Ректор о. Микола Фредина: «Мода на священство залишилась у минулому столітті»

Для багатьох пересічних людей життя у семінаріях залишається за лаштунками звичайного світу, адже здебільшого такі виші мають характер закритості. Коли ми бачимо на своїх «світських» зібраннях хлопців у підрясниках, то мимоволі звертаємо увагу на них, адже підсвідомо розуміємо їхню виокремленість серед інших. Про особливості виховання семінаристів, їхній побут і стиль життя, прагнення і потреби ми говорили із отцем-ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ Миколою Фрединою.

— Отче Миколо, як мені відомо, навчальний рік у Львівській семінарії стартує по-особливому. Розкажіть про традиції, пов’язані із цими святкуваннями.

— Перший день навчання у семінарії розпочався 5 вересня 2011 року, а от урочисте відкриття навчального року відбулося 15 вересня. Наші святкування «стартували» з реколекцій — духовного відновлення, які провів о. Григорій Комар — віце-ректор Дрогобицької Духовної Семінарії та колишній випускник нашої семінарії. У межах цих урочистостей, які тривали до 20 вересня, ми мали можливість зустрітися з Блаженнішим Любомиром (Гузаром). Це був особливий час, оскільки ми не завжди маємо нагоду так безпосередньо поспілкуватись із цією людиною. Блаженніший говорив про життя не лише з академічної точки зору, але зі свого глибинного духовного досвіду. Цей досвід Блаженнішого переплетений різними особистими покликаннями, починаючи від монашого життя, через свідоцтво священичого та єпископського служіння, яке показує образ людини глибокої мудрості та покори. У рамках відкриття цього навчального року між нами перебував Блаженніший Святослав (Шевчук). Вранці, 20 вересня 2011 року, ректорат та семінаристи разом із ним молились у нашому семінарійному храмі й отримали архиєрейське благословення на добрий початок року. Також семінаристи мали нагоду поспілкуватись із Блаженнішим Святославом.

Львівська духовна семінарії Святого Духа (архівне фото)

— Чи може сьогодні абітурієнт, який, скажімо, подає документи до світського вишу, подавати одночасно документи до семінарії? Чи ваші вступники, все-таки, мають певну особливість у порівнянні із вступниками інших закладів?

— Ні не може. Це зумовлено певними причинами: по-перше, семінарія — це не лише навчання, а насамперед спосіб життя, який формує майбутню особистість священика. Студент семінарії — це особа, яка вчиться перебувати у присутності Бога, і все, що він робить у своєму житті, має відповідати його покликанню, бути вірним слугою Христа у цьому світі. Переступаючи поріг семінарії, цей юнак повинен бути вже сформованим як людина, яка робить вільний вибір свого життя, відповідаючи на покликання, яке йому дає Господь. Не може бути семінаристом особа, яка ще не знає, чому йде до семінарії. «На всякий випадок» не можна навчатись у семінарії! По-друге, розпорядок дня семінарії є дуже насиченим: це і молитва, лекції та різні служіння для цілої спільноти семінарії. Практично на особисте життя залишається приблизно три години на добу, а це, звичайно, є замало, щоб ґрунтовно займатись ще чимось іншим, як, наприклад, навчатись в іншому навчальному закладі. Вільний час призначений для відпочинку (це поняття кожна людина розуміє по-різному): хтось займається спортом, слухає музику, читає книжку, хтось відвідує спільноти однодумців, які вечорами збагачують життя семінарії поезією чи концертами, іншими презентаціями своїх захоплень.

Виступ хору Львівської духовної семінарії

Семінарійне життя — це життя у спільноті, і якщо хтось починає жити іншим життям поза цією спільнотою, рано чи пізно залишить семінарію, яка перед кожним із нас ставить певні зобов’язання.

— За якими критеріями відбувається відбір ваших студентів?

— Вимоги, які ми висуваємо до представників семінарії, не є набагато вагомішими, ніж ті, які вимагають інші навчальні заклади. Чого прагнемо від кандидатів? Це, насамперед, повинна бути особа чоловічої статі, практикуючий християнин, мати успішно закінчену середню освіту, вік від 18 до 30 років, бути готовим до закінчення навчання, перебувати у неодруженому стані, розуміти, що священство — це не професія, а покликання.

