Інкультурація Євангелія сьогодні сприймається Церквою як одне з першочергових і невідкладних завдань, особливо ця тема близька тим, хто присвятив себе вивченню Євангелія через своє покликання, тобто богословам. Але тут необхідно зробити декілька пояснень, які стосуються самого терміну «інкультурація». Точніше, спробуємо змінити цей термін, щоб стверджувати абсолютно протилежне: пріоритетним і невідкладним завданням Церкви сьогодні, як і завжди, є не «інкультурація Євангелія», а «євангелізація культури».
Щоб зрозуміти це твердження, потрібно звернутися до самих витоків, тобто до мандата, ввіреного Ісусом Одинадцятьом: «Ідіть в світ і проповідуйте Євангеліє всьому творінню». У цих словах зі всією ясністю виявляється місія Церкви: проголошувати Євангеліє всьому людству, не виключаючи жодну людину. А оскільки кажучи про «людство» ми говоримо про «культуру» — про спосіб життя, поведінку, світовідчуття, шкалу цінностей, творчості і так далі – то місію Церкви можна визначити як зобов’язання «євангелізувати культуру».
Син Божий прийшов на світ не для того, щоб прогулятися і люб’язно поговорити з людьми, захоплюючись їх справами і досягненнями. Він втілився, щоб спасти світ, викупивши його Своєю смертю і Воскресінням від панування диявола – «князя світу цього». Син Божий прийшов в світ, щоб долучити людину до Своєї благодаті.
Якщо не ставити цю істину на перше місце, то проголошення Євангелія перестане бути першочерговою місією Церкви. І якби хтось був виключений з абсолютної потреби в Ісусові Христові, то Церква втратила б свою ідентичність і свої підстави, а християнство виявилося б розмитим і прісним.
Якраз у зв’язку з цим у багатьох виникає питання: євангелізувати світ, проголошувати Ісуса єдиним Спасителем людей завжди і всюди – чи не означає заперечувати самобутні і оригінальні цінності кожної культури, незалежно від віри в Христа?
Безсумнівно, у в світі, де не було проголошено Євангеліє, можуть бути цінності, які християнин називає «насінням Логосу», semina Verbi, фрагментами Слова Божого – Ісуса Христа. Звичайно, невіруючі не знають про це, але в цьому переконані ті, хто за допомогою Одкровення дізнався, що через Нього, в Ньому і заради Нього все було створено. Отже, ці фрагменти, або насіння, не руйнуються поширенням благодаті, але благодаттю приводяться до їх Початку, стають частинками дивної і несподіваної мозаїки. Це перша форма своєрідного діалогу, в який Церква завжди вступала, захоплюючись і читаючи в них «відбитки», як говорили в середні віки, засвоюючи ці елементи культури в своїх діяннях.
Але проповідь Євангелія виходить далеко за ці рамки: за своєю природою вона направлена на те, щоб звільнити людство із стану гріха, щоб прославити його і привести до його моделі – Христа, «первістка серед багатьох братів». Цю мету і цей плід Євангелія християнин осягає із Слова Божого і особливо – з написаного апостолом Павлом. Як ми бачимо з Послання до Римлян, Павло, з одного боку, похмурими тонами описує інтелектуальне і етичне розкладання людства, що відкидає Євангеліє; а з іншого боку, з радістю називає плодом Духа відродження людини, радикальне оновлення його виборів і поведінки, прояснення його розуму і зцілення волі.
Впевненість у всьому цьому може виходити лише від віри і ніяк не може бути щасливим висновком люб’язної бесіди з невіруючим. Навпаки, невіруючий вважатиме божевіллям і спокусою розп’ятого Ісуса Христа, Спасителя. Адже саме в Ньому полягає суть проповіді і християнської пропозиції, і саме така проповідь парадоксальним чином стає силою і мудрістю Бога.
