Буває таке, що про нього говорять: «Дивись, це нове!». Та воно вже було від віків, що були перед нами! (Еклезіаст 1, 10).
У світовій історії є ідеї, тенденції, зразки та міфологеми, до яких людство схильне знову й знову повертатися (т. зв. топоси ), ідеалізувати їх, огортати легендою, відчувати за ними ностальгію, більше чи менше усвідомлено їх наслідувати та черпати з них натхнення й мотивацію для своїх теперішніх і майбутніх дій. Один із таких топосів – ідея поліетнічної та мультикультурної держави з більше чи менше централізованою владою та на якомога більшій (принаймні, оптимальній, щоб «переварити» культурне розмаїття в єдине всюдизрозуміле культурне «койне») території. У західний культурний простір ця ідея вривається з походами Олександра Македонського (334–323 рр. до Р. Хр.), під час яких він завоював азійський світ, де вже були традиції таких мультикультурних імперій (Вавілон за Навуходоносора та Мідо-Персія, починаючи від Кира Старшого). Імперія Олександра витворила риси, які стали невід’ємними ознаками всіх імперій такого типу:
1) змішання народів (завойовників номінально вважали рівними з підкореними народами);
2) витворення однієї загальної мови спілкування, державного управління й науки (нею, завдяки вище розвинутій і несеній збройною силою грецькій культурі, стала грецька мова, яка втратила відмінність діалектів – koine);
3) витворення нової культури – (колоністи, почуваючи себе далеко від дому й в оточенні східних народів, почували себе громадянами всього цього світу – «космополітами» );
4) зрівняння у правах усіх культів і релігій , що, по суті, означає витворення однієї загальноімперської синкретичної релігії;
5) запровадження єдиної валюти, що на початках оживляє торгівлю й сприяє росту економіки імперії;
6) спільне поліетнічне за своїм складом військо під єдиним імперським командуванням;
7) відсутність кордонів всередині імперії та відносна (лише для вільних громадян, однак не для рабів і представників нелояльних етносів чи релігій) свобода пересування й обрання місця проживання в ній;
8) більше чи менше жорстка тоталітарна влада .
Хоча після Олександрової смерті імперія була розділена між його воєначальниками-діадохами (гр. diadochos – спадкоємець), та елліністичні держави, які виникли на її місці (основні з них – Птолемеївський Єгипет та держава Селевкідів), успадкували ці основні риси. І саме звідти (хоча й майже на три століття пізніше), через свої стосунки з Клеопатрою Ґай Юлій Цезар приніс модель такої поліетнічної та мультикультурної, а до того ще й деспотичної і рабської, обожнюючої владу імперії в демократичний Рим, якому така модель була спершу чужа, однак нав’язана владою Цезаря як самопроголошеного імператора та його наступників Октавіяна Августа і Тіберія. Після них вже ніхто не наважувався протестувати проти імперського устрою (саме з латинської мови ми запозичили слово «імперія», від imperium – влада повелівати; imperator – повелитель), який, як і колись Олександр, жадав божественних почестей. І якщо для Риму й народів західного греко-римського світу – для Європи, де століттями жив дух й історична пам’ять демократії і свободи вільних громадян, це виглядало як гидке звихнення (цей дух і цю пам’ять не могли придушити ні імператорська влада, ні репресії), то у східній частині Римської імперії народи були «раді старатися»: це було якраз те, до чого віками звикли їхні предки, і на що їх генетична й історична пам’ять відповідала вірнопідданим трепетом.
«Росія збереглась як поліетнічна імперія у вигляді Радянського Союзу»
Після поділу Римської імперії у 395 р. після Р. Хр. на Західну й Східну до Східної Римської імперії відійшли землі, завойовані колись Олександром Македонським і його діадохами та підкорені пізніше Римом протягом І ст. до Р. Хр. Ці землі й народи стали основою ментальності, культури й деспотично-рабського устрою пізнішої Візантійської імперії, від якої цей устрій успадкувала вже й без того деспотична й ординська Московія – завдяки привезеним дружиною московського князя Івана ІІІ Калити Софією Палеолог візантійським клейнодам , а ще більше – завдяки сформульованій на тій підставі (й після падіння Константинополя як «Другого Риму» в 1452 р.) монахом Філофеєм теорії «Третього Риму». Саме відтоді починається історія Росії як імперії, яка через завоювання колишніх територій Золотої Орди й Сибіру з їхніми тюркськими та фіно-угорськими народами, підім’яттям Київської Русі – України (т. зв. «Переяславська угода», 1648 р.) та Білорусі і Волині (за часів Катерини ІІ), а також інших територій , стала поліетнічною й мультикультурною, однак із чіткою тенденцією до асиміляції – уніфікації та «русифікації» з метою витворення імперських «космополітів» – «єдиного русского народа» з одною мовою, а в ідеалі і з однією вірою, чим повторила (у свій спосіб та у своїй «геокультурній» ситуації) вже наведені риси імперії Олександра Македонського . (У такій імперії будь-які вияви національної і релігійної культури й самосвідомості, відмінні від загальноімперського «койне», а тим паче національно-визвольні рухи жорстоко переслідують й придушують – як відцентрові й руйнівні для всієї імперії). Пройшовши, не в останню чергу завдяки діяльності соціял-демократів ідеологічно західноевропейського ґатунку (і, здебільша, – неросійського походження) значні трансформації в революціях 1905 та 1917 рр., які супроводжувалися потужними національно-визвольними рухами та викристалізуванням націй (що ще раз довело, що етнічно, мовно і культурно окремішня нація – те «первісне дане» у світовій політиці, об яке спотикається і об яке скоріше чи пізніше розбивається кожна поліетнічна імперія), і змінивши загальноімперську релігію з т.зв. «православ’я» на марксизм, Росія збереглась як поліетнічна імперія у вигляді Радянського Союзу.