Приймальна комісія Семінарії пам’ятає, що, приймаючи кандидата до семінарії, ми запрошуємо його до нашого дому, де разом протягом шести років будемо ділитись щоденним хлібом і всіма умовами спільного життя, а це вимагає більшої відповідальності від членів приймальної комісії, до якої належать вихователі семінарії та представники від нашого єпископа. Трапляються такі випадки, що кандидат успішно складає вступні іспити, але після співбесіди із членами комісії не може бути прийнятий до семінарії. Зазначу, частина цих кандидатів після додаткової роботи над собою мають можливість поступати ще раз наступного року і, відповідно, стають семінаристами.

Окрім того, частина претендентів до вступу розуміють, що це не для них, а решта — поступають до Українського Католицького Університету чи іншого навчального закладу, залишаючись добрими і активними християнами, стають успішними людьми, добрими науковцями. Та це не означає, що будуть добрими у майбутньому священиками.

Під час молитви у семінарії

— На скільки переконливим є покликання семінаристів? Чи це пов’язано із вибором родини, чи це є данина моді (приклад 90-ті роки)?

— Вважаю, що сьогодні мода на священство залишилась у минулому столітті. Кожен семінарист розуміє, що тільки освічена та цілеспрямована людина може осягнути успіх у будь-якій іншій галузі суспільного життя. Але будь-яке покликання — це дар, яким Господь обдаровує, кого сам бажає. Якщо ми не розпізнаємо свого особистого покликання, розминемося із ним, то, незважаючи навіть на успішність у житті, ніколи не будемо щасливими людьми. Тому головним завданням вихователів у семінарії є допомогти розпізнати покликання. Якщо хтось помиляється у виборі свого життєвого покликання, навіть якщо отримає ласку священства, ніколи не буде щасливим. Тому усвідомлюючи особисте щастя і відповідальності за людей, яких Церква доручає священику для духовного проводу, а також свідомість відповідальності не лише тут на землі, але й у вічності перед Богом, говорити лише про бажання батьків — недоцільно. Вони можуть молитись за покликання до священства своїх дітей, можуть заохочувати їх придивитись до життя служінню Богу, але не можуть зробити такого вибору замість них.

— Який середній вік і освітній рівень ваших семінаристів, тобто чи є це люди, які закінчили школи, чи є між ними випускники навчальних закладів?

— Здебільшого — це молоді юнаки, які закінчили школу чи інший освітній заклад, тобто мають середню освіту. Але також нашими семінаристами є особи, які вже мають закінчену вищу освіту, але покликання до священства було сильнішим за попередній вибір фаху. Слід також зазначити, що не завжди батьки погоджуються з їх бажанням поступати до семінарії (це пригадує знаний приклад із життя Митрополита Андрея Шептицького). Я дуже радію з того, що бажання бути священиком є більшим, аніж бажання батьків влаштувати особисте життя дитини так, як вони цього прагнуть. Вважаю, що нема таких батьків, які б не хотіли бачити своїх дітей щасливими, тому сподіваюсь, що їх вибір є правильним, а майбутнє священиче життя буде гідним для наслідування.

— Чи можуть до семінарії вступати одружені? На скільки Церква сприяє таким «вступникам»?

— Життя у семінарії є життям спільноти, яке ставить певні зобов’язання перед кожним семінаристом, який сьогодні є відповідальним за добро цієї спільноти. Життя у подружжі — це також певний обов’язок, який бере на себе двоє людей для добра сім’ї. Особливістю сім’ї є елемент їхнього спільного життя та відповідальності за дітей. З огляду на це, що семінарист має перебувати у семінарійній спільноті, яка формує його до священства, він не може бути одруженим, адже тоді був би змушений занедбати своє сімейне життя, а це було б великою кривдою для дружини та дітей. У такий спосіб він би зруйнував подружнє життя, яке є Святою Тайною, щоб отримати іншу Святу Тайну, якою є Священство. Погодьтеся, що це було б неправильно.

