Віра і краса.Мистецтво і віра

Краса загадкова, і вона єдина або майже єдина здатна сьогодні пробуджувати людей. Ранячи душу, краса робить її вразливою і для пекла, і для раю. Або просто для чудової і крихкої радості буття …

Співвідношення краси і віри двозначні. У вузькому розумінні монотеїзму красу можна розуміти як ідолопоклонство: юдаїзм, іслам, Реформація остерігаються образотворчих мистецтв, православ’я вилучає зі своїх образів і уявне, і зовнішнє. Але коли віра звільняється від будь-якого моралізму, вона здатна поважати у будь-якій красі, хоч би якою «конвульсивною» та не видавалася, спробу «заглиблення в буття». Віра здатна також преображати саму красу: у священних текстах, у каліграфії, в іконі, в хоровому співі, в очищаючій порожнечі мечетей, в багатстві храмового мистецтва … Біблія сприймає мистецтво як дар. Для ісламу краса – одне з божественних імен.
Всюди Творця і Його творіння зустрічаємо в красі не володіння, а сопричастя. У всій Літургії є первинне відчуття глобального мистецтва, де естетика стає спогляданням. Краса перетворює світ в «океан символів», а ритми тіла – в похвалу. Рай відкривається знову, і остання межа передчувається в цих оазах, де без будь-яких домовленостей із сумлінням ми можемо подати один одному склянку води.

МИСТЕЦТВО І ВІРА

У діях художника, в діях кожної людини, яка звільняється від сомнамбулізму повсякденності, присутній пошук, прорив, запит – словом, пробудження. Давні аскети вважали найбільшим гріхом забуття – стан непрозорості, нечутливості, обтяженості справами, зубожіння серця. Людина стає нездатною зупинитися на мить у тиші, здивуватися величним, жахнутися, заглянувши у прірву, тремтіти від страху чи від радості. Нездатною полюбити, захопитися, збунтуватися. Неспроможною прийняти творіння і людей. У цьому стані вона глуха до сокровенного голосу Бога, який, однак, постійно взиває до нас.
Тут нас здатне пробудити мистецтво. Воно занурює нас у гущу буття. Воно робить з нас людей, а не машини. Воно перетворює нашу радість у променисту, а наші рани – в ті, які кровоточать. Воно відкриває нас тривозі і чарівності.
Іноді ми піддаємося чарівності первісного, «райського», невинного задоволення, яке стає вдячністю буттю.

Це – перша краса:

Зелений рай дитячої любові, Невинний рай, наповнений таємних задоволень.

Діти щебечуть у темряві, лице юної дівчини відбивається в дзеркалі місяця. «Все, що залишається нам від раю, – писав Достоєвський, – це дитячий сміх і спів птахів».

Проте всі – від св. Августина до психоаналітиків – нас вчать, що в яблуці ховається хробак, в раю – змій, а в дитинстві – розбещеність. Рай – одночасно близький і втрачений, і жорстока саме ця заборонена близькість. Буття сповнене ностальгією, все зіпсоване смертю, і, щоб забути про неї, людина винаходить пароксизми, де краса стає смертоносною:

Засліплена комаха летить до тебе, свічко,
Тріщить, спалахує і каже:
Нехай буде благословенним цей вогонь …

Друга краса виявляє цю рану, це захоплення, цей крик: «Краса буде конвульсивною або її зовсім не буде», палахкотіння тіл гасне в муках, вбивство стає одним із витончених мистецтв, суперечлива, згубна суб’єктивність невпинно повторює одні й ті ж жести руйнування.
Іноді все ж відблиски парусії спалахують ззовні, з якоїсь транссуб’єктивної глибини. Тане сніг, який приховує видиме, падають маски – відкривається обличчя, очі усіяні зірками сліз, серце в глині починає рух, кожна річ здається дивом.

