Ввечері 1 грудня ми разом із керівником прес-департаменту Української Греко-католицької церкви отцем Ігорем Яцівим їдемо у Княжичі – місцину під Києвом, де розташована резиденція глави УКГЦ. Дорога знайома – раніше нею прямували на зустріч до Любомира Гузара, котрий цього року з власної волі склав обов’язки глави церкви (випадок безпрецедентний!), щоб поступитися місцем молодшому і міцнішому здоров’ям – Святославу Шевчуку.
Не знаю, до речі, якою я сама здалася Шевчуку того вечора, але, прощаючись і бажаючи гарних різдвяних вакацій, він жартома побажав: «Відпочивайте. Бо ви того варті». Добре, кажу, передам це своєму шеф-редактору. Загалом 41-річний Шевчук справляє враження розкутої і вільної людини, без офіціозу, пафосу, пишномовних напучувань, людини легкої думки та широких обріїв.
І якщо виходити з несерйозної формули «будь простішим, і люди до тебе потягнуться», то можу заприсягтися: нині багато хто потягнеться до нього. Він достатньо «простий», щоб не напружуватися в його присутності, і достатньо «складний», щоб бажати із ним наступних зустрічей. Сподобалось, як на запитання журналістки одного з видань «Як вас називати?», Шевчук відповів: «Називайте мене Святославом». В принципі, логічно… Але «Обозреватель» знає, що таке commeilfaut, тож починаємо ми традиційно:
– Блаженнійший, традиційно прийнято підсумовувати 100 днів на посаді, з моменту ж вашої інтронізації минуло десь із днів 250 – теж хороша цифра! – тож тепер ви зможете з більшої впевненістю відповісти нам на питання, «тяжела ли шапка Мономаха?»; і, головне, що є не таким, як представлялось від початку?
– Двома відчуттями хотілось би поділитися з вами. По-перше, якихось надзвичайних несподіванок я, Богу дякувати, поки що не зустрів. Натомість, по-друге, відбувся неочікуваний зріст нашої церкви: нині ми проходимо період утворення трьох нових митрополій. На ці утворення ми чекали три роки – від моменту, коли було прийнято відповідне рішення. Окрім того, ще до кінця року в уряд (під урядом в контексті церкви традиційно мається на увазі її керівництво – Авт.) одної нашої єпархії буде впроваджений новий правлячий архієрей – владика Ярослав (Приріз). Другий такий період зростання важко знайти в історії нашої церкви, тут грає роль не так сам процес, як його інтенсивність.
…Чи тяжко мені, чи легко? Все це досить суб’єктивно. Один священик зі Сполучених Штатів, який досліджує життя і діяльність митрополита Андрея Шептицького, сказав, що, мабуть, Шептицький посвятив велику частину часу свого життя на всі ті поїздки, які я мусив здійснити протягом одного, навіть неповного, року. Можливо, тяжкою є саме ця інтенсивність у подорожах. Хоч вона має як позитивний, так і негативний аспект. Позитив у тому, що наші вірні в усьому світі переживають значне піднесення і потребу у зустрічах зі мною. Але, з іншого боку, перебуваючи за кордоном, я, напевно, присвячую меншу увагу подіям в Україні. Намагаюсь знайти баланс між одним та другим і правильно розрахувати свої сили.
– Словом, Греко-Католицька Церква перестала бути «містечковою», суто галичанською церквою?
– Та вже приблизно як з півстоліття перестала нею бути (усміхається). Тепер ми об’являємо про це в усій повноті – як українському суспільству, так і всьому світові.
– Патрон вашої церкви, ваш наставник і «куратор» – Папа Римський – знаходиться далеко, тоді як існування греко-католиків цілком залежить від ласки української влади (часи згаданого вами Шептицького – тому найкращий приклад). Чи не виникає у зв’язку із цим, так би мовити, певного «когнітивного дисонансу»?
– Богу дякувати, поки що є гармонія у повноцінній присутності нашій в українському контексті. А відтак йде інтенсивне і повноцінне спілкування як з Апостольським Престолом, так і з іншими нашими партнерами. Хоча є стосунки, які потребують розвитку та поглиблення. Окремий напрямок – це розбудова відносин з представниками українського суспільства, а воно є досить багатогранним, і тут мова йде не тільки про стосунки з владою, а й різними інституціями та середовищами, інтелектуальним та науковим зокрема – і у Львові, і у Києві, і в інших областях.
Також активно розвиваються стосунки з іншими конфесіями та їхніми керівниками. Сьогодні, зокрема, відбулася досить вагома подія – сподіваюсь, суспільство про неї довідається – глави традиційних церков, тобто Української Православної Церкви Київського патріархату, Української Православної Церкви Московського патріархату, Греко-Католицької Церкви – зробили спільне звернення до всіх людей доброї волі щодо відповідальності за нашу державу, за розвиток суспільства на основі духовних вартостей.
Сам факт того, що ми зробили це разом, є досить промовистим. Тим паче в такий день, коли ми відзначаємо 20-річчя референдуму з приводу проголошення Незалежності нашої держави. Такі стосунки між нашої церквою та іншими церквами є дуже конструктивними.
– А хто представляв УПЦ КП та УПЦ МП?
– Київський патріархат представляв святіший Патріарх Філарет, Московський – владика Іларій. Ми також мали зустріч з відомими громадськими діячами, які підтримали цю ініціативу, і всі вони відзначали, що ця наша акція – консолідуючий приклад для всього українського суспільства.
– І, тим не менш, Патріарх Кирил відмовився від зустрічі з вами…
– Річ у тім, що той вектор стосунків з Православною Церквою, який є предметом нашої зацікавленості, передбачає розвиток стосунків саме з української церквою. Так, я неодноразово говорив про мою готовність зустрітися, зокрема, й з представниками Російської Православної Церкви, хоча якоїсь відкритості до зустрічі зі сторони Москви поки що не зауважив.