Знаю, що сьогодні ведуться розмови на тему т. зв. «пізніх покликань», але це вимагає, очевидно, створення окремої семінарії, у якій можна було б збалансувати, з одного боку, життя у сім’ї, а з іншого — життя у семінарії. Нині мені важко відповісти, як би мала виглядати така семінарія. Сьогодні маємо при нашій семінарії експериментальну програму «Пізніх покликань», яку свого часу ще розпочав Блаженніший Святослав, коли був ректором семінарії. На цю трирічну програму приймають одружених кандидатів, але які вже мають закінчену вищу богословську освіту. Слід зазначити, що для них це не є проста справа, адже, по-перше, треба вчитись і жити за уставом семінарії, а по-друге, — дбати про гідне життя своєї сім’ї, про її утримання та виховання дітей.

— Яких випускників семінарій сьогодні потребує Церква: пастирів, науковців, місіонерів?

— Думаю, що священиків. Переступаючи поріг семінарії, кандидат повинен готувати себе до священичого життя, тобто своє служіння у Церкві зложити на розсуд свого єпископа, якому в часі свячень складає присягу послуху на Святому Письмі. Це єпископ, вбачаючи певні Божі дари у священику, може рекомендувати його на подальше навчання, місійну працю чи служіння при певному роді капеланства чи на парафію. Цього сьогодні й очікує Церква від випускника семінарії. Тому навчання у семінарії має також певні зобов’язання зі сторони самого кандидата.

Кожен, хто сьогодні піклується про свою сім’ю, розуміє, що це не проста справа забезпечити всім необхідним своїх рідних. Це інколи вимагає важкої праці та певних коштів. Цей обов’язок лежить також на відповідальності цілої Церкви, щоб виховати і виплекати майбутніх священиків. Тому Церква через пожертви вірних утримує семінарію, що вимагає великих коштів. Отримуючи цей дар, семінарист повинен пам’ятати про свою відповідальність перед Церквою, яка очікує на нього як на священика. Церква вчить, що воля жертводавців є свята, і якщо хтось складає свою пожертву для семінарії, — то це зобов’язує цього семінариста служити Церкві як священик. Якщо би хтось у семінарії не бажав згодом служити Церкві як священик і сьогодні користає лише з тих дарів, робить велику кривду насамперед собі, відчуваючи себе злодієм, який забирає те, що йому не належиться, а також обдурює кожного, хто у різний спосіб дбав про його життя у семінарії.

— На своїй першій прес-конференції Блаженніший Святослав говорив про питання інкультурації. Чи готові сьогодні семінаристи Львівської семінарії стати священнослужителями Греко-Католицької Церкви поза Галичиною?

— На мою думку, сьогодні ми ще маємо багато роботи і в Галичині. Ми часто втішаємось заповненими нашими храмами, але, на жаль, ще не означає цілковиту активність у Церкві. Ми радіємо лише тими людьми, яких бачимо у храмі, але часто забуваємо про тих, хто ще до храму не прийшов. Вважаю, що відповідальність священика є дуже великою: перед Богом і Церквою, щоб зробити все, що у його силах, щоб ніхто не загинув у невірстві, але успадкував Царство Боже. Це покликання стосується кожного священика і цілого світу, де сьогодні є ще ті, які не прийняли Христа у своє життя.

Я думаю, що багато із сьогоднішніх наших семінаристів чують голос Блаженнішого Святослава так, як чули його тоді, коли він був у далекій Аргентині. Вже сьогодні деякі семінаристи їдуть у період літніх канікул до вірних нашої Церкви у різні кінці України, щоб послужити їм: чи то співом на богослужіннях, чи то катехитичним навчанням на зустрічах з дітьми та молоддю. Сподіваюся, що цей молодечий запал не загине, а навпаки у майбутньому, збагачений Тайною Священства, принесе щедрі плоди їхнього служіння євангелізації.

— Також Блаженніший зазначив, що у плані розвитку УГКЦ на 10 років одним із найважливіших складників є освітній розвиток духовенства. Що, на вашу думку, розуміє під цією тезою Патріарх? Як це позначиться на розробленні освітніх проектів для семінарій?

