Декому з католиків України, Києва зокрема, знайоме ім’я п.Анни Стретович-Гарболінської. Вона написала книжку спогадів про те, як жилося католикам «за совєтів» – на підставі історії своєї родини. Вона також перекладала книжки о.Юзефа Августина SI. Тепер же о.Юзеф публікує давні розмови з нею….
– Ви народилися в Україні за часів СРСР. Як жилося в радянському Союзі?
– Відповім анекдотом. «Як вам живеться? – Добре. – А газети читаєте? – Аякже! Звідки б ми інакше знали, що нам живеться добре?» Громадяни СРСР могли прочитати в газетах, що в них чудове життя. Перш ніж настала гласність, преса повідомляла, що тільки наше є найкраще, а радянський народ – найбільш прогресивний і розвинений народ у світі. Ущипливі жартуни знайшли цьому станові медичне визначення: прогресивний параліч. Радянський параліч був якнайбільше прогресивним… Інші коментували програмний політичний вірш Маяковського – «Мы говорим: Ленин, подразумеваем – партия, мы говорим: партия, подразумеваем – Ленин». Коментар був такий: «І отак ціле життя: одне говоримо, а інше маємо на думці».
“ Насмішники казали, що ми живемо в країні, де швидкість стуку (доносу) перевищує швидкість світла…
Про те, що діялося за правління окремих керівників, ми зазвичай довідувалися вже тільки по їх смерті. Наступник розпочинав своє правління з тотальної критики попередника – поливав брудом, витягував назовні всілякі проблеми, що назріли в суспільстві. Може, завдяки цій тактиці новий правитель будував упевненість у собі, а громадяни діставали через пресу відомості про становище у країні. Політика дезінформації стосувалася не тільки зовнішніх справ, а й того, що діялося по наш бік «залізної завіси». Відомості про життя Заходу дехто діставав, потайки слухаючи Радіо Свобода чи Голос Америки, і розповідали про це нечисленним довіреним людям, щоб не нажити серйозних неприємностей. Насмішники казали, що ми живемо в країні, де швидкість стуку (доносу) перевищує швидкість світла…
Ми перебували у повній ізоляції від того, що діялося на світі – не лише у політичному чи економічному сенсі, а й культурному. Інтелігенцію переслідували, чимало поетів, письменників, композиторів були змушені емігрувати, а хто залишився – перебував під пильним наглядом відповідних органів.
Кілька поколінь радянських громадян жили у цілковитій духовній пустці – у широкому значенні цього слова, в умовах «стукацтва», страхів і опортунізму. Генетика була заборонена як «реакційна» наука, а психоаналіз, метою якого, зокрема, є звільнення людини від страхів, був визнаний «диверсійним».
– Ви говорите про духовну пустку. Однак Ви народилися в релігійній сім’ї і з дитинства виховувалися в християнському дусі.
– Я народилася 1937 року, за часів кривавого атеїзму. Церкви ще раніше були майже повністю знищені: з них позривано хрести, священиків убивали або засилали до Сибіру. Мені, однак, пощастило. Над моєю колискою схилялася усміхнена мама, а зі стіни дивився образ Матері Божої. І дерев’яного хреста ми ніколи не ховали.
“ Коли до дому вривалися ті, хто кричав – познімайте ікони, або вас перестріляємо! – бабця відповідала спокійно: стріляйте
За роки світових війн бабця втратила чоловіка і двох синів, залишилася тільки єдина донька – моя мама. У неї Друга світова відібрала чоловіка. Отож коли до дому вривалися ті, хто кричав – познімайте ікони, або вас перестріляємо! – бабця відповідала спокійно: стріляйте. І додавала: «Бійтеся не тих, хто вбиває тіло, а тих, хто вбиває душу». Це речення на підставі Євангелія було першим, що мені запало в серце. На запитання, коли саме я почала молитися, відповідаю, що ходити, говорити і молитися я розпочала одночасно. В найранішому дитинстві навчилася від бабці, що коли Бог у моєму житті буде на першому місці, то все інше стоятиме на потрібних місцях. Багато таких побожних слів я почула від неї.
– З релігійного дому Ви, однак, мусили йти до атеїстичної школи.
