Борис Херсонський. Фото: meridiancz.com
Мені доводилося кілька разів мати справу з пацієнтами, які зберігали здатність противитися психічним розладам. Двоє таких хворих дожили до восьмого десятка, жодного разу не побувавши в лікарні й не відвідавши офіційного психіатра. Усіх пацієнтів, хто успішно противився психозам, яких я вів, об’єднували дві риси. Вони були інтелектуали. І вони були воцерковлені християни.
Згадав я про це, прочитавши короткого листа свого друга-антиклерикала, який дивувався, як ото я, психіатр, професіонал, не бачу очевидного: всі віруючі – безумці, мої пацієнти. Мій друг, людина, до речі, відома, і зовсім не молода, не самотній у своїх поглядах. Фрейд назвав релігію «загальнолюдським неврозом нав’язливості».
Оскільки опій – наркотик, а опіоманія входить до списку психічних захворювань, то сюди само належить зарахувати й відомий вислів Маркса про опій для народу.
Релігія відповідає на це першим віршем Псалму 14 (13) – «Каже безумний у своєму серці: Немає Бога!»
Я знаю багатьох лікарів, які, дізнавшись, що людина ходить до церкви, радісно крутять пальцем біля скроні. Духовні наставники відповідають психіатрам тим, що «не благословляють» відверто хворих людей відвідувати лікаря і вживати медикаменти.
“ Релігія – не нейролептик, не транквілізатор, не антидепресант
То правда, що серед парафіян є психічно хворі. Імовірно, їхній відсоток навіть вищий, ніж у загальній популяції. Не завжди, але часто, вони привертають до себе увагу ексцентричною поведінкою в храмі. І це не дивно. Релігія – не нейролептик, не транквілізатор, не антидепресант. Чудо зцілення не посилається у храм щодня. Але буває так, що симптоми, які розвиваються, віруюча людина сприймає як випробування, зіслані згори, які належить зносити стійко і смиренно. І що важливо – тримати це все в таємниці, відкриваючись лише найближчим.
Саме як така найближча людина я й дізнавався від них про переживання, що їх як спеціаліст не міг не зарахувати до хворобливих. Але пацієнти називали ці симптоми «спокусами», «нападами». Вербальні (слухові) галюцинації вони сприймали як бісівські голоси, яким належало протистояти до останнього: не підкорятися! Не йти за ними думкою!
Моїм знайомим це вдавалося. Так, у них були марення. Були нав’язливі стани. На піку цих переживань вони інколи себе видавали. Повертаючись літаком із закордонної поїздки, один пацієнт, не витримавши напору «голосів», встав, попросив у всіх вибачення і заявив, що він – Юда, який зрадив Христа. Що цікаво: заява пацієнта не справила особливого враження на пасажирів… Він благополучно прилетів в Одесу. Повернувся до праці. Минуло близько десяти років, перш ніж його особистість піддалася психічному розладові й він поступив у стаціонар.
«Не як Іуда цілую Тебе, аби віддати на муки…» Пацієнт зрозумів, що не витримує таких слів. Скоєні ним помилки розцінив як непростимі. І ототожнив себе з апостолом, який зрадив Христа…
А ті двоє, про яких я згадав на самому початку, – вистояли. Хвороба пошкодила їхню психіку, але залишила недоторканою душу в релігійному розумінні.
А втім, хіба це слово має інше розуміння?
Довідка
Борис Григорович Херсонський (28.11.1950 р., Чернівці) – поет, есеїст, перекладач. Випускник Одеського медінституту, клінічний психолог і психіатр. З 1999 р. – завідувач кафедри клінічної психології Одеського національного університету. Православний.
фінансово.
Щиро дякуємо!