— Священик повинен бути освіченою людиною, але не лише у богослов’ї, якого вчиться ціле своє життя. Навчання у семінарії — це лише фундамент для майбутнього священика. Адже завданням семінарії є навчити майбутнього священика шукати Божої мудрості, здобути, так би мовити, відповідне вміння пізнавати Бога, Ним жити і про Нього навчати. Вважаю, що на сьогодні ми багато присвячуємо уваги лише інтелектуальному навчанню, різним проектам, семінарам, що є потрібними для формування вченої людини. Однак я часто ставлю перед собою запитання: чи, інколи, лише через розумування ми не втрачаємо чогось більш важливого — самого життя, радості у спілкуванні з Богом? Думаю, що сьогодні актуально переглянути також і навчальні плани у семінаріях, щоб життя не було окремим від навчання, а навпаки, щоб воно збагачувало життя у пізнанні не теорії про Бога, а самого Бога.

— Які акценти у вихованні майбутніх священиків?

— Вважаю, що священик повинен у всі часи залишатись вірним своєму покликанню, любити Бога і людей та прагнути до досконалості свого життя. Якщо ми навчимо цього наших семінаристів, то будемо втішатись ревними священиками у нашій Церкві.

— У своєму інтерв’ю для РІСУ Блаженніший Любомир (Гузар) сказав, що у нашій державі богословська наука перебуває на дуже примітивному рівні. Отець Борис Ґудзяк у своїй промові на Патріаршому Соборі наголосив, що сприймає цю тезу, як «виклик». А що скаже ректор семінарії про богословський рівень УГКЦ, зокрема, молодих священиків?

— На мою думку, немає межі досконалості. Ми завжди можемо ставити собі завдання, мати мрії й сподівання, а тоді шукати шляхи їх осягнення. Це — шлях початку прогресу. Те, що колись вважалось фантастикою, — сьогодні є реальністю. Але, щоб розпочати свій шлях у певному напрямку, дуже важливо зрозуміти, де ми є, куди хочемо прямувати, що хочемо осягнути. Вважаю, що сьогоднішній рівень молодих священиків, які навчаючись у семінарії, отримали диплом Українського Католицького Університету, відповідає їхнім науковим ступеням. Я щиро бажаю Університету звершення нових наукових вершин, де у перспективі священики могли б поглиблювати свої знання і зростати в атмосфері наукової думки.

— Чи відбувається взаємообмін досвідом між Львівською семінарією та іншими семінаріями? У який спосіб?

— Так, звичайно. Цей взаємообмін відбувається на різних рівнях нашого спілкування. Найперше всі ректори семінарій УГКЦ є членами Патріаршої Комісії Священичого Виховання, а це дає можливість спільно розглядати питання формації у наших семінаріях. Це також дає можливість часто зустрічатись і спільно ділитись досвідом ректорського служіння. Вбачаючи у цьому великий позитив, ми запропонували вихователям та духівникам семінарій також організовувати такі зустрічі та ділитись досвідом. Ця практика ще дуже молода, але вже дає добрі плоди такої співпраці: дає можливість спільно опрацьовувати різні програми, конференції, спортивні змагання чи концерти духовної музики.

— Скільки випускників семінарії продовжують навчання за кордоном? З якою метою вони їдуть? Чи висвячуються вони після того, як повертаються в Україну?

— Кожного року є різна кількість кандидатів на закордонні студії. Це зумовлено кількістю студентів на курсі, а вона завжди є різною. У відсотковому співвідношенні — від 15- 20%. За останні роки всі, що поїхали на навчання за кордон, вибирали спеціалізації, які в певній мірі пов’язані з душпастирством. Сьогодні ці кандидати, отримавши наукові ступені, ефективно служать священиками на місцях, які визначили для них єпископи в їхніх єпархіях.

— Яка основна причина того, що семінаристи сьогодні не висвячуються?