– Всі ми зараз стоїмо на порозі нових парламентських виборів. Пригадую своє перше інтерв’ю з Любомиром Гузаром – у розпал «помаранчевої революції». При всій толерантності Блаженнійшого Любомира його симпатія до певних політиків та політичних сил прочитувалась абсолютно чітко. Цікаво, яким чином себе проявите ви…
– У той час, коли ви спілкувались з Блаженнішим Любомиром, феномен прояву громадянського суспільства був настільки очевидним, що ігнорувати його було неможливо. Я, чесно вам скажу, розраховую нині на іще один такий прояв…
– На другий Майдан?
– Побачимо. Зараз мова не йде про ті чи інші кольори, мова – про відповідальність людей за свою країну. Це те, чого ми навчаємо наших вірних: ми не можемо очікувати на тих, хто замість нас наведе лад у державі, і не можемо скидати відповідальність на тих чи інших політиків. Народ сам мусить заманіфестувати, що він є джерелом влади. Тому церква, звичайно, буде вітати кожен прояв свідомого відповідального громадянського суспільства та заохочувати наших вірних дуже серйозно підійти до питання, за кого віддавати свій голос.
– А як вам акції на кшталт «Україна проти Януковича?». Я не пропоную оцінювати самий цей рух, бо там наразі поки ні про що говорити, мені більше цікавить, чи імпонує вам подібне бунтарство в принципі?
– Можу сказати одне: я дуже уважно спостерігаю за подібними подіями. На сьогоднішній зустрічі з главами інших церков прозвучала цікава фраза: в нашому суспільстві повинен лунати голос Йоана Хрестителя. Тобто мусить звучати голос правди, бо якщо він замовкне, лунатиме голос месника, який може стати некерованим.
– Влада сама може спровокувати появу месників…
– Тому дуже важливим є діалог – між духовними лідерами та суспільством, між суспільством та владою. Бо якщо діалогу немає, то той, хто лишився не почутим, починає щоразу гучніше говорити.
– До речі, ваша зустріч з Януковичем так і не відбулася?
– Не відбулася. Хоча про таку зустріч я говорив багато разів, а тепер я її вже офіційно прошу. В січні наступного року в Києві відбудеться чергова сесія Постійного Синоду нашої Церкви. Постійний Синод – це вибрана група єпископів, котра покликана допомагати Главі Церкви управляти Церквою у міжсинодальний період. Щоразу Постійний Синод проходить в різних містах світу: останнє засідання відбувалось в Бразилії, перед тим – в Лондоні, тепер ось – у Києві, а ще через раз – у Вроцлаві. З нагоди засідання Синоду я й скерував прохання до нашого президента – з тим, щоб він прийняв членів Синоду. Це гарна нагода провести зустріч.
– А чого ви, власне, від неї очікуєте? Якими є ваші месиджі до Януковича?
– Перш за все, ми б хотіли представити Президенту нашу Церкву, розказати йому, хто ми є. Бо дуже часто зі сторони людей, які займають чільні місця в уряді, йде сприйняття нас як опозиційної структури. Церква ж не може ані бути в опозиції, ані бути провладною структурою. Ми є Церквою, і саме це важливо донести до Президента, причому не за допомогою мас-медіа, бо інакше це виглядатиме як певний тиск. Для наших єпископів є вкрай значимим те, щоби подібна зустріч стала початком діалогу між Церквою та українською владою. Ми б хотіли їй допомогти з позицій, так би мовити, альтернативного діалогу, який ми маємо з суспільством в якості душпастирів.
– Хто саме з уряду вважає вашу церкву опозиційною структурою?
– Конкретного речника такої позиції я не можу назвати, але така думка прослідковується, коли доводиться чути ті чи інші вислови з приводу позиціонування Церков в нашому суспільстві. Хтось недавно казав, що більшість наших вірних не належить до пропрезидентських сил. Це, власне, є правдою (усміхається), але це не означає, що ми як Церква є виразником певної політичної орієнтації наших вірних. Є певні стереотипи, але завдання Глави Церкви в тому, очевидно, й полягає, щоби ці стереотипи ламати.
– Це – спадок Блаженнійшого Любомира, як мені здається…
– Бачите, дух завжди перевершує межі матерії. І коли ми говоримо про церкву, то наші уявлення про неї завжди є недосконалими, але коли Церква проявляє свою природу, вона руйнує стереотипи. Думаю, це – досить позитивний аспект присутності Церкви в суспільстві.
– Але як дивиться Апостольський Престол на те, що вам доводиться щось пояснювати українській владі, «представляти Церкву», когось в чомусь переконувати? В Римі це коментують?
– З боку Апостольського Престолу не надходить якихось інструкцій, котрі регламентували б нашу діяльність. Ми самі відповідаємо за себе та за свої вчинки. В тому випадку, коли мова йде про міжнародні відносини, ми намагаємось консультуватись. Є, наприклад, подія, яку всі ми очікуємо – відкриття української ялинки у Ватикані – воно відбудеться 16 грудня.
В цьому контексті я намагався бодай якось посприяти візиту нашого Президента до Святішого Отця. Також ми хотіли, щоб представництво України на цій події було на якомога вищому рівні. Все таки Ватикан – це, певною мірою, один з центрів Європи і світу, тож якщо ми говоримо про бажання України увійти до Європейського Союзу, то такий візит приніс би чимало користі. Наскільки мені відомо, подібна ініціатива знайшла розуміння в адміністрації президента, тож візит Віктора Януковича до Святішого Отця все ж відбудеться.
Наталия Лебедь, Обозреватель
фінансово.
Щиро дякуємо!