Вона пережила в період сталінізму часткове повернення до дореволюційних імперсько-монархічних ідеологем і способів управління, а в епоху брежнєвізму підняла на свої знамена сформульоване членом Політбюро Михайлом Сусловим гасло «злиття культур і народів» та формування радянсько-космополітичної «нової історичної спільноти – радянського народу», об’єднаного єдиним мовним «койне» – зовсім як в імперії Олександра Македонського, а пізніше – в Римській та Візантійській.
« Беручи до уваги поліетнічний та мультикультурний склад самої «Российской Федерации», можна передбачати, що й вона скоріше чи пізніше дезінтегрується»
Врешті, в результаті каталізованих горбачовською «перебудовою» національно-визвольних рухів Радянський Союз розпався, й Росія пройшла коротку фазу неімперської демократії й формування неімперської титульної нації . (Цю багатообіцяючу фазу Єльцин, на жаль, пропив). Після того настав період реакції й імперіалісти, представлені в колах «вічно живого» КДБ/ФСБ, «сохранили то, что осталось от большой страны, и назвали это Российской Федерацией» (В. Путін), яка взяла курс на реставрацію царсько-сталінської імперії, знову використовуючи як загальноімперську релігію т. зв. «православ’я» та ідеологічні («Евразия», «Киевская Русь» тощо), економічні (в основному нафта і газ), мовно-культурні (русифікація медіа-простору та книговидавництва, розкручування «мовного питання» в нових незалежних державах) та військові (війни на Кавказі і їх загрози для України) важелі, займається «собиранием земель» колишньої імперії. (Зверніть увагу, що і царизм, і диктатура партії Лєніна, і сталінізм, й теперішній – хоча й меншою мірою – «путінізм» мали/мають риси типової східної деспотії, як ми її зустрічаємо в історії).
Беручи до уваги поліетнічний та мультикультурний склад самої «Российской Федерации», можна передбачати, що й вона скоріше чи пізніше дезінтегрується, а на її уламках постануть нові національні держави, включно з формуванням нових неімперських титульних націй – подібно як це сталося після розпаду елліністичних держав та Римської і Візантійської імперій.
А що ж на Заході? Пройшовши після падіння Західної Римської імперії у 476 р. по Р. Хр. період формування нових національних держав, передовсім Вестґотів, Лонґобардів і Франків, Європа по майже 400 роках знову повертається до топосу імперії у вигляді нової «Західної Римської імперії» Карла Великого (768–814), якого у 800 р. папа Лев ІІІ коронував на римського імператора. Поштовхом до такого кроку стало те, що Карл як король Франків дбав про поширення католицизму і розквіт Церкви, і навіть захистив папу Лева ІІІ від його супротивників і повернув його на Римський Престіл.