— Основною причиною є продовження навчання за кордоном, що віддаляє випускника семінарії на кілька років від отримання Тайни Священства. На сьогодні, ми лише 20 років формуємо нових священиків для Церкви, а тому не можемо похвалитись, що маємо їх забагато. Тому на кожного сьогоднішнього семінариста чи студента закордонних студій вже завтра чекає єпископ, щоб забезпечити душпастирською опікою, капеланським служінням всіх вірних повіреної йому єпархії.

— Тепер поговоримо про побут семінаристів. Що є найважливішим у формуванні цього побуту?

— Кожен семінарист, зростаючи у своїй сім’ї та певному середовищі, приносить з собою певні навики побуту. У семінарії він повинен збагатити свій досвід життя і навчитись толерантно ставитись до іншої людини. Спільне життя у кімнаті вимагає дотримання чистоти та особистої гігієни, впорядкування особистого часу на молитву, навчання, відпочинок, а також навчитись своїм побутом не утруднювати життя своїх співбратів. На перший погляд, це досить прості завдання, але якщо порівняти середовище зростання одних у місті, а інших у селі, все, однак, має свої відмінності. Тому життя у семінарії регулюється внутрішнім уставом, який допомагає особистому вихованню та служінню іншій людині.

Вертеп друзів з Віра і світло в гостях у семінарії

— Як відбувається вихід семінаристів поза приміщення семінарії? З якою метою відбувається цей вихід? На скільки довго ваші вихованці можуть перебувати поза стінами навчального закладу?

— Вихід семінариста поза семінарію відбувається двічі на тиждень у п’ятницю після лекцій та в неділю після спільної Божественної Літургії до 20.30 год. Також раз на місяць є відпустка додому, яка розпочинається у п’ятницю після лекцій до 20.30 у неділю. Будь-який інший вихід поза семінарію відбувається за виразною письмовою згодою префекта чи іншого настоятеля семінарії. Часто в цей вільний час поза семінарію семінаристи зустрічаються з молоддю на парафіях чи у молодіжних організаціях. Мають нагоду відвідати різного роду мистецькі заходи.

— Чи мають семінаристи нагоду відвідувати гуртки у семінарії, зокрема займатися спортом?

— Звичайно. Нині у семінарії діють різні спільноти, які займаються різними завданнями у харитативному, просвітницькому чи пасторальному напрямках. Є команди з футболу та волейболу.

Семінарійна футбольна команда – переможець багатьох турнірів

— У зв’язку із проведенням Євро-2012 деякі львівські виші ущільнюють свої навчальні програми. Чи вплине якось проведення чемпіонату на навчання у семінарії?

— Зараз ми не плануємо суттєвих змін у нашому річному календарному плані.

— Чи дозволяє устав семінарії перебувати студентам в інтернетному потоці інформації, зокрема користуватись соціальними мережами?

— Інтернет — глобальна світова мережа. Однак, як у реальному світі, так і у віртуальному є багато добра і зла. Кожному із нас траплялась нагода шукати якусь інформацію в Інтернеті, що займає інколи дуже багато часу, аби з усієї інформації віднайти те, що є добре і справді цінне. Сьогодні багато педагогів і психологів стверджують, що вплив Інтернету, на жаль, зруйнував бажання людини до творчого пошуку. До прикладу: сьогодні студенти не пишуть наукових рефератів, адже простішим є знайти його в Інтернеті і, тим самим, полегшити своє життя, а відтак бути залежним від чужої думки, яка рівно впливає на формування особи.

Проте сьогодні семінаристи можуть користати з цього доробку цивілізації, щоб вміти відрізнити пшеницю від полови, тобто те, що добре, від того, що зле. Щодо соціальних мереж, то вважаю, що розмови, які там відбуваються, не несуть за собою жодної відповідальності. Говориться про все і різне, частіше під вигаданими іменами, і якщо хтось не бажає підписатись під своїми переконаннями, це можна вважати анонімкою, яка взагалі не варта уваги. Коли люди провадять розмови чи діалоги, найперше повинні поставити собі запитання, чи ця людина, з якою веду бесіду, є для мене авторитетом, чи її думки варті уваги, чи здатен я, вислухавши аргументи, змінити свою думку? Якщо ні, то тоді виникає запитання: навіщо тратити час на пусті балачки?