Третя краса відзначена не зіркою на чолі, а хрестом. Для того, хто його не бачить, розряд – як кажуть про електричний розряд – занадто сильний, це безумство, можливо, самогубство, ритуальне самогубство, хто знає?

Проте якщо є пошук, якщо рана може бути смертельною, єдиний вихід – одкровення. У світі існує багато одкровень, і мені це відомо, але лише Бог розуміє таїну «ікономії», яка часто видається сповненою протиріччями. Для мене Христос охоплює всі попередні «відвідування Слова», і я волів би говорити саме про християнське одкровення.

Людина входить в одкровення через віру і вдячність. Євхаристія означає благодарення. У своїй глибині Церква є не чим іншим, як подякою Богові, який приймає «дякую» людини, декількох людей, об’єднаних Христом, що приносить себе в ім’я всього людства і космосу, «за всіх і за все»…
Суто літургійне мистецтво – ікони (а, відповідно, і фрески, мозаїки, архітектурний простір), гімнографія і церковна музика, символи та жести богослужіння – має на меті прийняти одкровення, зробити людину чутливою до нього всієї чутливістю істоти, тобто глибиною серця: там, де ум і бажання мають своє коріння і горнило свого преображення.

«Суто літургійне мистецтво – ікони (а, відповідно, і фрески, мозаїки, архітектурний простір), гімнографія і церковна музика, символи та жести богослужіння – має на меті прийняти одкровення, зробити людину чутливою до нього всієї чутливістю істоти, тобто глибиною серця»

Змістом суто літургійного мистецтва є підтримка споглядання, можливість пізнати Бога через певну красу, красу, яка, як говорить Діонісій Ареопагіт, «звершує кожне сопричастя». Я охоче переробив би цю формулу, сказавши: «Краса, яку звершує кожне сопричастя» (бо основою і найвищою формою краси є одкровення).

У цьому мистецтві йдеться не так про «священне», як про «святе». Священне – це статична категорія, яка констатує поділ: є священне, а є профанне. Святе ж є динамікою освячення: «профанне» насправді є профанне, але його потрібно звільнити від брехні, від власництва, від об’єктивації, щоб його осяяло сонце воскресіння, щоб воно було освячене. «Священне» – стан, обмежений простір. «Святе» ж – це сяйво особи: у Христі «тричі святий Бог» стає особою, отже, через Христа я можу бачити в Бозі кожну особу.

У цьому випадку художник, який іноді всього лише ремісник, одержує церковну дияконію. Він може бути тільки людиною віри, яка робить із творчості своє кредо за допомогою молитви, аскези, відкритості великому потоку життя справжнього Передання, яку можна схарактеризувати як вірність Слову, яке безперервно актуалізує Дух. Художник, чи ремісник, намагається звільнитися від суб’єктивності, яка обмежує його, намагається побачити свій зразок за допомогою заглиблення у спільне, перетворити через хрест двозначні і пасивні «пристрасті» в акт творчого співстраждання.
Але тоді, може заперечити людина сьогодення, художник, який пише ікони та композитор, який ставить музику на службу Слову не свобідні. Тоді поставимо запитання! Що ж ми розуміємо під словом «свобода»?

Напрошується загальна відповідь: бути свобідним – це робити, що хочеш.
Хто є той, що бажає робити щось за своєю волею? Людина, яку роздирають суперечності: «…чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю» (Рим. 7, 15), або людина, віддана імпульсам своєї підсвідомості, поневолена зовнішніми образами, підвладна великим силам суспільства і космосу? Чи не ризикує краса, створена такою людиною, навіть якщо вона зважиться вступити в літургійну сферу, стати красою посідання, загарбницькою красою?

Чи не свобіднішою, точніше, істинно свобідною є людина звільнена, умиротворена, вивільнена від тривоги, від нарцисизму – через віру; та, яка живе молитвою, одночасно відкрита і занурена в сяйво благодаті? Така людина, будучи далекою від усвідомлення себе деміургом6, відчуває себе творчим образом Творця.

