«Наша віра, яку визнаємо у Символі віри, – це підстави богослов’я. І вміти лише співати або рецитувати у храмі, а при цьому не бути спроможним пояснити за потреби – погано». Віце-ректор Інституту релігійних наук св.Томи Аквінського у Києві розповідає про віру, освіту і про себе самого.
Отцю Петру Балогу ОР – 34 роки, з них вісім він уже священик. Народився на Закарпатті, в передмісті Мукачевого. Навчався спершу в греко-католицькій семінарії Ужгорода, а як вступив до домініканців – відбув постулат у Мукачевому і подальшу освіту здобував у Польщі й Італії.
– Чи складно сьогодні бути священиком?
– Звісно, складно, як і поєднувати в собі риси людини світської і духовної водночас. Світської в тому розумінні, що, бачте, сьогодні чимало священиків ходять у мирському вбранні, провадять світські бесіди, читають світську літературу, переглядаюсь світські фільми – тобто не можна стверджувати, що такі заняття мають якусь священицьку специфіку. І, як на мене, в наш час цих світських аспектів у житті священика більше, ніж будь-коли. І тому їх складніше поєднувати, ніж будь-коли. А крім того, складність ще й у тому, що не зовсім виразно прокладено межу – не кордон, я сказав би, а визначення того, що таке священик. Можна сказати: серцевина священства в тому, що священик служить Євхаристію. Це так, а ось далі? Багатьох світських справ, які він виконує, раніше не було. Нині це все переплітається. Постають питання в різних регіонах, чи потрібні священики, а якщо потрібні – то чи лише для Євхаристії, тощо. А крім цього, ще й питання особистого характеру: як священик переживає своє священство, особливо в латинському обряді – без жінки, без сім’ї. Це, певно, вже ширше питання, і в кожного тут свої проблеми і труднощі. Як у одружених священиків, так і в неодружених.
І, тим не менше, є щось, і це завжди додає сил, інакше було би неможливо витримати. Щось, що дає радість, щастя й надію.
– Зрозуміло, що для служителя Церкви необхідно вивчати богослов’я. А як це може знадобитися звичайним людям, навіть не обов’язково практикуючим католикам або православним, які, можливо, вже мають вищу освіту, фах, ніяк не пов’язаний із теологією?
– Це питання взагалі про те, чи є теологія наукою (або назвемо її дисципліною) для всіх. Я б не хотів розділяти: католики – православні – протестанти, взагалі не хотів би розділяти: християни – не християни, охрещені – не охрещені. Загалом беручи, теологія як наука – для кого вона? Хто становить її цільову аудиторію?
Насамперед – так, охрещені. Апостол Петро каже, щоб ми завжди були готові дати відповідь кожному, хто спитає у нас справоздання про нашу надію (1 Пт 3,15). Це заклик до християн – бути готовими дати виразну й розумну відповідь про нашу віру. А наша віра, те, що ми визнаємо у Символі віри, – це підстави богослов’я. І вміти лише співати або рецитувати у храмі, а при цьому не бути спроможним пояснити це за потреби – погано, на мою думку. В ідеалі, звичайно, потрібно, щоби кожен християнин міг це пояснити, але зрозуміло, що не всі навчаються в богословських закладах.
Теологія без Слова Божого – порожня дисципліна. Фундаментом християнського богослов’я є Святе Письмо, Традиція, в якій воно писалося. Пізнавання цього робить людину дедалі вільнішою – в духовному плані, у християнському сенсі цього слова. Тому людина, яка зважується насправді вивчати богослов’я, робить крок у бік внутрішньої свободи. Навіть якщо в неї починають з’являтися питання, яких раніше не було, сумніви, – це ознаки свободи. Тому що людям несвобідним заборонено ставити питання, сумніватися в будь-чому. Вони або фундаменталісти, або вже все знають. Це раби певних поглядів або керівництва якогось гуру.
Тому, на мою думку, в цьому сенсі теологія необхідна, а краще сказати – корисна для всіх.
– Дякую, отче. А яка у Вас освіта?
– Звичайно, перша й головна, яку здобувають усі священики згідно з канонічним правом, – це філософія і богослов’я. Я вивчав їх у Польщі упродовж шести років. Потім була післядипломна освіта в Римі, в Університеті св.Томи. Там я захищав ліценціат. Порівняно з освітою в Україні ліценціат – це майже як кандидатська.
Рим – місто унікальне в академічному, богословському розумінні. Немає жодного іншого міста, де було би стільки богословських навчальних закладів (у цьому разі католицьких, звісно). Хто збирається навчатися, не знайде іншого міста, де достатньо пройти 500 метрів до бібліотеки, якщо в тебе чогось немає, або 700 метрів до іншої бібліотеки… Якщо хтось має проблеми з іноземними мовами – дуже багато книжок перекладаються італійською, тож на крайній випадок достатньо вивчити цю одну.