Сьогодні багато людей переконані, що Церква має бути присутньою у соціальних мережах, що священики повинні провадити свої «блоги». Можливо, так. Однак, на мою думку, це повинні бути люди, які не просто обговорюють проблеми, а особи, які є авторитетами суспільства, що представляють свою думку на основі великого досвіду. Маю на увазі тут і Блаженнішого Любомира, і теперішнього Папу Бенедикта. Очевидно, не можу поставити на цей рівень семінариста, який ще не має до кінця закінченої освіти, має мізерний досвід життя, але, підписуючись як семінарист, може мати вплив на певну категорію людей, які будуть покликатись на нього, як на авторитет. Тому час навчання у семінарії є відрізком життя, у якому належить наразі збирати знання, аби згодом у якості священика авторитетно і аргументовано відстоювати свої погляди у реальному житті чи віртуальному світі Інтернету.

— Відомо, що у Львівській семінарії навчався, а згодом і очолював її, сьогоднішній глава УГКЦ — Блаженніший Святослав. На скільки ваші вихованці розуміють у цьому контексті місійність і відповідальність семінарії не лише у житті УГКЦ, але житті християнського світу загалом?

— Для нас це є велика честь, що головою Церкви став колишній студент, вихователь, ректор нашої семінарії. Але з іншого боку — це велика відповідальність, щоб семінаристи надалі залишались вірними спадкоємцями своїх попередників. Особа Блаженнішого Святослава є прикладом вірності своєму покликанню. У кожному служінні Церкві він був прикладом послуху голосу Бога та покірного виконання Його волі. Якщо сьогоднішній семінарист, а в майбутньому священик, буде людиною послуху Церкві і покірним виконавцем Божої волі, він не змарнує своє життя, а тому послужить добре як Богу, так і Церкві. Дія Господа Бога у світі не обмежується географічними кордонами, тому Він бажає, щоб у цілому світі було оголошено Євангеліє; щоб кожна людина на світі почула про велику Божу любов до неї і отримала запрошення до щасливої вічності. Для того, аби не втратити цієї вічності, ми повинні проповідувати, возвеличувати Христа, йдучи у цілий світ, щоб будувати Царство Боже серед людей.

* * *

Під час нашої розмови з отцем-ректором ми також вирішили поспілкуватись із вихованцями Львівської семінарії, які представляли абсолютно різні курси навчання. Наша розмова тривала довго, адже цікаво було поділитися своїм духовним досвідом, переживаннями, спогадами, внутрішніми пориваннями.

Брат Анатолій Доманський, 5 курс:

З дитинства прагнув бути священиком. Після 9 класу вступив у Чортківську дяківську академію, а згодом дякував на місцевій парафії. Проте ще тоді до кінця не був готовим до вступу у семінарію. Лише згодом, у 22-річному віці, після подолання і переосмислення певних життєвих труднощів вирішив вступати до семінарії. Мій вибір — цілком самостійний, адже я готував самого себе до пізнання свого покликання.

Брат Іван Городицький, 3 курс:

З дитинства я захоплювався дизайном. Пам’ятаю, коли ми з мамою навіть навідували училище ім. І. Труша, адже було бажання вступати до цього навчального закладу. Проте з часом зрозумів, що мій шлях — це семінарія, саме там зможу віднайти себе, осмислити себе і прислужитися людям. Варто зазначити, що мої батьки ревно підтримували мій вибір, тому це також було визначальним.

Брат Іван Костецький, 2 курс:

Моїм моральним авторитетом був завжди отець тої парафії, де прислуговував з дитинства. Вже тоді, у храмових стінах, зрозумів, що Бог кличе мене до особливої місії. Знаєте, дехто каже про те, що навчання у семінарії є набагато довшим, ніж, наприклад, у наших ровесників. Гадаю, що час тут немає значення, коли ми говоримо про час, проведений з Богом.