Однак глибинним мотивом був адміністративний і територіяльний устрій Католицької Церкви, що його вона успадкувала від Римської імперії, а разом із ним і ностальгію за цією імперією: «Первісному поняттю Римської імперії, яка за часів Августа вважалась немов джерелом єдности, миру й добробуту, Вселенські Архиєреї додали християнське поняття, згідно з яким імператор ставав найвищим оборонцем Католицької Церкви. Накладаючи імператорську корону, Папа … накладав завдання помагати Церкві і її Божеському післанництву» . Так з наміру папи Лева ІІІ «об’єднати християнські народи Заходу в одну родину, якої духовним головою був Папа, а дочасним – імператор» народилася імперія Каролінгів зі столицею в Аахені, яка охоплювала території сучасної Франції, Італії і Німеччини (Іспанію Карл відвойовував у сарацинів у процесі реконкісти), і з мовним «койне» – середньовічною латиною як мовою Церкви, науки та адміністрації. (Карл перебрав міру у злитті Церкви і держави, видаючи розпорядження релігійні, у т. ч. літургійні і обрядові, і перетворивши свою імперію на величезну церковну адміністрацію . Через те багато «добрих католиків» згадують про неї з ностальгією і вбачають у сучасному Євросоюзі можливість її відновити. Однак, згідно з законом маятника в історії, крайність стає живильним ґрунтом для своєї протилежності – Євросоюз цурається свого християнського коріння й стає все більше християнофобним). І хоча після смерті Карла імперія розпалася на три великі королівства: Францію, Німеччину та Лотарінгію з Італією, а у 887 р. – взагалі на п’ять держав, та імперська закваска в Європі стала значно свіжішою. І коли у 960 р. саксонський король Оттон І (936–973) захистив папу Івана ХІІ від утисків самопроголошеного короля Італії Беренґара, Папа коронував Оттона у 962 р. на імператора. Після того, як Папа і римляни склали присягу вірності імператорові, виникла нова держава, яка охоплювала Німеччину й Італію, і яку назвали «Священною Римською імперією» (в ХV ст. до її назви додали: «німецької нації»), і яка проіснувала до 1806 р., коли її повалив Наполеон Бонапарт .
Після династії Оттонідів, від 1138 до 1254 р. її імператорами були швабські князі Гогенштауфени, а від 1438 до 1806 р. – австрійські князі Габсбурґи. Ці останні приєднали до імперії Бургундію (1493–1519), Чехію і Угорщину (1556–1564) та Східну (Львів) і Західну (Краків) Галичину після першого розподілу Польщі в 1772 р. Приблизно в той сам час була приєднана Валахія (Румунія) та Бесарабія. Так «Священна Римська імперія німецької нації» стала типовою поліетнічною та мультикультурною імперією й використовувала для плекання своєї стабільності м’яке divide et impera – тактику балансів і противаг – вміло протиставляючи підлеглі народи один одному в культурному, релігійному та адміністративному плані (поляків і українців, мадярів, русинів/українців і румунів, мадярів і хорватів…), але інколи, вдаючись і до брутальної сили (прикладом може слугувати криваве придушення мадярського повстання у 1848–1849 рр. (одним із його керівників був поет Шандор Петефі), для чого австрійці попросили у царя Миколи І 150-тисячне російське військо). Самі Габсбурґи, подібно як колись Олександр Македонський, представляли себе «батьками народів», дбаючи (або вдаючи, що дбають) про розвиток місцевих культур, мов і традицій, та прививаючи водночас почуття вірнопідданства (наприклад, привчили галичан співати: «Боже, буди покровитель цісарю й його краям», – і молитися за здоров’я «татуся» Франца-Йосифа).
Після Наполеонівських війн (Ватерлоо, 1815 р.) Габсбурґи втратили Німеччину («Священна Римська імперія» була скасована Наполеоном й, фактично, вже не існувала від 1806 р.), бо там набрала сили Прусія під проводом швабської династії князів Гогенцоллєрів. Гогенцоллєри, прийшовши в 1415 р. до влади в землі Бранденбурґ (колишній землі слов’янського племені гавелян), здобули в 1618 р. Східну Прусію – землю, раніше завойовану й германізовану Тевтонським Орденом, який вогнем і мечем «очистив» її від балтійського етносу прусів, і які через те, що були під володінням суверенного Тевтонського Ордену, не належали до «Священної Римської імперії». У 1701 р. князь Фрідріх І Гогенцоллєр проголосив себе королем Прусії як землі, зовнішньої до «Священної римської імперії». Він не міг зробити цього в межах імперії, бо в ній не могло бути ще якогось короля поряд з імператором. Так почалася історія ще однієї європейської імперії – німецької, з центром у Берліні – столиці землі Бранденбурґ, яка за іронією долі присвоїла собі назву завойованої й «очищеної» від корінного етносу негерманської землі – Прусії. Його нащадок, Фрідріх ІІ Великий, відвоював в австрійців Сілезію (1740–1745), а тоді, покепкувавши з гуманізму австрійської імператриці Марії Терезії (sie weint, aber sie nimmt), подібно як і вона, приєднав до Німеччини після розподілу Польщі в 1772 р. західні і північні землі Польського королівства – все Балтійське Помор’я. Й Німеччина de facto стала поліетнічною та мультикультурною імперією. Хоча титул кайзера й імператора пруський король Вільгельм І – завдяки активним старанням Отто Бісмарка – присвоїв собі щойно після переможних прусько-французьких війн, у 1871 р., а Бісмарк назвав нову імперію «Другим Райхом». (Першим була «Священна Римська імперія») .
