Хрестовий похід симулякрів

Поняття «симулякр» в новітній філософський дискурс увійшло завдячуючи відомому французькому мислителю Жану Бодріяру (1929 –2007 рр.). Вперше вживши це поняття в своїй дебютній праці «Система речей» (1968 р.) Бодріяр послідовно розробляв концепцію симулякрів і симуляції впродовж усього свого життя.

Актуальність ідеї симулякрів зростає, адже сучасна техногенна цивілізація продовжує нищити органічність життя, і щоб заповнити утворену такою деструкцією порожнечу, людина змушена вдаватися до симуляції природних, традиційних форм. Але справа, не лише у формах, але й у змісті: здається, симулякри стають духом нашого часу. Не лише світ матеріальний, світ видимих речей наповнюється симулякрами – ними наповнюються вищі рівні Буття.

Рух симулякрів пронизує все. Не потрібно кохання, серйозних стосунків, родини – достатньо порно, кібер-сексу, сексу по телефону, інших технічно вдосконалених форм автоеротики. Не потрібно дружби – достатньо посидіти v kontakte. Не потрібно жодної творчості, ні мистецтва, ні літератури – достатньо «сходити» в PinchukArtCentre чи почитати когось із модерних «класиків» a la Андрухович. Не потрібно нічого справжнього, органічного, традиційного.

Перелік «переваг» симульованого життя, симульованої культури і симульованої цивілізації можна було б продовжувати, однак це надзвичайно обширна тема. Тема даної статті вужча і присвячена духу симулякрів у площині релігії, геополітики, цивілізаційної динаміки. Отже, відкинувши низку аспектів примітиву імплантованої симулякрами дійсності, погляньмо, як дух антитрадиційної симуляції виявляє свою деструктивну природу у площині, де сходяться інтереси двох світів – мусульманського і християнського.

Зараз, коли пишуться ці рядки, Лівія пожинає плоди громадянської війни і готується до життя без полковника Каддафі… Саме з лівійської кризи ми розпочнемо аналіз того явища, котре можна назвати «Хрестовим походом симулякрів». Можна по-різному характеризувати режим Муамара Каддафі, по-різному говорити про причини громадянської війни в Лівії, по-різному оцінювати втручання в справи Джамахірії інших держав. Проблема Лівії має багато аспектів, і її можна обговорювати дуже довго. Для нас же є важливим наступний момент: як на Заході, так і на Сході втручання в лівійські справи неодноразово називалося Хрестовим походом, під поняттям котрого малося на увазі зіткнення християнської та мусульманської цивілізацій. Дане порівняння не є новим. Так, зокрема, Хрестовим походом називали війну в Афганістані та в Іраку. Тому випадок з Лівією можна вважати підтвердженням закономірної нині тенденції. Та чи варто з цієї тенденції робити проблему, ти більше – виходити на рівень її історіософського осмислення? Очевидно, що варто, і на це існує декілька причин.

Насамперед, потрібно зазначити, що поняття Хрестового походу сьогодні розуміється занадто спрощено – так спрощено, що зникає різниця між істинним виявом ідеї Хрестового походу і його симуляцією. Витоки такого, наважимося сказати, невігластва лежать у хибному сприйнятті середньовічної історії. Для офіційної історіософії давно стало нормою зображати Середні віки в темних тонах. Дана «традиція» своїм корінням сягає епохи Ренесансу. Тодішні мислителі-гуманісти, в умовах яких відбувалася зміна геоцентричної світоглядної парадигми на антропоцентричну, вирішили за всяку ціну очорнити попередньо добу, центром системи координат якої був Бог. Звідси – кліше темної доби, seculum obscurum. Між іншим, Бодріяр свої симулякри також виводив з епохи Ренесансу, однак це вже інша історія.

В справі очорнення просвітленої теоцентризмом епохи не став винятком такий середньовічний феномен як Хрестові походи, котрі зазвичай почали зображатися банальними загарбницькими війнами, що переслідували мету матеріального збагачення. Нині навіть школяр знає класичну схему, згідно з якою європейських лицарів змушували йти на Схід нестача земель і жадоба наживи. Називаються й інші причини. Проте головна причина або замовчується, або применшується, або обвішується ярликами варварства та фанатичного мракобісся. Як наслідок, сучасна людина не може зрозуміти справжньої сутності Хрестових походів, не може осмислити такого стану речей, за якого ризикуючи всім (становищем, майном, родиною, власним життям) озброєні пілігрими вирушали в далеку землю, щоб виявити щире каяття за гріхи, висловити любов до Бога та продемонструвати силу своєї віри.

