Роздуми над Словом Божим на п’ятницю XI звичайного тижня, рік І
Роздуми над Першим Читанням
У сьогоднішньому Першому Читанні, взятому з другого Послання апостола Павла до Коринтян, помічаємо дивну справу: Павло має всі можливості, щоб хвалитися зі своїх героїчних у вірі вчинків, має можливість хвалитися з того, що він єврей, тобто походить з Вибраного народу, але не тільки цим не хвалиться, але й не хоче хвалитися. Натомість хвалиться своєю слабкістю. Здається, безумна справа, бо кожна людина хоче навпаки завоювати пункти визнання і популярності, навіть заради того, щоб проголошувати Добру Новину. Чому Павло цього зрікається? Мотив його життєвого вибору можемо знайти в наступному розділі того ж Другого Послання до Коринтян: «Щоб я не загордів надмірно висотою об’явлень, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору. Я тричі благав Господа ради нього, щоб він від мене відступився, та він сказав мені: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі.» Отож, я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала. Тому я милуюся в немочах, у погорді, у нестатках, переслідуваннях та скорботах Христа ради; бо коли я немічний, тоді я міцний» (2 Кор 12, 7-10). Павло радіє своїй немочі саме тому, що коли ми немічні, Бог має можливість об’явити свою силу в нашому житті. Дивна річ: коли ми сильні, ми можемо перешкоджати Богу у виконанні Його волі. Павло ж радо хвалиться своєю неміччю, щоб поступитися місцем Господу, дозволити Христу діяти в серцях тих, кому він проповідував.
Фактично кожен апостол, священник, проповідник чи місіонер повинен пам’ятати те, що сказав св. Йоан Хреститель про Ісуса Христа: «Йому треба рости, мені ж маліти» (Йн 3, 3).
Роздуми над Євангелієм
Не збирайте собі скарбів на землі, де міль та іржа нищать, і де злодії підкопують і крадуть, а збирайте собі скарби на небі, де ані міль, ані іржа не нищать, і де злодії не підкопують і не крадуть (Мт 6, 19-20).
Речі в прямому і переносному значенні обтяжують наше життя. У Римо-Католицькій Церкві єпископ може переводити священників з однієї парафії на іншу. Особливо часто переводять молодших священників, а найчастіше — священників, які належать до якогось чернечого згромадження (приблизно раз на три роки). Знаючи про це, я постійно контролюю кількість свого майна, щоб міг швидше скластися і менше навантажувати транспорт, який мушу винаймати, щоб усе це перевезти на іншу парафію. Мій приятель розповідав про одного монаха, який все своє майно міг скласти в один рюкзак. Коли настоятель йому повідомляв про зміни, то за п’ятнадцять хвилин він вже стояв у дверях, кажучи: «Я готовий, поїхали?»…
Зрозуміло, що світські люди потребують помешкання і речей, щоб поставити в це помешкання. Добре, комфортне влаштування свого помешкання та життя жодною мірою не є гріхом (крім випадків, коли майно набуте неправедним шляхом). Проте чи не найбільше наших клопотів в житті виникає саме через переживання за наші маєтки і здобутки: як це забезпечити, зберегти і так далі.
Існує також спокуса, яка веде до втрати своєї людської гідності заради того, аби щось «мати». Дуже легко людина може зійти до того, що буде шанувати себе та інших за те, що вони мають, а не за те, ким є. Так чи інакше дуже легко забути істину, яку досить часто повторював у своєму навчанні блаженний Йоан Павло ІІ: варто радше бути, ніж мати.
Є така гарна приказка: «Вміння робити на плечах не носити». Подібно як вміння щось робити є чеснотою (навиком робити добро), так і інші чесноти не носити на плечах: радше вони можуть нас донести до неба. Отже здобуваймо тут на землі вміння робити щось добре, пам’ятаючи, що найвищою чеснотою є чеснота любові. Це є наш скарб, який залишиться з нами назавжди. Також і у вічності…
фінансово.
Щиро дякуємо!