– Спершу я старалася захищатися і захищати Бога. Потім зрозуміла, що потрібно мовчати. У 10 років я стала піонеркою: кандидатів вишикували в лінійку, проголосили, що ми тепер «діти Леніна-Сталіна». Ані мене, ані когось іншого про згоду ніхто не питав. До мене прийшов неспокій, бо священик, до якого бабця мене повезла хрестити, сказав щось зовсім інакше: що я дитя Бога. То чиїм дитям я була? А червоний галстук, без якого навіть до школи не впускали? Я ховала його в кущах, щоб не йти в ньому додому. На сповіді ж відповідь священика була проста: «Ти не можеш служити двом панам, і вибір належить тільки тобі». Цей вибір не був легким і став підставою для багатьох подальших подій у житті. Я продовжувала ховати галстук у кущах. Але в піонерах не ходять довічно…
На жаль, у дорослому житті схожі ситуації поставали раз по раз. Деякі рішення я приймала, не усвідомлюючи виразно цієї «подвійної гри». Були також рішення, виправдані думкою «А чи я маю якийсь вибір?» Мій жаль за гріхи мав різні рівні, а сповідь більше нагадувала ковзання по поверхні. Так минало життя. Совість ставала дедалі важча. Особливо коли проблеми вибору почали стосуватися моєї праці. Я психіатр.
– Воістину, буття психіатром у Радянському Союзі мало бути дорогою крізь страждання…
– Мій стаж налічує 42 роки. Постійно у психіатрії, змінювався лише профіль. Спершу я працювала у психіатричній лікарні і водночас у відділі судово-психіатричної експертизи, потім як психіатр у позалікарняній службі здоров’я. У ті роки, коли з психіатрії було виокремлено наркологію як осібну спеціалізацію, що займалася лікуванням узалежнень, мене призначили на амбулаторне лікування осіб, які страждають від алкогольної залежності.
“ Коли працювала у відділі експертиз, постійно чула голос сумління, яке болісно допікало мені: «Що ти робиш??» А я цьому голосу постійно відповідала: «А що, я маю вибір?»
Я завжди любила свою роботу. Господь обдарував мене співчуттям до хворих. Я працювала ревно, з відданістю. Але відчуття важкості, тягаря не полишає мене. Насамперед це через роботу судовим експертом у роки гострої боротьби з «непокірними», незадоволеними станом справ у державі. На обстеження у наше відділення потрапляли психічно хворі люди або з підозрами на хворобу, злочинці та підозрювані у скоєнні злочинів. Обов’язковій судово-психіатричній експертизі підлягали також ті, хто був суджений за «політичними» статтями, тобто всі «вороги системи». Якщо хтось був підозрюваний у «політиці», то ніс карну відповідальність. І медична процедура в таких випадках мала виразну ідеологічну основу, була знаряддям репресій, що служили для морального катування людей. Під час праці експертом я зустрічала таких людей, психічно покалічених. Як фахівець, я була певна, що розумово ці люди повністю здорові, але їм приписувано тяжкі психози, аби їх знищити. Бо після «експертизи» таку людину скеровували на відповідну «терапію», в спеціальні закриті клініки, де їх тримали до повного «вилікування» і давали їм психотропні препарати.
Як настала гласність, чимало таких справ потрапили в газети. Я читала ті матеріали й навіть деяких людей упізнавала…
– Якою була Ваша реакція?
– Коли працювала у відділі експертиз, постійно чула голос сумління, яке болісно допікало мені: «Що ти робиш??» А я цьому голосу постійно відповідала: «А що, я маю вибір?» Цей внутрішній діалог тривав майже безперервно… Дивовижно, але тільки зараз, розмовляючи з Вами, отче, я зрозуміла, що ніколи з цього не сповідалася. Вперше кажу про це вголос. Чому? Сама не знаю! Я ж бо виразно це все усвідомлювала: бачила, знала – і мовчала! І жила з цим постійним, гнітючим тягарем нечистої совісті. Можливо, той досвід був занадто важкий, а моя віра – занадто слабка, щоби зрозуміти масштаб несправедливості, свідком якої я була.
Траплялися й інші випадки, коли я применшувала значення того, що було незгідне з моїм сумлінням, хоча у серці мала відчуття, що повинна сказати «ні».
– Ви також працювали у наркології.
