Вчора ми йшли в процесії, присвяченій урочистості Божого Милосердя. Біля перехрестя неподалік від храму встановлений хрест. Через дорогу знаходиться кладовище, і саме сьогодні за традицією – так звані «проводи». Стоячи на колінах біля хреста, я краєм ока помітила чоловіка, який ледь тримаючись на ногах, йшов з кладовища. А за ним ще кілька, також добряче «пом’янувших» своїх померлих близьких. І такий був різкий контраст між нами, що молились на колінах до Христа і тими, що «були на гробках», що здалось, що не дорога нас розділяє, а величезна прірва…
– Я минулого року ледве не вмер – розповідає мені один знайомий, – поїхали на кладовище у село, матір повіз, а там – на кожної могилі в два ряди страви: і холодець, і котлети, і голубці і обов’язково пляшка. І біля кожної могили щедро наливають, ще й попрікають, мовляв, ти що не хочеш нашу рідню пом’янути. Ну й так пом’янув, що й сам до кінця уже не пам’ятав, що до чого.
А ще ж існує традиція, на кладовище у цей день йти, як на свято, щоб усі бачили, що ми не гірші від інших. А на речовому ринку – взагалі аншлаг – ні протиснутися, ні глянути, всі масово скупляють новий одяг, бо потрібно йти на «проводи». Тож скажіть мені, що ж це тоді за день такий, в який потрібно гарно одягнутись і добряче хильнути? І кому після цього стає легше: мертвим? Бо щось я сумніваюсь, що живим, принаймні наступного дня. Чи я чогось не розумію?
Повертаючись з храму, я пояснила своїм дітям, чому «цей дядя в дві години дня уже хитався», бо вони по дитячій простоті думали, що він захворів. І тоді моя шестирічна донька зі щирим здивуванням запитала: «Мам, вони що не знають, що мертвим допоможе тільки молитва?» Бачиш, доню, дорослі, а не знають…
фінансово.
Щиро дякуємо!
