здійснюється в її творчості. Цьому присвячено «Послання художникам світу», написане ним на Пасху 2000 року.
Але що це, як не класичний гуманізм, запитає людина, знайома з богословськими азами. Хіба ж не відомо, що між гуманістичним і богословським образом людини — прірва? Що гуманісти забули про головне — глибинну зіпсутість людини, первородний гріх? Що ми живемо в занепалому світі і це складає ситуацію людини, conditio humana? А які в такому світі свобода, творчість, радість? Послух, самоприниження, плач над власною мерзенністю — ось доречні форми тутешнього благочестя.
Можна бути впевненими, що Йоан Павло II не забував про «занепад світу» і про гріхи людські — він, який пережив і нацистську окупацію Польщі, і атеїстичний режим, він, який відвідував в кожній країні в першу чергу місця найбільших лих, поховання тисяч людей, вбитих тисячами інших людей (і в Росії він хотів відвідати таке місце, Соловки). І проте він стверджував, що не з падіння все починалося і не падінням закінчується. «У кожній людині є місце для скинії Божої» — його слова. Справа ж пастиря — приготувати це місце, нагадати, що слову Господа про творіння: «Добре дуже!» — може відповісти людське слово: «Добре нам з Тобою!» — і що наш сучасник, який зовсім втратив віру в себе, зовсім не гірший за тих, хто зміг це слово сказати.
І, звичайно, головними його гостями були ті, хто шукав допомоги і втіхи. В кінці 1999 року на площі Святого Петра я здалека спостерігала «Тисячоліття калік» (неділю, присвячену всім скаліченим). Натовпи фізичних і психічних інвалідів проходили перед Папою. Папа сам був вже сильно понівечений своєю недугою. Каліки зі всього світу проходили перед великим калікою, і він благословляв кожного. І відходячи, вони змінювалися — вони буквально сяяли радістю. Особливо мене вразило таке перетворення групи розумово неповноцінних дітей, які, здавалося, просто ні на що не можуть реагувати. У своєму слові до цього ювілею, до міленіуму Йоан Павло II сказав, що в цьому образі, в образі каліки людство підходить до порогу нового тисячоліття.
Довгий понтифікат Йоана Павла II ще оцінюється. Його блискучий, зоряний початок — і останнє десятиліття, коли весь світ бачив фізичну муку і згасання колись «самого спортивного», «найрухливішого і відкритого» з римських понтифіків. Ці останні роки Папи для багатьох стали хвилюючою проповіддю: адже ми належимо до цивілізації, яка як вогню боїться старості, хвороб, смерті. Боїться страждання і відсторонюється від співчуття. Цивілізації успіху, здоров’я, нескінченно довгої молодості, яка, за словами Антонія, митрополита Сурожського, «йде спиною до смерті і старості». «Відкрийте двері Христу!» — цими словами почав своє папське служіння Йоан Павло II, повний сил, надій, ідей, які могли б допомогти історії, яка зайшла у «безвихідь прямого продовження». Старий і хворий Йоан Павло II показував, що означає — тримати ці двері відкритими і не боятися.
Повернуся до початку, до враження святості. Що ж ми відчуваємо, коли говоримо про враження святості? Спробую сказати про себе: перш за все, зустрічаючи цей погляд, ми бачимо себе відкритими до самої глибини. І це не лише не лякає (як слід було б чекати, адже людина недаремно ховається від всевидющого погляду, як колись Адам), але, навпаки, нескінченно радує і підбадьорює: там, в нашій глибині, бачать щось таке, що можна любити, що «добре дуже» (Бут. 1:31) і про що ми самі навряд чи здогадуємося. У нас бачать створіння Боже.
«Не бійся себе! Не бійся нічого!» — говорить цей погляд. Як відомо, цим закликом «Не бійтеся!» Йоан Павло II почав свій понтифікат. Слова про надію і про безстрашність, очевидно, головні його слова, адресовані нашому світу, в якому він бачив «цивілізацію страху», «цивілізацію безнадійності». «Не бійтеся!» — з цими словами в Біблії з’являються ангели. У цьому сенсі (а не в тому, що він «як безтілесні») святий — ангел: він вісник. Він приходить з доброю новиною, з благою звісткою. Він повідомляє її не стільки словами, скільки самим собою, тому що він і є «наш лист» світу, як говорить про це апостол Павло. Поряд зі святим ми відчуваємо себе в центрі світу, і це відчуття дивне: це відчуття, що смерть переможена і ніщо не загине.
А там, де немає смерті, кордони мало що означають. Єдність — теж одне з головних слів Папи: християнська єдність і єдність роду людського. На питання журналіста, в чому він бачить причину розколів, Папа відповів: «В посередності. Це посередності потрібні розколи і ворожнеча». Розкол християнства він переживав як глибоку рану. Він любив Росію, російську культуру і православну традицію, якій присвятив не одну енцикліку («Апостоли слов’ян», «Нехай будуть всі єдині», «Світло зі сходу»), закликаючи свою паству пізнавати багатства східнохристиянської традиції.
На початку свого «Заповіту» Йоан Павло II написав: «Я не віддаю розпоряджень відносно майна, тому що його у мене немає».
Йоан Павло II, Папа Римський, тепер в колі друзів: він завжди був другом святих — другом тих, кого Сам Господь назвав Своїми друзями. І ми можемо вірити, що святі нас не залишать.
Ольга Седакова,
www.mn.ru , Католицький Оглядач
фінансово.
Щиро дякуємо!
