Дитинство з Каролем Войтилою згадує його шкільний приятель. Його звати Євгеній Мруз, і цього року, коли святкували день народження Папи Войтили, він став Почесним громадянином Вадовіц.
– Льолек найбільше дружив зі Збишком Сілковським і Антком Богдановичем, але тільки я з однокласників був його сусідою, – розповідає п.Євгеній. – Ми жили в одному будинку, власником якого був Хаїм Баламут. З ганку праворуч був вхід до помешкання Войтил. Всі вікна їхньої невеликої двокімнатної квартири виходили на церкву, на південній стіні якої виднів напис: «Час збігає, вічність чекає».
– Це символічно. Кароль Войтила з дитинства зростав обік церкви – тієї, що і з малої, і з великої літери…
– Навіть ми, його однокласники, дуже малі й незрілі, помічали це. Він відрізнявся від нас, був зріліший і серйозніший, хоч і любив жартувати. Змалечку уповав на Бога. Коли помер його коханий брат Едмунд, сусідка пробувала його втішити. Льолек відказав: «Видно, така була Божа воля». Відповідь дивна як для 12-річного хлопця, який трьома роками раніше пережив смерть мами і мав би право бунтувати після чергової болісної втрати.
– Біографи Йоана Павла ІІ багато оповідали про побожність Кароля Войтили.
– Бо це була правда. День у Войтил розпочинався і завершувався молитвою. В цій сім’ї читали Біблію, що в ті часи було рідкістю, і співали «Годинки». При вхідних дверях висіла кропильничка зі свяченою водою. Входячи в дім чи виходячи з нього, Льолек вмочував у неї пальці й хрестився. По смерті п.Емілії батько і син перебралися до малої кімнати, а у великій влаштували каплицю.
– Чи його побожність не була показною?
– Ні, повністю природною. Перед уроками він заходив до церкви, щоб помолитися перед образом Матері Божої Неустанної Допомоги – який пізніше, вже ставши Папою, коронував. Я ходив із ним на Рорати і вечірні, хоч і не настільки регулярно, як він. Льолек співав так голосно, аж тріскалися мури вадовицької святині (сміється). Він регулярно прислуговував на св.Месі й був головою міністрантського кола. Коли ми ходили в гори і наближалася дванадцята година, Льолек розпочинав молитву «Ангел Господній». Інколи ми разом робили уроки. Думали, а чого це Войтила, нічого не кажучи, на якийсь час нас полишає. Справа відкрилася після того, як Антек Богданович помітив крізь прочинені двері, що Кароль молиться.
– Відомо, що Кароль отримав скапулярій від отців-кармелітів. А хтось іще з вашого класу носив скапулярій?
– Такого не пригадую. Навіть Кароль Курек, який теж був побожним хлопцем (і так само, як його тезко, став священиком), радше не носив скапулярія. А ось Льолек ніколи з ним не розлучався. Не знімав його навіть коли ми купалися в річці чи займалися спортом.
– Чи мав він якісь вади? Бо постає образ святого хлопчика.
– А не мав! Був погідний, хоча стільки пережив ще дитиною; безпосередній, приятельський, добрий. І нормальний, як ми. Геніально грав у футбол, виступав на сцені шкільного театру, демонструючи неабиякий талант. Його пристрасть до спорту, туризму, театру заражала й нас.
– Він не давав себе наздогнати, а таких у класі не люблять…
– Тільки не Льолека. Хоч він також і не підказував. Як і не користувався шпаргалками з латини та грецької, друкованими на кепському папері, які продавалися в книгарні Фолтина – а ми не уявляли собі життя без них. Однак поважали його принципи, тим більше що він свою приязність виявляв інакше. Волів допомагати менш здібним співучням робити уроки. Казав: «Як маєте клопоти, то приходьте до мене». Цінували ми й те, що, першим написавши класну роботу, він не здавав її, аби не пригнічувати нас.
– Кароль Войтила завоював цілий світ своєю чутливістю до людської біди. Чи Ви помічали в ньому цю рису за часів вашої молодості?
– О так. Розповім два випадки. Наш шкільний магазинчик тримала жінка возного. Коли вона бувала чимось зайнята, Льолек рахував виручку. Тільки він мав цей привілей, що нас вельми дратувало. Коли ми запитали, чому вона так вирізняє Льолека, та пані відповіла: «Бо він найчесніший з вас».
Возним довгі роки був Антоній Пирек. 1935 року сталася трагедія. Через наше місто пролягала траса Краків-Вадовіце-Бєльсько. Рух був не дуже сильний, але під одну з машин возний потрапив. Перш ніж його, у важкому стані, перевезли до лікарні, Льолек побіг до священика на плебанію, щоб той уділив возному останнє помазання. А коли Пирек помер, Кароль ініціював збір грошей серед учнів та вчителів для вдови та шістьох сиріт.
– Яка спільна пригода Вам запам’яталася найбільше?
– 1937 року, на «свято гір» під час канікул, ми з Льолеком і його татом поїхали у Закопане. Вранці вирушили на Гевонт. Старший Войтила йшов попереду. Несподівано, на Червоних Верхах, ми потрапили в густий туман, тато Кароля буквально розчинився в ньому. Ми почали гукати, але безрезультатно. Льолек, не зважаючи на гостре каміння, впав навколішки і почав голосно молитися. Я до нього долучився. Туман зник, але Каролевого тата не було. Ми вже не піднімалися на вершину, повернулися в пансіонат, де… на нас чекав його тато з гарячим чаєм. Виявилося, що він у тумані збився зі стежки й також повернувся з траси назад, але ми його не бачили. Ніколи цього не забуду.
Тато Кароля був замкнений у собі, але дуже шляхетний. То він виховав у Льолека почуття обов’язку. Бувало, граємо у футбол, а за деякий час Льолек полишає гру зі словами: «Все, хлопці, час додому».
Те, що наш однокласник із дитинства зростав у святості, є заслугою його тата, людини дуже побожної, справедливої та діяльної. Старший Войтила вчив приятелів Кароля плавати, робити домашні завдання з історії та німецької, бо як армійський офіцер чудово володів мовою. По смерті дружини перейняв її обов’язки, вкладаючи все серце у виховання сина.
Довідка
Євгеній Мруз, 92 роки. Народився в Лімановій, у Вадовіцах мешкав з 1935 р. До 1938 р. ходив із Каролем Войтилою до одного класу в гімназії ім.Мартіна Вадовіти. Під час ІІ Світової війни воював в АК. Після війни закінчив юридичні курси. Учасник усіх приятельських зустрічей з Каролем Войтилою як священиком, єпископом, потім кардиналом, а згодом Папою Римським. Під час цих зустрічей часто грав на органі та співав пісень.
фінансово.
Щиро дякуємо!