Окрім того, студенти, які приїздять у Рим на навчання – на відміну від тих, хто навчається у себе вдома, – звільнені від усіх інших обов’язків і мають змогу цілковито присвятити свій час навчанню. Читати, писати, консультуватися, за потреби, відвідувати додаткові курси, семінари – у своєму навчальному закладі чи в іншому… Щодо цього то Рим – дуже гарне місце.
Інша справа, що там є дуже різні студенти. Сказати, що хтось закінчив університет у Римі, то це вже «вау!» – то неправда. Бо можна навчатись у Римі й залишитися на своєму рівні.
– У Папському університеті св.Томи «Ангелікум» навчаються різні студенти, також і наші. Знаю, що випускники київського Інституту релігійних наук відправляються продовжувати освіту там…
– Так. За мірками державних університетів «Ангелікум» невеликий, його можна порівняти до Києво-Могилянської Академії. Якщо в Академії кілька тисяч студентів, то в Папському університеті св.Томи – півтори тисячі. Це не найбільший університет Рима. Згідно зі статистикою, в «Ангелікумі» навчаються представники 98 націй, у тому числі українці, серед яких є випускники нашого Інституту. Він є київською частиною «Ангелікуму», асоційований до римського університету, і наші дипломи підписує декан богословського факультету в Римі.
Інститут релігійних наук від початку був пріоритетом домініканської діяльності загалом в усьому Вікаріаті України і Росії. Навіть якщо не було ще мети заснувати інститут як такий, а тільки мета попрацювати тут, на території, де домініканці колись були; спершу приїздили брати з Польщі, потім з’явилися місцеві домініканці, з підпілля. І якось спонтанно виникла ця ідея. Якщо не помиляюся, 1992 року в Москві єзуїти заснували Інститут св.Томи, а в Києві паралельно – домініканці. У Москві навіть дещо раніше.
В Україні ж це пріоритет, виходячи з того, що тут наразі немає, на жаль, навчальних закладів такого зразка – богословський інститут для мирян, – не беручи до уваги Католицького університету у Львові. Але щось таке, як наш Інститут, де студенти мають змогу навчатися за п’ятирічною програмою і дістати вищу богословську освіту, ось такого немає в Україні, навіть у православних, наскільки знаю з розмов із нашими викладачами.
Тому це хороший шанс для тих, хто бажає пізнати, скажімо, Традицію – західну, але й не тільки: Інститут достатньо орієнтований на екуменізм, тому тут можна пізнавати західне богослов’я у таких, скажемо, неполемічних обставинах, більш спокійних і дружніх. Принаймні, я стараюсь так діяти на своїх лекціях, бо у нас багато некатоликів. Однак навіть якби католиків було 100%, то екуменічний аспект усе одно був би, оскільки це – завдання, поставлене на ІІ Ватиканському Соборі саме для католиків: то ми маємо бути такі, а не лише викладати екуменізм іншим.
– Інститут підтримує стосунки з Мюнстерським університетом, випускники якого мають цілком реальні перспективи працевлаштування. А як справи з теологами України? Що чекає на випускників київського Інституту релігійних наук, чи зможуть вони знайти роботу?
– Наразі в них є надія, що вони зможуть використовувати набуті тут знання та досвід у подальшій трудовій діяльності, навіть якщо не безпосередньо богословській – це загалом складне питання в Україні. Тому ми кажемо своїм студентам: добре, щоб це було вашою другою вищою освітою. Хоча маємо кількох студентів, які навчаються тільки у нас.
Проблема в тому, що богослов’я в Україні, здається, тільки цього року дістало визнання як навчальна дисципліна, але ще потрібно пройти всі акредитації, розділити католицьке, протестантське і православне (яке було визнане? Все богослов’я разом чи щось осібно?).
Що в цій ситуації може зробити Інститут? Плануємо відкрити відділення журналістики, оскільки бракує християнських журналістів у світській пресі. У відділі «Релігія» автор зазвичай відповідає за матеріали релігійної тематики, не будучи фахівцем, і з’являється чимало ляпів. Це приблизно якби статті з фізики писав філософ. Ну немає у нас фізиків, то давайте статтю філософу! Пишуть люди, які не мають не те що досвіду, а й належної освіти в цій галузі. А ось за умови існування такого факультету наші випускники, гадаю, зможуть знаходити роботу в ЗМІ. Або до Інституту вступатимуть журналісти, які пізнаватимуть богослов’я.
Також плануємо відкрити напрямок соціального вчення Церкви (не факультет, бо він у нас один: богословський). Це вельми важливо. І також потім можна багато що зробити: йти працювати в дитячі будинки, будинки матері, займатися проблемами бідності, соціальної рівності тощо. Тобто якщо всі ці питання поєднати з хорошим богослов’ям то, на мою думку, буде хороший ефект.
Ольга Рибачук, Релігія в Україні
фінансово.
Щиро дякуємо!