На жаль, сьогодні рідко усвідомлюється той факт, що ідея Хрестового походу являє собою один із головних архетипів Західної цивілізації – архетип активного захисту християнських цінностей. Внутрішній зміст, сутність Хрестових походів є вихолощеним, тож нині їх розуміють лише формально, а саме – як протистояння по лінії Захід – Схід.

Спрофановане розуміння поняття породжує його спрофановане використання, тож вивіску Хрестового поход у сьогодні активно чіпляють на події військово-політичного характеру, котрі не мають нічого спільного з християнськими цінностями. Зрозуміло, що втручаючись у справи Лівії чи інших країн Сходу, західні держави, насамперед США, переслідують економічні і аж ніяк не духовні цілі. Водночас потрібно пам’ятати, що нинішній Захід є не християнським, а пост християнським, що традиційний католицький Occident вже давно перетворився на ліберально-секуляризований West. Таким чином, наступ західного лібералістичного імперіалізму як війна християнського світу проти мусульманського розуміється хибно, позаяк на шлях боротьби з ісламом вийшли ті сили, які a priori i a pasteriori є ворожими християнству – сили, котрі нищать святині і змушують мислити шлунком (звичайно ж, шлунком цивілізованим – меркантилізмом олігархів та членів споживацького суспільства)…

В «Дон Кіхоті» М.Сервантеса є момент, коли Санчо розмірковує про те, що його господар стане «королем Мікоміконським». Ця думка тішить зброєносця-селюка, проте одна річ його лякає: «королівство це знаходиться в країні негрів», «люди, котрих віддадуть мені як васалів, будуть темношкірими». Однак Санчо виявився кмітливим – «Ну й що з того, що васалами моїми стануть негри? Завантажити на човен, привезти в Іспанію, продати їх тут, отримати за них готівкою, купити за ці гроші титул або посаду… а там доживай собі спокійно свій вік. Будьте спокійні, ми не проґавимо, в нас вистачить кмітливості, миттю продати тридцять чи там десять тисяч васалів… щойно продам-то я чорних, а повернуться вони до мене срібними і золотими». Сучасним Заходом дійсно запанували Санчо Панси – плебеї та профанатори. Як і герой-антигерой Сервантеса, вони дивляться на Схід (чи, точніше, на «не-Захід») передусім як на предмет свого збагачення. Санчо Панси марять не Круціятами, а сріблом та золотом. А оскільки вони ще й досі певною мірою підігрують традиціям (як їхній літературний предтеча – Дон Кіхоту), то й говорять час-від-часу про Хрестові походи, під назвою яких криються новітні «справедливі війни», ведені за нафту та «за свободу і демократію». Симульована еліта («купити… титул або посаду»!) веде симульовані Хрестові походи.

Різниця між Заходом традиційним (початки занепаду якого відобразив геній Сервантеса) і Заходом сучасним є разючою. Це різниця між справжнім аристократом, котрий служить Богу, патронує Церкву і захищає своїх васалів, та Санчо Пансою, котрий, переступивши Божі закони, хоче васалів продати. Нинішній Захід не несе високої духовної місії, не є оплотом християнства. Як Санчо Панса, він мислить приземлено, мислить матеріальними цінностями, і коли дивиться на Схід, він бачить там насамперед нафтодоллари: «Что теперь ждет Ливию? Некоторые предрекают ей судьбу Сомали… Вряд ли. В Сомали нефти нет, поэтому она Западу неинтересна. В Европе и в США все равно, что там происходит. А в Ливии нефти очень много…» (Аргументы недели. – №34 (144). – С.3).

Захід виродився. Насичені життєвістю готичні шпилі спростилися до математично-бухгалтерської граді хмарочосів. Ці шпилі розташовані у середньовічних містах соборів вказували на civitas Dei, нині ж хмарочоси мегаполісів являють собою лише діаграму стрибків на фондовій біржі. Тож проти мінаретів сьогодні ополчилися не увінчані хрестом шпилі, не дзвіниці, що скликали вірних на молитву, а бізнес-центри – храми ліберально-капіталістичної, матеріалістичної за своєю суттю, релігії. $ – саме цей знак, а не хрест, протистоїть сьогодні півмісяцю.

Однак не хлібом/нафтою єдиними живе сьогоднішній Захід. Нинішні західні імперіалісти прикривають свої загарбницькі плани високими гаслами. Ці гасла можна умовно поділити на «наступальні» та «оборонні». Щоб оправдати власну агресію, симульовані Річарди Львине Серце та Фрідріхи Барбаросси вигадали (і частково створили) світ ворога – «міжнародний тероризм». Саме боротьба з цим міфічним «міжнародним тероризмом» і лягла в основу «оборонних» гасел західних імперіалістів.