«Гітлерові вдалося побудувати в серці Європи типово східну деспотію»
Внаслідок багатоходової провокації (керовані сербськими спецслужбами таємні організації «Чорна рука» і «Млада Босна» були, правдоподібно, лише проміжними ланками), яку, як простий виконавець, закінчив сербський «відморозок» Гаврило Принцип, вбивши в Сараєво 28 червня 1914 р. наслідника австрійського престолу ерцгерцога Фердинанда, його дружину Софі та їхню ще не народжену дитину (Софі була вагітна, він вистрелив їй в живіт), обидві імперії – Габсбурґів і Гогенцоллєрів – втягнулися в абсолютно беззмістовну для них Першу світову війну, яку програли, і внаслідок якої перестали існувати: у 1918 році у Відні скинули останнього австрійського імператора Карла І (Католицька Церква проголосила його блаженним), а в Берліні – Вільгельма ІІ. У Відні владу взяли соціялісти (це вони втиснули в лапи австрійського гербового орла серп і молот – там ці знаряддя праці є і до сьогодні), а в Німеччині комуністи на чолі з Карлом Лібкнехтом та Розою Люксембурґ (група «Спартак», пізніша Компартія Німеччини) спробували у 1918–1919 рр. здійснити комуністичний переворот . Переворот було придушено, 19 січня 1919 р. у Ваймарі відбулися Установчі збори, які розробили Конституцію, утворили на її основі республіку, названу Ваймарською . Більшість в її парламенті мали спочатку праві і центристські партії, але оскільки вони не могли дійти згоди і Ваймарську республіку затягувала все глибша парламентська і урядова криза (щось подібне, як в теперішній Україні), то внаслідок демократичних виборів до Райхстагу 5 березня 1933 р. абсолютну більшість отримала «Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини» (нім. Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei, NSDAP) – партія лівого спрямування, спрямована на повалення демократії, захоплення влади і жорстку диктатуру. Ще перед тим Гітлер отримав із рук президента Гінденбурґа титул «райхсканцлера», а після виборів, маючи абсолютну більшість у парламенті, змусив Гінденбурґа відмовитися від влади, і після його смерті 2 серпня1934 р. скасував інституцію президенства – почав титулувати себе «фюрер і райхсканцлер». Як ідеологію, Гітлер і його партія обрали розроблену німецькими ідеалістами теорію «Третього Райху» і прийняли цю назву для німецької держави, яка починаючи від анексії Чехословаччини і Австрії в 1938 р., а особливо у процесі розпочатої у 1939 р. на підставі пакту Молотова–Ріббентроппа Другої світової війни з кожною окупованою територією ставала типовою поліетнічною імперією, на цей раз жорстко перемелюючи цілі етноси і культури. (За словами американського обвинувача на Нюрнберзькому процесі, судді Джексона, Гітлерові вдалося побудувати в серці Європи типово східну деспотію , а ще перед тим один з основних ідеологів нацизму – Йозеф Ґеббельс – писав у щоденнику, що німці не є Заходом , маючи, очевидно, на увазі «ідеал» деспотії елліністичного зразка).
У наслідок Другої світової війни нацизм як ідеологія зазнав закономірного й належного краху, забравши мільйони людських життів. Третій Райх як поліетнічна імперія перестав існувати: окуповані європейські народи (окрім поглинутих іншою імперією – Радянським союзом) повернулися до формату фактично чи номінально незалежних держав, утворених на основі титульних націй. Краху зазнала й Німеччина як етнічна держава, опинившись у зонах західної, англо-американської, та східної, радянської, окупацій. І ось у такій ситуації на політичну арену виходить Конрад Аденауер (1876–1967), католик за віросповіданням, який і орієнтувався на Католицьке соціальне вчення, представлене на той час енцикліками Лева ХІІІ Rerum novarum (1891) та Пія ХІ Quadragesimo anno (1931). (Аденауер вже мав до того політичний досвід у Другому Райху і Ваймарській республіці: у 1933 р. нацисти звільнили його з посади бургомістра Кельна. На час закінчення війни йому було 69 років).
«Аденауер започаткував нову ідеологію, яка прийшла на зміну нацизму; ідеологію, засновану на християнських цінностях, і сам став промотором її втілення»
«У 1948 р. на окупованій американцями, британцями і французами території Німеччини були утворені 11 західнонімецьких земель. У Бонні почала роботу Парламентська рада, президентом якої обрали Аденауера, як голову й одного із засновників Християнсько-демократичного союзу (ХДС). Християнський світогляд, орієнтація на західні духовні цінності привертали увагу німців із різних соціальних шарів. Аденауер виступав за ринкову економіку. Ознайомившись з лекціями баварського професора-економіста Л. Ергарда, він разом із представниками ХДС узяв на озброєння теорію соціяльного ринкового господарства» , точніше, соціяльної ринкової економіки, яка, по суті, була практичним застосуванням Католицького соціального вчення, тим «третім шляхом» поміж капіталізмом і соціялізмом, про який пізніше писав папа Іван Павло ІІ в енцикліці Centesimus annus.