Ось чому немає літургійного мистецтва без правил, без «канонів», які ніби є його аскезою, в ньому заздалегідь визначені композиція сцен, іконографія особ тощо. І все це з поваги до найскромнішого вірного, який має впізнати своїх друзів на іконі. Зворотна перспектива, фронтальність, акцент на ликах, найпрозорішій частині людського тіла, – все це чітко розроблено з єдиною метою: дозволити красі викликати спілкування і щоб спілкування зумовило її.

Вся ця аскеза, необхідна як у житті, так і в творчому акті, цілком оправдовує скромну вартість праці ремісника, яка повторюється, даючи змогу великому творцеві в ній бути абсолютно свобідним свободою, яка вже невіддільна від любові. Це очевидно, коли споглядаєш такі шедеври християнської традиції, як образ Христа із Сопотчан у Сербії, образ «Зішестя в ад» з монастиря Хора в Константинополі або ікони Рубльова …

Захід теж знає таке літургійне мистецтво: в живописі Чімабуе і Дуччіо, в музиці Шютца і Монтеверді. І спорадичні виникнення за межами цього: гравюри Рембрандта, святі лики Жоржа Руо …
Але покликання Заходу було іншим: у христологічній боголюдськості він пізнавав людське. Можливо, це була реакція на убогу секуляризацію божественного, що стала результатом (хто знає?) розриву з християнським Сходом, звідси і втрата «апофатичного» відчуття Бога, занадто людські зображення Отця, джерела божественності (в іконописі антропоморфний образ Отця заборонений).

«Схід зберіг таємницю лиця, Захід узрів красу тіла»

Отже, Захід був сконцентрований на мистецтві не преображення, а виходу, а також на дослідженні еросу і космосу, яке потім відкинуло пієтистське а моралізаторське християнство Реформації. Схід зберіг таємницю лиця, Захід узрів красу тіла і знову віднайшов космічне священне, особливо коли йому відкрилися мистецтва «первісних людей» та іншої духовної півкулі людства, що проходить від Індії до Японії через Тибет і Китай. Над абстрактним мистецтвом, але завдяки йому, виникає поетика почуттєвого. Завтра, можливо, виникне поетика облич, бо на краю найспотворенішої людяності, на краю пекла, запалюється світло, оскільки Христос не перестає спускатися в ад, і тому сьогодні західний нігілізм, можливо, єдине ймовірне місце Його воскресіння …

Літургійне мистецтво Сходу могло б непомітно намагнітити цю еволюцію. Деякі з ортодоксів, що прагнуть до чистоти і строгості хотіли б зробити мистецтво ікони «священним», що дискваліфікувало б усе інше мистецтво. Але в сучасних пошуках можна угледіти величезне благословення і очевидні паростки боголюдства, яке окреслилося в XIII і XIV ст. в мистецтві «палеологівського Ренесансу», наприклад Теофана Грека, і до якого сьогодні схильні Сорен Думітреску в Бухаресті та Ілля Зайят в Дамаску …

«Але й «богохульство», як не парадоксально, залишається зв’язком з Богом, яким не могла би бути байдужість, цей важкий сон душі»

У західному світі, який поширює свою культуру на всю планету за винятком скромної сфери суто літургійного мистецтва, творчість може бути повністю вільною лише тією бурхливою, трагічною свободою, найчастіше навіть богохульною. Але й «богохульство», як не парадоксально, залишається зв’язком з Богом, яким не могла би бути байдужість, цей важкий сон душі. Християни повинні відчути «богохульство» як суворо задане їм запитання, як виклик. «Остання спокуса Христа» – потужний роман Казанзакіса і посередній фільм Скорцезе, – задає справжнє питання, вирішальне для нової євангелізації Європи: відносини Христа і еросу.

Щодо т. зв. «постхристиянських» творів, які черпають натхнення з образної низки наших церков, то вони закликають нас до величезного зусилля занурення; у Святому Дусі ніщо не може бути «постхристиянським», а лише більш таїнствéнним і внутрішньо християнським.