Вражає безглуздість самого поняття «міжнародний тероризм». Що це таке? Спробуймо абстрагуватися від звичайного розуміння цього терміну і уявити, що він міг би означати. Варіант перший: міжнародний тероризм – це радикальний рух космополітів, котрі за допомогою терористичних методів борються за міжнародну єдність. Варіант другий: під поняттям міжнародного тероризму криється глобальне об’єднання терористів всіх мастей; «зплагіативши» у комуністів, вони висунули гасло «Терористи всіх країн, єднайтесь!», знівелювали власні ідеологічні засади, національну та релігійну ідентичність і утворили тотальний фронт терору, в якому пліч-о-пліч стоять бойовики ІРА і ЕТА, представники Аль-Каїди, потенційні послідовники А. Брейвіка та члени Ку-Клукс-Клану, «Чорних пантер» та «Аум Сінрікьо»… Звісно, це лише фантазії. Поки що немає ні загонів терористів-космополітів, ні терористичного інтернаціоналу. Але саме зміст цих фантазій з точки зору логіки мав би відповідати поняттю міжнародного тероризму. Безглуздість – це річ цілком звична для епохи симулякрів, тож попри те, що «міжнародний тероризм» – це термін, який відповідає неіснуючому явищу, ним всупереч усякій логіці називають те, що має більш-менш однозначне національне, релігійне, цивілізаційне походження. Що ж насправді криється за поняттям міжнародного тероризму?

Сьогодні виявами міжнародного тероризму вважають боротьбу за незалежність народів Кавказу і спротив американським окупантам в Іраку та в Афганістані, анти ізраїльську боротьбу палестинців і теракти на території Європи та Америки. Але де тут, власне кажучи, міжнародний тероризм? Усі наведені приклади – це приклади тероризму зі сторони ісламських народів. До того ж, не можна заперечити, що кожне із наведених прикладів у своєму корені має чинник національного характеру. Так, і на Кавказі, і в Іраку чи Афганістані, і в Палестині ісламський тероризм значною мірою є виявом національно-визвольної боротьби.

Міжнародний тероризм – це міф, ідеологема, вигадана західними імперіалістами з метою приховати корінь проблеми радикалізму зі сторони мусульман. Говорячи про «міжнародний тероризм», західні Санчо Панси приховують правду, а саме той факт, що вибухи поясів шахідів – це відповідь на килимові бомбардування Іраку чи геноцид палестинського народу, що теракти, в яких гинуть європейці чи американці – це відгомін окупації мусульманських країн. Загалом, ідеологема міжнародного тероризму – це спроба легітимізувати «оборону» агресора супроти власної жертви.

Тепер щодо «наступальної риторики». Потрапивши у прірву духовного занепаду та морального виродження, Захід, однак, не відмовився від ідеї власного месіанства. Яку ж місію намагається нести Захід? Що саме він може дати світу? Щоб назвати справедливим власний військово-політичний бандитизм, Захід не лише говорить про боротьбу з «міжнародним тероризмом», але й постійно наголошує, що захищає і утверджує «свободу та демократію» – саме це і являє собою «Місію Заходу.

Лицемірність цих гасел є очевидною: поняття свободи і демократії якось не дуже в’яжуться із окупацією та колоніальною політикою. Та справа не лише в чисто зовнішньому вияві західного експансіонізму. Як зазначив Д.Донцов, «все починається з містики, і все кінчається політикою». Гнані жадобою політичного та економічного панування, західні «сильні світу цього» своїм імперіалізмом насамперед експортують на Схід бацили власного виродження; геополітичний, цивілізаційний експансіонізм є лише інструментом поширення духовної зарази.

Гасла «свободи і демократії», які виступають смисловим, ідейним наповненням сучасних «Хрестових походів», – це отруйні ягоди раціоналістично-матеріалістичного дурману, що виріс на болотяному ґрунті ренесансного гуманізму. Західні люди, котрі віками їли різноманітні плоди неправди, вже адаптувалися до цієї отрути і навіть встигли потрапити від неї у наркотичну залежність (подібно до багатьох наркотичних засобів, ліберальні гасла викликають галюцинації – приміром, галюцинації свободи; «блага», які криються за цими гаслами, як і наркотики – це лише симуляція щастя…). Представники мусульманського світу, віками живучи в теїстичній тверезості, не мають імунітету до отрути лібералі стичних ягідок, тому, власне, не дуже радіють, коли їм пропонують солодкі, мов Coca-Cola чи Snickers, уявлення про життя. Духовне насильство озлоблює мусульман ще більше, ніж військово-політичний колоніалізм, змушуючи при цьому не так вдаватися до визвольної, антиімперської риторики, як опиратися на засади ісламського фундаменталізму.