Аденауер започаткував нову ідеологію, яка прийшла на зміну нацизму; ідеологію, засновану на християнських цінностях, і сам став промотором її втілення (однак, як ми пізніше побачимо, йому вдалося втілити передовсім соціально-економічну складову християнських цінностей, а з духовною –вдалося не так добре). У 1949 р. (у віці 73 роки) Аденауера обрали канцлером новоутвореної Федеративної республіки Німеччина, а з 1951 по 1955 р. він поєднював його з постом міністра закордонних справ. У 1950 р. Аденауер підтримав план, розроблений французьким політиком Жаном Монне (1888–1979) , відомий в історії під назвою «план Шумана», бо його проголосив прем’єр-міністр Франції Роберт Шуман (1886–1963), що, як і Аденауер, був католиком-практиком. План полягав в об’єднанні важкої промисловості Франції і Німеччини, зокрема гірничої та металургійної галузей, щоб на майбутнє унеможливити сепаративну гонку озброєнь цих країн одна проти одної і так припинити ланцюг французько-німецьких війн і реваншів. Ідея миру, сама собою добра, довела тут до здачі національних інтересів на користь наднаціонального органу (що, eo ipso, надщербило суверенітети цих країн) – так виник Європейський Союз Вугілля і Сталі (ЄСВіС) – передвісник політичного Європейського Союзу. Ще одним активним діячем, що підтримав цей союз і ідею європейської інтеграції, став італійський прем’єр-міністр Альчіде де Ґаспері (1881–1954), теж католик. Завдяки його зусиллям Італія доєдналася до ЄСВіС. У тому ж році до нього приєдналися Бельгія, Нідерланди і Люксембург. У 1973 р. до них долучилися Великобританія, Данія та Ірландія, а у 1981–1986 рр. – Греція, Іспанія і Португалія. Вже з 1957 р. це об’єднання одержало назву Європейської економічної спільноти (ЄЕС).
Не зважаючи на ці урізання суверенітетів та національних інтересів на користь наднаціональних структур, Німеччина періоду Аденауера (подібно як і Франція періоду Шарля де Ґолля) швидко відновлювалася після Другої світової війни, так що у світі вже говорили про «німецьке чудо». Причиною цього, крім розумного господарювання, було бажання надолужити втрати війни (німці в 1945–1967 рр. мали ще доволі багатодітні сім’ї) та здоровий світогляд: нацистська ідеологія зазнала краху, й замість неї в навчальних закладах викладали християнські суспільні принципи й реалістичну філософію, яка визнавала існування об’єктивної дійсності, об’єктивної правди та об’єктивних моральних норм, а правова система (після краху нацистського правового позитивізму) ґрунтувалася на природному праві й об’єктивній моралі. Все те давало німцям мету й ентузіязм до праці. Стурбовані таким швидким відродженням післявоєнної Німеччини, певні ідеологічні та фінансові кола США (там від середини 1950-х діяв сумнозвісний план Далласа, суттєвою складовою якого було обмеження приросту населення у світі, щоб інші народи не загрожували «американським інтересам») експортували в Європу «сексуальну революцію», яка вже набрала обертів у США. Підозрюють також й участь у проведенні і фінансуванні цього «експорту» і спецслужб Радянського Союзу та Китаю – принаймні, «сексуальна революція» велася під виразно лівими, соціялістичними та марксистськими гаслами. (NB: Аденауер, який говорив, що подбає, щоб соціял-демократи і комуністи ніколи більше не прийшли в Німеччині до влади , помер у 1967 р. «Революція» вибухнула 1968 р.). За свідченням доктора Губертуса Десльоха (Hubertus Deßloch) , який був очевидцем тих подій (студіював у 1960–70-х роках право в Мюнхені), «сексуальна революція» супроводжувалася зміщенням із кафедр тих професорів, які викладали здорову філософію, теологію і право, а на їх місце приходили релятивісти, нігілісти, скептики і взагалі ліві. Нема ефективнішого способу підірвати життєдайні сили нації, її «елан», що спонукає націю до праці, росту і розвитку, як тільки підірвати її моральні основи і спрямувати її енергію в болото розпусти (щось подібне порадив зробити з ізраїльтянами Валаам – див. Чис. 31, 16; Одкр. 2, 14). Одне з гасел тієї революції: «Make love, not war», – де «love» означає можливість мати секс з ким-, де- і коли-будь, влучно виражає цей спосіб. Його наслідки стали відчутними в наші дні, з їхніми ще більш невтішними прогнозами .
«7 лютого 1992 р. у голландському місті Маастрихт було підписано Договір про Європейський Союз (ДЄС), що набрав чинності 1 листопада 1993 р.»
