Українська сакральна дерев’яна спадщина потерпає від багатьох чинників, у першу чергу людського. І хоча здебільшого міліція не могла вказати на причини пожеж у храмах, проте випадків пожеж через природні лиха — одиниці. Фахівці стверджують, що головна причина – байдужість пастви і священиків до сакральної спадщини, а звідси і легковажне ставлення чи навіть злочинні дії. Отож людям треба роз’яснювати, як охороняти дерев’яні храми, які нові технічні засоби допоможуть у цій справі. Про досвід такої праці розповідає Василь Слободян, канд. істор. наук, провідний науковий спеціаліст інституту «Укрзахідпроектреставрація».
— Ми дуже багато говоримо про технічне збереження дерев’яних храмів. Чи є приклади, коли люди хочуть щось змінити після того, як науковці приїжджають до них і починають говорити про цінність церкви та як її зберегти?
— Деколи є. Наприклад, ми були з Оксаною Бойко в селі Фусові на Сокальщині. Люди якраз вже до половини покрили церкву пластмасою. А як ми почали говорити, що не можна, — припинили. Я не знаю, чи вони вже відновили дерев’яну покрівлю, бо це гроші, а село невелике.
Проблема в тому, що люди не мають коштів. І роблять вони все практично за власні гроші, бо держава часто не виділяє нічого. То вони й роблять так, як вміють і як їм підказує, на жаль, не завжди добре виховання, культура. Радянська система не виховувала в людях почуття прекрасного і розуміння того, що треба зберігати здобутки предків. Це. Навпаки, відкидалося, в тому числі й як релігійна пропаганда, а з нею тоді боролися. Ті, хто керують церковними двадцятками або десятками, це переважно люди старші, рідко молоді, тобто виховані в радянський час. І їм все одно. Побачили пластмасу, а воно так «гарно» виглядає, і давай оббивати пластмасою церкву. Чи тепер пішла пошесть на булат. Їздять спеціальні емісари, зокрема, з Дніпропетровська, і пропонують, переконують.
Ще один важкий момент – це священики. Важливо, щоб вони самі були переконані, а вони, на жаль, дуже часто не мають доброго досвіду дбання про дерев’яну споруду, не мають доброї мистецької підготовки.
— А робота з єпископатом, керівництвом єпархії допомагає?
— Воно ніби дає щось, а нібито й ні. Серед священиків є різні люди. Пам’ятаю, як в одному районі ми прийшли до греко-католицької церкви з листом від єпископа, щоби нам відчинили храм, а нас просто вигнали і не пустили до нього.
— Це була реакція з боку священика?
— Так. Не буду казати, яке це село, але це була така агресія, що мені просто неприємно зробилося, бо я від священика лайливого слова не чекав.
— А чому була така агресія? Можливо, це було через те, що в селі занедбана церква чи є якісь інші підозри?
— Я не знаю, я не потрапив до храму.
— Подекуди говорять, що храм спалюють для того, щоб прикрити злочин. Чи були зафіксовані такі випадки?
— Ми не можемо сказати чітко, але підозри були. Міліція не фіксує це. Якщо церква згоріла в Дрогобицькому районі, а наступного дня священик приїжджає з проектом на новий храм – це був спеціальний підпал чи випадковий?
— Або коли після пожежі не знаходять багато речей чи їх залишок, які мали бути в храмі.
— Це ще інше. Це вже обкрадання. У випадку в Дрогобичі церкву просто підпалили, бо треба нову. Є різні, але це підозри. Ми не слідча комісія, щоб вести ці справи. Був один випадок на Пустомитівщині ще в середині 90-х років. Приїхав священик з проханням про дозвіл розібрати церкву. Йому дозволу не дали. Через два тижні церква згоріла, а ще через тиждень він приїхав з проектом на нову. Ну і що в цьому випадку маємо думати?
— Звичайно, вплинути на такого священика дуже важко, методом переконання зокрема. А чи може подіяти інший спосіб, заохочення? Зокрема, в останні роки багато робить для популяризації історичної сакральної спадщини влада Старосамбірського району на Львівщині. Чи є в інших регіонах області такі приклади, коли місцева влада хоче щось зберегти, щось популяризувати?
— Скажімо, в Сокальському районі є місто-заповідник Белз, влада якого робить спроби скласти облік усіх дерев’яних церков на Сокальщині. Та ж сама Жовква, яка дбає про дві міські церкви і заповідник. І є випадки в окремих населених пунктах, де люди дбають. Дуже гарний приклад — село Черепин Пустомитівського району. Там ініціатива відновити церкву, яка була покрита бляхою, пішла знизу, від громади. Спочатку думали, що храм не дуже потребує ремонту, але коли зняли бляху з покрівлі, то виявилося, що дерево під нею сильно зігнулося. Як відомо, бляха, як і пластмаса, дуже псують дерево.
— Чи є якась підтримка від влади у таких випадках?
— Знаєте, в Біблії сказано: «Стукайте – і вам відчинять». Чим більше стукаєш, тим більше шансів, що щось отримаєш. У цьому випадку був такий чоловік, що стукав —і йому відчинили:держава допомогла. Трохи громада дала коштів, трохи влада. Але не завжди таке відбувається. І не завжди є такі наполегливі люди.
— Чи є також приклади, коли така відновлена церква поступово стає туристичною прикрасою, і люди розуміють, що це може приносити кошти?
— Тут мені дуже важко сказати. Я думаю, що в принципі таке мало би бути. Маємо ще іншу проблему — для нормального туристичного розвитку Україна ще не готова. Мали би бути, по-перше, кращі дороги. Іноді ми ледь знаходимо село, а вже рідко коли є вказівник, де шукати церкву. У Польщі такі вказівники ведуть до кожної дерев’яної церкви, причому є і на дорозі в напрямі до під’їзду, і біля самого храму. По-друге, церква має бути не тільки образом зовнішнім. Людина, яка приїжджає, хоче побути в ній, побачити її зсередини. А інколи знайти ключі від храму просто неможливо.
Таким моментів є досить. Гадаю, можна було б знайти приклади, де відновлена церква справді cтає туристичним об’єктом. Але я сам наразі таких прикладів не знаю.
Тарас Антошевський, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
