Отець Саджу Жорж SI належить до Калькуттської провінції єзуїтів. А крім того що він священик, він ще й професійний танцівник. Єзуїти «вбудовуються» в культуру Індії починаючи з XVII століття, і те, що робить о.Саджу, може слугувати яскравим (справді яскравим) прикладом інкультурації. Комусь не подобається такий вид проповідування, а хтось, навпаки, у захваті.
Отець Саджу Жорж захистив докторську дисертацію на тему «Релігійні основи індійського танцю». Його науковим керівником був о.Ананда Амалодос з університету Мадраса. Отець Саджу пояснює: «Індійський класичний танець є вираженням релігійного та філософського спадку Індії. Він охоплює собою всю сутність, душу й тіло, і розглядається як одна з форм молитви. Древня індуїстська традиція навіть сприймає танець як шлях до спасіння (Садхана). Душа шукає в собі засоби для реалізації свого прагнення з’єднатися з Універсумом».
Отця Саджу надихають слова Апостола Павла: «Ваше тіло – храм Святого Духа. Тож прославляйте Бога у вашому тілі» (1 Кор 6,19-20). Танцюючи, о.Саджу своїм тілом возносить славу Воскреслому. Свій танець він перетворює на молитву: «Ти, Творець усієї краси і всього доброго, зроби так, щоб я міг любити Тебе і прославляти Тебе вічно. Нехай моє тіло відображає Твою божественну благодать. Дозволь мені, Господи танцю, допасовувати мої рухи до Твоєї мірки, безперервно танцювати у близькості з Тобою, яка постійно зростатиме. Своїм воскресінням Ти підносиш людину, що впала. Нехай мій танець буде вираженням радості. Я хочу невпинно повторювати Твої слова: любіть один одного, як Я вас полюбив, – до тієї миті, коли я вийду на вічну сцену, аби танцювати з Тобою назавжди».
Танець, чи то класичний балет, чи індійська хореографія, вимагає майстерного володіння тілом. Індійський танцівник повинен бути ще й майстром пантоміми. Він повинен уміти надавати своєму обличчю вирази дев’яти емоцій і відтворювати руками десятки жестів. Західний танець тренує тіло у гармонійному просторовому русі, тоді як індійський класичний танець розповідає історію за допомогою міміки, поз і жестів, значення яких зафіксоване традицією.
Репертуар о.Саджу охоплює, наприклад, викладені мовою танцю «Отче наш», «Пресвята Трійця», «Воскресіння Христове», «Радуйся, Маріє», «Ісус цілитель», псалми. Якщо глядачі правильно «налаштовані», то вони можуть розділити виражені в танці почуття самого Бога. Ідеться не так про те, щоб переживати емоції, як про те, щоб розчинитися у трансцедентному, – те, що можна визначити як містицизм.
Джерело покликання о.Саджу до проповідування танцем – у його родині. Він перейняв християнську віру від своїх батьків, а любов до танцю – від своєї сестри, професійної танцівниці. Священство і служіння танцем у ньому добре суміщаються. А документ «Наша місія і культура», прийнятий 34-м Генеральним капітулом Товариства Ісуса, де наведено слова Папи Павла VI «прірва між Євангелієм і культурою, беззаперечно, є трагедією наших часів» (Evangelii nuntiandi 20), укріплює о.Саджу в його покликанні.
Отець Саджу охоче посилається на французьких єзуїтів – піонерів класичного балету при дворі Людовика XIV. Отець Клод-Франсуа Менестрьєр (1631–1705) цікавився теорією і технікою балету, розробив критичне мистецтво танцю.
Глобалізація культури і швидкий розвиток засобів комунікації загрожують мовам і традиційним культурам. Місцеві Церкви зараз мають за завдання гарантувати їх виживання. Отець Саджу відзначає, що так було не завжди: «Від самого початку, під впливом іноземної церковної влади, рання Церква в Індії приділяла небагато місця використанню тутешніх мистецтв, таких як танець і музика. За останні роки це становище змінилося. Ми використовуємо місцеві мови для служіння св.Мес. Танець відіграє дедалі важливішу роль під час громадських свят».
Чи може священик свідчити свою віру в Ісуса Христа через індуїстське мистецьке вираження? Отець Саджу не вбачає у цьому жодної проблеми: «Танець – це мистецтво універсальне. Танцем я спілкуюся зі своїм оточенням, ані найменшою мірою не зраджуючи свою віру. Я залишаюся в єдності з Ісусом Христом, через якого йду до Бога. Коли я в Христі, а Христос у мені, то я перебуваю в Богові, а Бог – у мені. Ісус Христос – Боголюдина, Бог став людиною. Він повністю принизив себе, аби стати одним з-посеред нас. Як соратник Ісуса, я з допомогою танцю єднаюся з моїми братами та сестрами всіх віросповідань, зі знедоленими і позбавленими любові, – аби провадити їх до пізнання Бога і поклоніння Йому».
Тим, хто зазнає культурного шоку, дивлячись на проповідь мовою танцю, можна порадити не поспішати з засудженнями та обуреннями, мовляв, «що ці пособорні католики виробляють». Питання інкультурації постало не сьогодні; зрештою, Франциск Ксаверій, великий апостол Сходу, ходив у Японії в одязі буддійського вчителя, бо його так краще сприймали як проповідника. А така прекрасна тема, як «Бог танцю», Lord of the Dance , знана, наприклад, в Ірландії, яка не має спільних культурних коренів з Індією.
Христа можна і потрібно проповідувати найрізноманітнішими способами!
За матеріалами: jesuites.com
За участь у підготовці матеріалу – подяка Наталії Субботіній
фінансово.
Щиро дякуємо!