Так, ми зустрічаємося саме з мудрістю, з «думкою» Христа – яку може передати нам лише Святий Дух. Людина, залишена на свої власні сили, ніколи не зможе її зрозуміти, а «мудрість людська» може порахувати її лише божевіллям. Таким чином, немає жодної можливості вступати в «діалог» зі світом щодо цієї думки, і тут немає сенсу говорити про посередництво між віруючими і невіруючими. Спасіння здійснюється лише божевіллям Хреста, і апостол Павло стверджував, що єдина річ, яку він знає і проповідує, «в немочі і в страху і у великому трепеті» – це Ісус Христос, і притому розп’ятий.
Християнин завжди відчуває в собі прагнення і необхідність продовжувати цю проповідь, щоб світ навернувся, щоб повернувся до дійсної людяності. Проте на противагу цьому сьогодні поширена ідея, нібито така проповідь нешаноблива до ближнього. Зрозуміло, ні в якому разі не можна порушувати свободу віросповідання і тим більше схиляти до чогось совість людини. Але Церква зобов’язана нести Христа всім народам через завдання, дане їй Христом. Більше того, навернення світу – це сама причина Втілення: невже Син Божий втілився і зійшов на хрест для того, щоб люди залишалися завжди тим, чим вони були, ну, хіба що більш усвідомлено? На жаль, так деякі стверджують сьогодні і в лоні Церкви, не помічаючи, що тим самим позбавляють сенсу і значущості саму особу Христа.
Поширене також упередження, що віра в Євангеліє веде до втрати або порушення власної людської і культурної ідентичності. Але все якраз навпаки: саме віра, повертаючи людину Ісусові Христові, повертає їй її достовірність. Ось чому «інкультурація Євангелія», «євангелізація культури» означає звільнення.
Якщо ми зрозуміємо все вищесказане, то для нас матиме сенс і вислів «інкультурація Євангелія». Перш за все, така інкультурація не означає зводити Євангеліє на прийнятний і відповідний рівень, відповідно до людської думки. Якщо це відбувається, то неминуче порушується трансцендентний характер Божественної таємниці. З іншого боку, необхідно звільняти проповідь від непотрібних нашарувань, які розмивають її суть.
Часто ми говоримо про «оновлення», що цілком прийнятно відносно благовіствування, але лише в тому випадку, якщо ми ясно усвідомлюємо: не Євангеліє слід оновлювати відповідно до світу, а світ потребує постійного оновлення відповідно до Євангелія. Євангельська ж істина непорушна і завжди актуальна.
Кожен християнин і вся Церква повинні прагнути до оновлення культури силою благодаті. Той, хто вірує, з великою увагою відноситься до труднощів і сумнівів невіруючих, прагнучи відповідати на них і розсіювати сумніви, основуючи зустріч з невіруючими на «природному розумі», за яким, як стверджував святий Тома Аквінський, всі зобов’язані слідувати.
Повернемося до Євангелія. Поза сумнівом, чим конкретнішою стає його дія в часі і в просторі, тим більше прокидається і дозріває нова людська культура, починаючи з оновленого людства, в якому основні здібності, – інтелектуальні і естетичні – досягають найбільшого вираження. Досить подумати про ту теоретичну і практичну спадщину, яку було розроблено в ході роздумів над ортодоксією, викладеною в «Сумі» Св. Томи Аквінського. Або про християнські досягнення в області архітектури, музики, живопису, де символічно відбивається зміст віри і християнського богопоклоніння.
Але культура означає не лише це: перш за все, це менталітет, виховання почуттів, формування цивілізації, одним словом гуманізм, заснований на любові до ближнього. Він розцвів впродовж християнської історії як тлумачення і здійснення Євангелія.
Коли Євангеліє стає дієвим відповідно до свого трансцендентного змісту, то від цього виграє вся природа людини, що прийняла його. І інакше бути не може: доброчесність благодаті відкупляє і прославляє ту саму природу, яка, як пише святий Тома Аквінський, не знищується, але прямує до досконалості.
font size=”-2″> Католицький Оглядач
фінансово.
Щиро дякуємо!