7 лютого 1992 р. у голландському місті Маастрихт було підписано Договір про Європейський Союз (ДЄС), що набрав чинності 1 листопада 1993 р. Відтоді це формування одержало назву «Європейський Союз», з адміністративним центром у Брюсселі, з європейським парламентом та символікою – прапором у вигляді кола з 12 золотих зірок на темно-синьому тлі – наче б то як вінок зір довкола голови Марії з об’явлення Богородиці у Фатімі, з алюзією на Одкр. 12, 1. (От тільки усі, кого я запитував, не могли мені відповісти, чому ці зірки п’ятикутні – давній окультний та масонський символ, що його широко використовували марксисти, СРСР і США). Було також запроваджено спільну валюту «євро» та три засади європейської інтеграції (three-pillar structure): економічні і соціяльно-політичні, безпеки і загальні зовнішні; правові і внутрішні. На духовність, культуру і мораль місця не відведено, не кажучи вже про плекання національних суверенітетів, що свідчить про те, що благі наміри католицьких отців-засновників об’єднаної Європи не здійснилися: вони від початку містили в собі світоглядні прорахунки, а крім того, ліві сили перехопили в ньому ініціятиву (одним із механізмів такого перехоплення і була «сексуальна революція»). На цей час більшість в Європарламенті має коаліція соціялістів, соціял-демократів і зелених – всупереч висловленому колись Аденауером переконанню, що лівих більше не допустять до влади.
Починаючи від Маастрихтської угоди, ЄС все більше набирає рис наднаціональної супердержави (вже згаданої поліетнічної імперії). Європейські структури (Європейська комісія, Європейський суд та й сам Європарламент), яких ще у 80-х роках якось контролювали уряди національних держав-членів ЄС, що емансипувалися від них, і тепер, практично, все вирішує голосування в Європарламенті, де рішення приймає звичайна більшість, а держави-члени ЄС мусять їх виконувати (цей метод вже назвали «супранаціоналізмом» або «методом спільноти» [community method]). Для реалізації своїх рішень ЄС використовує метод «нав’язливої демократії», проводячи референдуми у країнах-членах чи кандидатах доти, доки вони не дадуть бажаних результатів: між референдумами ведеться пропагандистська «обробка» «насєленія на терріторії» (термін належить Тарасові Возняку). Так було в Данії, коли в 1992 р. її референдум відхилив Маастрихтську угоду: після нього було проведено другий референдум, який вже дав бажані результати. Так було і в 1995 р., коли перший референдум відхилив вступ Австрії до ЄС, а другий, після «обробки», впровадив Австрію до ЄС. З кожним роком ЄС все більше притаманні ті вісім рис поліетнічної імперії, про які я говорив на початку статті. Під кінець 90-х було створено Європейську поліцію, яка може діяти на території країн-членів, не координуючи своїх дій з національними поліціями та не звітуючись перед ними. Вже також є плани та робляться конкретні кроки зі створення Європейських збройних сил на противагу НАТО (щоб залишити США «за бортом») . Наступним кроком у напрямку перетворення ЄС у наднаціональну супердержаву/імперію стала недавня спроба (2007) прийняття Європейської Конституції. Вартий уваги факт, що ініціятором прийняття Конституції і розробником її проєкту була Німеччина – основний фінансовий донор ЄС. Проти Конституції, яка, серед іншого, мала на меті обмежити представництво в Європарламенті інших країн-членів ЄС пропорційно до кількості їхніх народів, виступили Польща і Великобританія , а остаточно її відкинули референдуми у Франції та Нідерландах. Однак Брюссель, з подачі Німеччини, «не здався» й замінником Конституції став Ліссабонський договір (грудень 2007 р.) , опротестували який Великобританія та Ірландія, однак у Брюсселі заявили, що обійдуться й без них. Найдовше протестувала Чехія, яка у 2009 р. формально головувала в ЄС, однак і вона поступилася – 4 листопада 2009 р. Вацлав Клаус заявив, що підпише Ліссабонський договір. Цей договір визначив курс на ще більшу централізацію ЄС, встановивши посади Президента та Міністра закордонних справ ЄС. (У цьому контексті створюється враження, що Німеччина, користуючись своїм економічним і політичним становищем в ЄС, використовує його як засіб для досягнення тих самих геополітичних цілей – принаймні, в Західній і Центральній Європі, – які Третій Райх намагався досягнути військовою силою, з тою тільки різницею, що Третій Райх військовою кампанією 1942–1943 рр. намагався здобути незалежні джерела енергопостачання [Каспійську нафту і газ], а сучасна Німеччина в енергетичному плані залежна від Росії ). Всі ці угоди і конституції вказують на цілеспрямовану політику, мета якої – перетворення ЄС у наддержаву, й разом із тим неухильне, хоча й не одразу помітне, ослаблення й обмеження суверенітетів країн-членів ЄС: все більше питань передається й надалі передаватиметься в компетенцію «центру». І хоча ЕС декларує, що керується принципами рівності й демократії (всі країни-члени мають наче б то однаковий голос), а всі доленосні для цієї формації рішення повинні прийматися консенсусом й вето однієї країни блокує прийняття рішення, однак, як це видно на прикладі Ліссабонської угоди, «пекучі» й «кортячі» рішення можуть бути прийняті і без консенсусу, а щодо демократії й рівності голосів країн-членів діє старий принцип: «Хто платить гроші, той замовляє музику». Не секрет, що ЄС має донорів-важковаговиків, таких, як Німеччина і Франція, а є бідні країни, як, наприклад, Польща чи Португалія, які залежать від фінансових вливань основних донорів. Відповідно, ці донори використовують старий, як світ, метод «батога і медяника», надаючи, наприклад, біднішим країнам торгівельні преференції, або ж позбавляючи їх фінансових вливань, і так спонукають до прийняття вигідного для себе рішення.