– Займалася нею від моменту її виникнення в 1970-х, за часів Брежнєва. Реакція лікарів-психіатрів на виникнення наркослужби була, м’яко кажучи, іронічна і безтурботна. Настали «радісні» часи: залізна завіса почала іржавіти, народ потроху діставався за кордон, про який раніше можна було тільки марити. Часи Брежнєва – це щедрі столи і ріки спирту. Все і всюди робилося за пляшку самогону.
Здавалося б, наркологічна служба в такому контексті мала бути безумовно потрібною і вельми шляхетною справою. Але цій галузі було надано обов’язки суто бюрократичні – насамперед, викривання і реєстрації п’яниць, що нас, наркологів, смішило. Ми жартували, що список алкоголіків – це ще один перепис населення СРСР. До обов’язків наркологів входило також і лікування узалежнених, але насправді воно залишалося тільки на папері. Важливим було тільки провадження статистики.
Статистичних даних від нас постійно вимагали прерізні інстанції: адміністрація служби здоров’я, різні відповідальні, «кабінети», влада. А при кожному поданні паперів ми діставали виразні вказівки, як саме ці папери мають виглядати. Причому різні довідки для одного й того самого органу за той самий період, відповідно до різних вказівок, виглядали повністю несхоже. Брехня, перекручування дійсності, вислужування перед владою – і жодного голосу спротиву. Чому? Адже тоді вже не можна було виправдатися страхом за свою шкуру. Випливало це радше з традицій комуністичної психіатрії та нашої безвідповідальності. Було зрозуміло, що брешуть усі, на всіх рівнях, і всі це знають. Тому я й надалі загрузала у саморозгрішенні, повторюючи: «Яке це має значення, чи мої дані правдиві, що це змінить у загальній ситуації?» І робила так, «як усі». Робила і сміялася. Тоді – сміялася. Проте всі ми сміялися лише до певного часу.
– Що саме Ви маєте на увазі?
– Всю нашу людську і суспільну дійсність, яка проявилася допіру після падіння комунізму. Ейфорія від свободи, повалення пам’ятників вождів, нова валюта, поява вбогих із простягненою рукою, інтелігенція і ветерани, які щось шукають по смітницях, тривога і страх в очах людей, які втратили роботу, публікації по нові самогубства відомих особистостей, вибух гострих психозів і неврозів серед звичайних людей – як психіатр, я бачила це чіткіше від інших.
Колос на глиняних ногах повалився, країна стала руїною. І я не можу бути деінде – я паросток цієї землі, який пробився на денне світло крізь землю, просочену кров’ю революцій, війн, голоду і канібалізму, жертв тероризму. Я – стеблина цієї землі, надламана рукою дитячої піонерської організації, що зросла під пильним оком донощиків. Як бути інакшою?? В купі цих розвалених цеглин я – така сама цеглинка. Бачила, знала – і мовчала. На такій купі сміття ще довго нічого не зможе вирости. А як жити нашим дітям? Що по мені залишається моїм онукам та їхнім онукам? Я відповідальна за те, як їм живеться тепер.
Усвідомлення своєї співучасті розриває мені душу. Пригнічує почуття провини перед наступними поколіннями. Як психіатр я добре розумію свій стан, його причини. Сама від цього звільнитися неспроможна. Моє серце вкрите ранами, які починають кривавити, щойно згадаю про їхнє походження. Ці рани не лікуються ні хірургічними методами, ні фармакологічними.
– Для віруючих вихід є завжди.
– Віра в Боже милосердя – це єдине, що мене підтримує. Віра в те, що Бог терпеливий і добрий, бо Він є Любов. Знаю, що вислуховує мене, коли до Нього звертаюся. Він – мій єдиний Лікар. Сокрушення, щирий жаль у таїнстві сповіді приносять мені велике полегшення. І я вірю, що Ісус забере в мене цей біль і вилікує мої рани. Я вірю! Нехай буде навіки прославлене Твоє велике Милосердя, Господи Боже!
Довідка
Анна Стретович-Гарболінська померла в Києві 7 жовтня 2010 року після тривалої хвороби нирок. Свій життєвий шлях і досвід віри виклала в автобіографічній книжці «Ланцюг віри» (видавництво WAM, Краків, 2005). Належала до римо-католицької парафії Воздвиження Святого Хреста (Київ, Святошин).
фінансово.
Щиро дякуємо!