Брат Володимир Битюга, 2 курс:

Пригадую, як я навчався у львівському Військовому ліцеї ім. Героїв Крут. До того часу ще до кінця не усвідомлював місця Бога у моєму житті. Коли мав змогу спостерігати за служінням капеланів у нашому училищі, зрозумів своє покликання. Із грецької «семінарія» означає «розсадник, теплиця». Знаєте, я щасливий, що плекаюся у цьому «розсаднику», адже зовнішній світ чекає мене із новим досвідом!

Брат Андрій Вихор, 1 курс:

Моя родина є священичою, тому вибір майбутнього шляху був більш, ніж очевидним, проте мій батько ніколи не впливав на моє рішення, а навпаки давав повну свободу. Семінарія для мене є рідною, адже на другому курсі навчається мій брат, також маю змогу жити і розвиватися у правильному дусі, у спільноті, близькій за духом.

Брат Назар Литвин, 1 курс:

До 3 класу я взагалі не ототожнював себе із Церквою. Лише у 3 класі я досвідчив Бога і вже до 11 класу моє звичне життя перебувало у трьох субстанціях: Церква — Дім — Школа. У 9 класі мене приваблювало правознавство, вирішив вступати у Правничий коледж, але «завалив» вступні іспити. Гадаю, що то був план Бога щодо мене, аби я зміг навчатися тут. Семінарія стала для мене джерелом духу: тут відповідна молитовність, спільнотність, місце для усамітнення.

Брат Юрій Кіндрацький, 1 курс:

Коли закінчував школу, вирішив стати лікарем — того прагнули мої батьки. Вже тоді я спостерігав за життям Церкви, та в одну мить зрозумів, що шукаю покликання у тому, що не є моїм покликанням. Батьки також зрозуміли це і вчасно підтримали.

Брат Валерій Гром, 5 курс:

Знаєте, мій шлях до Бога був довгим, адже більшість свого життя не ходив до Церкви, не брав активну участь у християнському житті. Я навчався у військовому інституті, познайомився із людьми, які вказали мені стежку до Бога. Це зерно Божого слова поволі проростало у мені. Я вступив до семінарії вже у зрілому віці — 24-25 років, тому мій вибір цілком обдуманий, а зерно не лише проросло, але й пустило коріння.

Брат Олександр Протасевич, 6 курс:

Важливу роль у моєму виборі відіграли бабуся і дідусь. Мій дідусь був паламарем, а бабця — ревною християнкою. У 10 класі я вступив до філії Європейського університету, де переді мною відкривалися безмежні перспективи, але я вирішив вступати до семінарії. Сьогодні я вже є практично випускником, але абсолютно не шкодую за роками, проведеними у семінарії. Вона дала мені формацію, а покликання викристалізовувалось з роками. Часом відчуваю себе «залізом», яке гартується у постійній молитві, служінні, духовних відновах.

Брат Андрій Вівчар, 3 курс:

Я зростав у нерелігійному середовищі. Сталося так, що свого часу закінчив Чернівецький університет зі спеціальністю іноземні мови, потім деякий час працював викладачем, працював на фірмі, проте не переставав цікавитися життям семінарій, адже вже давно прагнув досвідчити Бога. На жаль, у мене не було підтримки зі сторони сім’ї, а тому, на перший погляд, не було жодного шансу вступити до семінарії. Проте я щиро вдячний Владиці Глібу Лончині, екзархові греко-католиків у Великобританії, який опікується моїм навчанням, тому у майбутньому готую себе на священиче служіння для наших вірних в Англії. У семінарії, на відміну від інших закладів, ми не вчимося для здобуття диплому, а для того, аби допомогти іншим.

Брат Роман Гринджа, 6 курс:

Після 11 класу твердо вирішив вступати до семінарії, адже належу до священичої родини. Гадаю, що за своє покликання треба молитися, адже Бог промовляє до кожного у свій спосіб. Це насамперед треба вміти побачити і відчути. Семінарія готує до того, що поза цими стінами треба бути готовим до служіння, тому формація у нашому навчальному закладі є фундаментом для цієї підготовленості. Кожна хвилина проведеного часу була дорогою!

Світлини з архіву ЛДС

Розмовляла Юліана Лавриш, РІСУ