Проблема із смисловим наповнення псевдо-Хрестових походів має ще один аспект. Піднімаючи на високих стягах ліберальні гасла, «симульовані хрестоносці» не лише несуть деструктивні для Сходу «цінності» (Захід є вже настільки зруйнованим, що їх деструктивність майже не помітна), але і втілюють у життя фукуямівську ідею «кінця історії» – уніфікації людства шляхом поширення ліберальних режимів. Західний експансіонізм, культурним виміром якого є вестернізація, сьогодні значною мірою є синонімом глобалізму, інструментом зведення неповторної цивілізаційної та національної мозаїчності світу до єдиного ліберально-безбарвного стандарту. Цим, між іншим, пояснюється той факт, що Захід спрямовує свою агресію не лише на країни, в яких панують ісламські фундаменталісти (як це було у випадку з Афганістаном), але й на відносно «світські» режими, авторитаризм яких дозволяє тримати лінію оборони супроти цунамі глобалізації (таким був режим М. Каддафі).

Варто зазначити, що глобалізаційна площина псевдо-Хрестових походів певною мірою зумовлює тенденції глобалізації, універсалізації самого ісламського тероризму, що, в свою чергу, творить позірну видимість існування згадуваного вище міфічного «міжнародного тероризму». А загалом, і «Хрестові походи симулякрів», і «джихади» нині закрутилися в єдине зачароване коло глобалізаційного божевілля. У своїх «Записках…», зберігши у прозі свій геніальний поетичний інтуїтивізм, Ліна Костенко слушно відзначила історіософську катастрофічність меж цивілізаційного протистояння. Пишучи про війну в Іраку, вона використала метафору-образ Вавилону як символу глобалізації: «Вавилон – це ж і означає у перекладі «змішання»… Може, не випадково Історія знову звертає на Вавилон? Може, сам Бог диктує нам цю метафору, а ми ще не чуємо?!», і далі: «Взагалі уся ця глобалізація – новітній Вавилон. Тільки тоді вавилонська вежа привалила жменьку тих нерозумних племен, а тепер привалить все людство».

* * *

Вживаючи словосполучення «Хрестовий похід симулякрів» відносно прикладів агресивної політики Заходу щодо Сходу, автор даного есею насамперед хотів запротестувати проти абсурдних порівнянь (порівнянь нинішніх військово-політичних, економічних, культурних, цивілізаційних процесів із історичними Хрестовими походами). Використання терміну «симулякр» при цьому мало допомогти вказати на те, що сьогоднішнє протистояння «християнського» (а насправді – пост християнського) світу із мусульманським – це несправжній, симульований Хрестовий похід.

Безперечно, автор дозволив собі використати бодріярівський термін досить вільно, наповнити його власним значенням та смисловими відтінками. В даному есеї симулякр – це, в першу чергу, signum temporis, це дух нашої доби: нині симулякри неначе символізують дух несправедливості й штучності, дух глобальної симуляції Правди і тотальної аберації Смислу. Врешті-решт, мовна стихія не даремно ставить єдиний римований ряд різні «-ації»: симуляції, аберації, профанації – всі вони пливуть у єдиному потоці секуляризації-десакралізації…

Однак – якщо дотримуватися більш строгої термінології – поняття «Хрестовий похід симулякрів» не таке вже й далеке від концепції Бодріяра. За Бодріяром, симулякр – це позначник без значенника, тож що може бути кращим за центральний термін бодріярівської філософії, коли ми говоримо про «Хрестові походи» зі сторони цивілізації, котра вже сама не має хреста? Сподіваємось, історія подолає матрицю брехні, нагромаджену цивілізацією симулякрів…

P.S. Можливо, дещо банальним буде нагадування, що ідея симулякрів, зокрема концепція гіперреальності, знайшли своє оригінальне втілення в трилогії «Матриця». Друга частина цієї трилогії носить назву «Перезавантаження», третя – «Революція». Поза сумнівом, вище описані релігійні, геополітичні, цивілізаційні процеси та явища потребують комплексного перезавантаження, бажано – революційного. Де саме сучасні християни чи мусульмани зможуть знайти заповідні Ctrl – Del – Alt, щоб скерувати «дискусію» двох релігій у конструктивне русло? Спроба знайти відповідь на це питання була здійснена автором у статтях «Індикатор Брейвіка» та «Християнство й іслам: сучасний прозелітизм та релігійно-цивілізаційні перспективи».

Ігор Загребельний, Релігія в Україні