Ув’язнені-атеїсти заздрили віруючим: їм легше!

Час наших невеликих зречень під час Великого Посту сприяє тому, щоб належно оцінити зусилля віри старших поколінь.

Журналісти Благовест-инфо поспілкувалися з архиєпископом митрополитом Каунаським Сігітасом Тамкявичюсом, який у 1980-ті відсидів п’ять років в таборах за свою віру.

– Ви сказали, що в таборі віра стала тільки міцнішою, і згадали, що ув’язнені-атеїсти навіть трохи заздрили віруючим: «Тобі от легше, ти віриш…» А як складалися в таборі стосунки віруючих різних конфесій?

– Для мене це був дуже цікавий досвід. До ув’язнення я, звичайно, спілкувався з православними, але ті контакти були доволі рідко. А в таборі довелося жити разом християнам різних конфесій: і католикам, і православним, і лютеранам та іншим протестантам… Ми спілкувалися по-дружньому, відзначали свята одні одних. Наприклад, Різдво і Пасху святкувати і за григоріанським, і за юліанським календарем. У цьому сенсі ув’язнення допомогло нам зблизитися. Звичайно, ми багато розмовляли, сперечалися про релігію, але то були діалоги, ми не сварилися.

– Литва має свій досвід переслідувань, репресії стосовно віруючих розпочалися пізніше, але є свої страждальці за віру. Наскільки вони знані католикам Литви?

– Триває процес беатифікації трьох єпископів, які постраждали в роки радянської влади: це Вільнюський єпископ Мечислав Рейніс, який 1953 року загинув у Володимирській тюрмі; Тельшяйський єпископ Вінцентас Борисявичюс, розстріляний 1947 року, і Кайшядорський єпископ Теофілюс Матульоніс, тричі суджений.

– Днями Ви відвідали Бутовський полігон, де було розстріляно десятки тисяч людей, серед них – сотні новомучеників. Чи є в Литві меморіальні місця масових страт?

– Я вперше опинився в Бутово. Це місце справило на мене глибоке враження. Дуже сумно, що постраждало так багато неповинних людей. Але Бутово свідчить не тільки про їхні страждання, про несенні віруючим народом свого хреста, а й про Воскресіння, про перемогу над смертю. В Литві таке пам’ятне місце (звичайно, не такого масштабу), – це меморіал Тускуленай. Після війни багатьох борців з комунізмом розстрілювали у в’язницях НКВС, по околицях Вільнюса, і ночами закопували на території парку Тускуленай. Після 1990 року там знайдено рештки 724 страчених, також тіло єпископа В.Борисявичюса. Загалом у нас багато де розстрілювали. В Литві є Гора хрестів, де щороку в кінці липня відбувається великий молебень. Там не страчували, але коли хтось потрапляв до в’язниці за віру, то люди на волі ставили хрест. А бувало, що ставили хрест на подяку Господу за духовну допомогу під час тяжких випробувань.

– Розкажіть, будь ласка, про Вашу діяльність за радянських часів. Як Ви опинилися за ґратами?

– Я закінчив семінарію в Каунасі, 1962 року. Ми, молоді священики, збиралися раз на місяць-два, говорили про гоніння на Церкву. До єдиної на той час семінарії дозволялося приймати тільки п’ятьох студентів на рік, і це на всю Литву, а помирало щороку близько 30 священиків – пропорції очевидні. Ми думали, що треба щось робити, і зрозуміли: дуже важливо, щоби про все, що у нас діється, дізнався світ. І вирішили збирати матеріали про гоніння, про обмеження прав віруючих. Так я на 11 років став редактором підпільного видання «Хроніка Католицької Церкви Литви». Вона виходила майже регулярно, приблизно раз на три місяці. Випускати її було нелегко, не міг же я вийти на майдан і відкрито сказати: надсилайте нам матеріали! Але коли наші матеріали почали читати по [закордонному] радіо, збирати відомості стало легше, люди стали сміливіші.

Найважче було передати хроніку на Захід, адже контактів не було. Наші емігранти приїжджали дуже рідко, їх пускали тільки у Вільнюс, іноді в Каунас, на короткий час, і повсюди за ними слідкували. В ті часи ми якось познайомилися в Москві з людьми, які мали стосунок до «Хроніки поточних подій» (підпільний правозахисний бюлетень – ред.), їм ми привозили свою «Хроніку», два машинописні примірники. Один вони залишали собі, використовували у своєму виданні, а другий якось передавали на Захід, оскільки у Москві були акредитовані іноземні журналісти. В підсумку, приблизно через два місяці після друку ми чули «хроніку» по радіо. Було багато радості, що цей номер КДБ уже не зможе знищити.

Я бачив, як це було важливо для нас усіх. Одна справа, коли терпиш і ніхто не знає. І зовсім інша, коли розумієш, що люди десь не тільки знають, але, можливо, і підтримують, і моляться, і демонстрації влаштовують…

– Ви випускали «Хроніку» понад десять років, і вас ніхто не чіпав?

– Було кілька обшуків, але для арешту потрібні підстави. І ми їх дали 1978 року: коли влада стала пускати чутки, що «Хроніка» публікує брехню, ми – п’ятеро священиків: Альфонсас Сварінскас, Йозас Здебскіс, Вінцас Велавичюс, Йонас Кауняцкас і я – заснували «Католицький комітет захисту прав віруючих». У своїх заявах описували конкретні факти репресій і гонінь, а потім надсилали ці листи то Брежнєву, то Косигіну, то Гришкявичюсу (перший секретар ЦК КП Литви – пер.). За п’ять років діяльності випустили 54 документа. Нам погрожували одразу, 1979 року, але як до влади прийшов Андропов, у Москві стали арештовувати правозахисників, «релігійників», і ми зрозуміли: наш час близько. На початку 1983 року арештували о.Сварінскаса, а мене взяли під варту прямо в залі суду над ним. Думаю, ті 10 років, що я отримав, – не страшно, але якби повернути час назад, то ми робили б те саме, хіба що краще! (сміється)

– Відомо, що під час гонінь Церква закаляється, а як усе добре, то на неї чекають духовні випробування…

– Під час гонінь люди обирають різні шляхи. Перший – шлях компромісів. Не секрет, що і в католиків, і в православних не бракувало людей, які жили не за вірою, співпрацювали з безбожною владою і навіть завдавали шкоди Церкві. Інші ж обирали життя тихе, щоб нікому не лізти на очі, рідко ходити до церкви. Перші багато втратили, другі залишилися ледь-ледь віруючими, але це, сказати б, така «віра-культура». А треті, які відверто стояли на своїх позиціях, ходили до храмів, голосно заявляли, що вони віруючі, не йшли на поступки – вони, звісно, страждали. Але я певен, що не тільки їхня власна віра, але й віра всіх інших людей стала від цього ще міцнішою.

Тепер же, коли становище спокійне, спокус дуже багато. Багатьом видається, що головне – це гроші, речі, мало працювати, багато мати. Але й сьогодні все залежить від людини. Якщо вона хоче слідувати своїй релігії, то добре, що для цього є всі можливості. Ну а якщо хтось «визначає» для релігії у своєму житті 10%, і решту для всіляких благ, то він багато втрачає.