Як і кожна поліетнічна й мультикультурна наддержава/імперія, ЄС потребує загальноімперської ідеології, єдиної релігії й єдиного етичного кодексу. Такою загальноімперською ідеологією стало таврування усіх «націоналізмів» як потенційного джерела війн і нетерпимості (слова «батьківщина» і «патріот» в ЄС – це «поганий тон») і формування свідомості «європейськості» гаслами на кшталт: «In Europa zuhause!» (підкріплене свободою пересування у межах вужчої, ніж сам ЄС, Шенгенської зони, однак, практично, і по всьому ЄС – паспорт громадянина країни-члена ЄС передбачає таку можливість із мінімальним контролем), що до болю нагадує сусловську спробу витворення «нової історичної спільноти – радянського народу» з її простонародно-анекдотичним відповідником: «Мой адрес – не дом, не улица…». (Свій камінь в основу цієї тенденції в Західній Європі заклав, на жаль, ще Аденауер, ствердивши, що він ставить понад усе єдність Європи, а вже потім – власної держави, й готовий пожертвувати возз’єднанням Німеччини, якщо вдасться створити сильний західний табір ).
«Загальноімперською релігією в ЄС стає релігійний синкретизм з його формальним ствердженням «рівності всіх релігій»»
Загальноімперською релігією в ЄС стає релігійний синкретизм з його формальним ствердженням «рівності всіх релігій», до якого, однак, «не пасує» християнство з його претензіями на універсалізм і виключну правдивість. (Пригадуєте пропозиції римських імператорів для християн, щоб ті долучили Христа до римського пантеону й почитали його на рівні з іншими богами?). Тому в ЄС цілеспрямовано й методично усуваються з документів усі згадки про християнство як формотворчу силу європейської цивілізації – прикладом може слугувати недавній провалений проект Конституції ЄС, із преамбули якої спеціально усунули згадку про Бога і християнство. Як один із засобів протидії християнству використовується іслам – ним функціонери з Брюсселя прагнуть «розводнити» колись християнське середовище; їм імпонує доволі релятивістьке моральне вчення ісламу, особливо його ставлення до «невірних» – «гяурів» чи «кафірів». (Тому для вихідців з ісламських країн імігрувати в ЄС набагато легше, ніж для вихідців зі Східної Європи).
Щоправда, в цих тенденціях до «сплавлення» усіх народів в єдину загальноєвропейську спільноту та до усунення християнства з життя європейських народів ЄС прагне уникати «помилок», яких колись допустився Радянський Союз : ЄС не удається (поки що – ?) до жорсткого тиску й терору, бо він завжди породжує спротив і викристалізовує сили опору, а практикує «м’який тоталітаризм», маргіналізуючи (для цього вміло використовуються ЗМІ, але також і квоти в Європарламенті) національні рухи і партії, які можуть діяти легально, однак без суттєвого впливу на політику і суспільство. Так само маргіналізуються і християни – їх наче б то відкрито не переслідують й вони можуть вільно визнавати свою віру, однак ЗМІ створюють їм імідж «зацофаних», і той, хто публічно визнає християнські засади, не може зайняти жодної більш-менш значущої посади в адміністративних структурах ЄС чи зробити в них кар’єру. Найгучнішим прикладом такої дискримінації став випадок італійського міністра Рокко Буттільйоне (колишнього проректора Міжнародної академії філософії в Ліхтенштайні), який був кандидатом на посаду єврокомісара і якому з наміром задали запитання, що він думає про гомосексуалізм. Коли Буттільйоне відповів: «Згідно зі вченням Католицької Церкви – це гріх», – то такої відповіді було достатньо, щоб не допустити його до посади. (Інформацію про численні факти дискримінації й маргіналізації християн можна знайти на сайтах www.europe4christ.net та www.christianophobia.eu ).