«Справжньою християнською відповіддю на «богохульство», як і на байдужість (зовнішню) епохи був би, я вважаю, розвиток світлоносного літургійного мистецтва»

Справжньою християнською відповіддю на «богохульство», як і на байдужість (зовнішню) епохи був би, я вважаю, розвиток світлоносного літургійного мистецтва, подібного до високої гори, де небо зливається з сяючим снігом, який, танучи під промінням сонця, дає життя струмочкам, річкам, галявинам і фруктовим садам. Після цього повинно розцвісти мистецтво нартексу13, мистецтво «провідників», «сталкерів» у розумінні Тарковського між цим м’яким сяйвом з одного боку і жорстокою красою і жахом світу – з іншого. Я думаю, наприклад, про Достоєвського, про Пегі, про Бернаноса, про Еліотта, Пастернака, Солженіцина… Ніби настав момент, коли свобода повинна зробити вибір: або зруйнуватися, або відчути у самій глибині пекла через сяйво очей, – наприклад погляд Володимирської Богоматері, – що сама свобода потребує звільнення.

Словничок:

Сомнамбулізм (сноходіння, лунатизм) – стан, який лікарі прирівнюють до хворобливого, характеризується рухами тіла уві сні.

Пароксизм – посилення якого-небудь хворобливого припадку (лихоманки, болю, задишки) до найвищого ступеня; іноді цим словом позначають також напади хвороби, що час до часу повертаються.

Парусія – другий прихід Сина Божого.

Ікономія – божественний промисел щодо людини і світу. Діяння Пресвятої Трійці у справі відкуплення, оправдання, спасіння, обоження людини і преображення Всесвіту.

Нарцисизм – риса характеру, яка полягає у виключній самозакоханості.

Деміург – у Стародавній Греції майстер, вільний ремісник, пізніше назва стану ремісників. У багатьох міфологічних системах народів світу деміург зливається з образом небесного бога-творця, що відрізняється космічними масштабами діяльності, творить не тільки окремі об’єкти, елементи Всесвіту, але космос загалом. Також часто деміург — помічник верховного божества у процесі творення всього сущого.

Христологія – наука про Ісуса Христа Сина Божого, Другу Особу Пресвятої Трійці.

Апофатичне богослов’я – наголошує на непізнаваності і недосяжності Бога. Заперечує можливість використання для характеристики Божої природи різних понять, оскільки Бог перевершує все, що людина може про нього подумати і сказати.

Ерос – за старовинною міфологією бог кохання, один з найдавніших богів космогонічного характеру, головна в’яжуча сила всесвіту, породження Хаосу й Урана (іноді Хаосу й Землі). Ерос панує як над природою, так і над світом людей і богів, керуючи їхніми серцями й волею. Його вважали за благодійного бога весни, який запліднює землю і творить нове життя.

Пієтизм – спочатку рух усередині лютеранства (XVII ст.), в якому особливу увагу приділяли особистому благочестю, релігійним переживанням вірян, відчуттю живого спілкування з Богом, а також відчуттю постійного перебування під суворим і пильним «Божим оком». Пієтисти не надавали великого значення догматиці і мали вплив на аналогічні рухи всередині інших протестантських конфесій, внаслідок чого термін «пієтизм» вживається і щодо не пов’язаних з лютеранством деномінацій і релігійних груп.

Нігілізм – світоглядна позиція, суть якої в запереченні цінностей. Найчастіше нігілізм стверджує, що життя не має жодної мети чи значення. Моральний нігілізм заперечує значення етичних норм.

Ренесанс (відродження) – епоха в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи (в Італії 14-16 століття, в інших країнах – кінець 15 – початок 17 століття), перехідна від середньовічної культури до культури нового часу.

Нартекс – притвор, передня частина у візантійському храмі.

Олів’є КЛЕМАН, Християнин і світ