Єдиний етичний кодекс, який намагаються запровадити функціонери, теж синкретичний, а отже – релятивістський. Наголос у ньому ставиться на особисті думки, припущення і забаганки, без огляду на те, як воно є «насправді»; тому і самі поняття «правди» і «дійсності» усуваються: адже правда і дійсність вимагають підкорення їм й узгодження з ними своєї поведінки, натомість, суб’єктивні думки і забаганки не зобов’язують «іншого». Кожен може робити те, що йому до вподоби. Натомість, того, хто претендує на знання правди, вважають «соціяльно небезпечним», бо сверджуючи правду, він спонукає інших скоритися їй, а отже – чинить над ними «насильство». На підтримку такого релятивістського кодексу висуваються поняття «свободи» і «толерантності», однак згадана тут «свобода» – це (як я її називаю) «свобода кому вниз» – до всього того, що як мінімум хвороба, а насправді – розбещеність і злочинна поведінка. Громадяни ЄС свобідні, наприклад, змінювати свою сексуальну орієнтацію на гомосексуальну (але не навпаки!), організовувати гей-паради, претендувати на легалізацію гомосексуальних форм співжиття, усиновлювати дітей і виховувати їх гомосексуалістами , здійснювати евтаназію щодо себе чи інших, висміювати й очорнювати священне чи чиїсь релігійні переконання тощо. Все це намагаються додати до «прав людини», а всі інші «обивателі» повинні виявляти пошану до їхньої «свободи» й виявляти до них «толерантність». Натомість, якщо хтось відстоює традиційні моральні, сімейні та релігійні цінності, той відразу «нетолерантний»: демократичні «свобода» і «толерантність» на нього й на його позицію не поширюються.
«Наслідком егоїстичної постави й розбещеності (ще доки вона перебуває у площині фізіологічної гетеросексуальності), її «побічним продуктом» стають «небажані» діти, яких прагнуть позбутися, і тому майже в усіх країнах ЄС легалізовані аборти»
Наслідком егоїстичної постави й розбещеності (ще доки вона перебуває у площині фізіологічної гетеросексуальності), її «побічним продуктом» стають «небажані» діти, яких прагнуть позбутися, і тому майже в усіх країнах ЄС легалізовані аборти (виняток лише Польща та Ірландія); більше того, ЄС прямо вимагає від країн-членів і навіть від країн-кандидатів повсюдного й безперешкодного доступу до «безпечних» абортів і контрацепції, особливо для молоді і підлітків . Так ЄС знищує нації країн-членів, однак імперіям байдуже, які саме нації чи етноси їх населятимуть: вимруть корінні, прийдуть іммігранти… (Подібне було і в Римській імперії: вже за часів Нерона до її війська входили, в основному, найманці-варвари, а Рим був «містом квіритів без квіритів» ).
Однак основні «граблі», на які наступив ЄС, – це реальність націй як історичних спільнот, об’єднаних спільним походженням (слово «нація» походить з лат. nascor – народжуюся), територією, мовою і культурою (найсильніший чинник формування й утвердження націй). В історичному розвитку, державотворенні та стосунках між народами нація – кінцевий пункт і остаточне дане: на суспільному рівні всі тривкі держави – державами титульних націй (навіть США зуміли витворити з германських, кельтійських та африканських етносів американську націю – на противагу «новій історичній спільноті – радянському народові» чи «європейців – громадян ЄС»). А в особистому – нація – невід’ємна риса ідентифікації особи: нема історичної людини, яка не належала б до певної нації (виняток – хіба що доісторичні прабатьки Адам і Єва, а от їхні діти, які були народжені, були вже в певному сенсі зачатком нації). Однак, кожна людина водночас витворює («носить») націю в собі, і через те нація (на противагу платонівському її розумінню) не є одиницею чи єством вищого порядку: вона не є тим «загальним», якому в жертву необхідно принести окремих осіб – як її слабке, тіньово-примарне відображення (щось на зразок платонівського співвідношення між загальною ідеєю та одиничними речами). Якраз навпаки: нація витворена в кожному індивіді, кожній особі, яка до цієї нації приналежна.
Отож, усі штучні конгломерати, об’єднані в поліетнічні та мультикультурні імперії чи то військовою силою й «генієм» полководців-завойовників, чи то економічною або геополітичною «доцільністю», чи ідеологіями (наприклад, космополітизмом, масонством, IV Інтернаціоналом чи світовою соціал-демократією), від початку містять у собі «бомбу сповільненої дії» – окремі нації. Імперії не здатні їх подолати чи «переварити». Скоріше чи пізніше бомба вибухне й та чи та імперія відійде в минуле, а на її місці виникнуть держави титульних націй (старих, які існували до імперії, або нових, які викристалізувалися з етносів «у лоні» імперії). Пройде – з погляду історії – зовсім небагато часу, й про ЄС залишиться лише спомин, подібно, як про імперію Олександра.
Петро Гусак, Християнин і світ
фінансово.
Щиро дякуємо!
