Мало кому відомо, що настоятель петербурзької греко-католицької спільноти о.Кирило Миронов – дуже популярний в Інтернеті карикатурист. Хоча він уміє ікони писати і картини на релігійні теми створювати. Кілька його ікон є в петербурзьких католицьких храмах: наприклад, ікона св.Арнольда Янссена в храмі Відвідин св.Єлизавети, що на Виборзькому цвинтарі, або ікона св.Йосафата у церкві Успіння.
– Але вони достатньо «затратні» духовно, а карикатури для мене – відпочинок і розвага, – пояснює о.Кирило. – А ще мистецтво карикатури привабливе тим, що його мовою можна говорити про гострі проблеми, які хвилюють Церкву і суспільство, а про які нерідко не можна висловлюватися офіційно. Карикатурист стає блазнем, або юродивим, якому «можна». Чи припустиме поєднання карикатур і священицького служіння? Гадаю, що так; у карикатурах і шаржах я критикую ті самі недоліки, про які кажу з амвону, інакшою стає тільки мова: художня. Як громадянин, я не можу жити поза своїм суспільством, ігноруючи проблеми свого народу.
Малювати карикатури я почав ще у школі, кульковою ручкою. Комп’ютерну графіку опанував в армії (у школі вчителька інформатики малювала нам вікна Windows 3.1 крейдою на дошці). Став малювати у найдоступнішому редакторі – Paint, мишкою. Відтоді й залишилися рвана кривувата лінія, примітивні кольори, вже як частини стилю. Мене захоплювали своєю образністю і творчим рішенням малюнки художника-мультиплікатора Саакянца («Ух ты, масленица», «В синем море, в белой пене»), і якщо придивитися до моїх малюнків, то можна побачити вплив його творчості.
– Ваші малюнки досить жорсткі, інколи нетолерантні. Чи це неправильне відчуття?
– Неправильне. Інколи, як починають говорити про толерантність, мені це нагадує ситуацію, коли бандит грабує жертву, та волає про допомогу, а він їй – «Чого репетуєш, довкола люди сплять».
Я не зовсім розумію, що саме сучасні люди вкладають у поняття толерантності. Де проходить межа, до якої «можна», а після якої «зась»? Ось «арабська осінь» показала, що ісламський світ категорично не сприймає навіть конструктивну критику своєї історії та засновника їхньої релігії. Але при цьому очевидно, що християни часто відмовчуються, коли їхні почуття ображають вельми некоректним чином, демонструючи, наприклад, пісуар у вигляді статуї Діви Марії. Це «толерантність»?
Неважко помітити, що в нашому суспільстві виражений подвійний стандарт. Якщо критикувати іслам, ЛГБТ, ліберальні цінності – то це «нетолерантно» і взагалі «ніззя», але критикувати християнство і, наприклад, сімейні цінності – можна, причому не раз найвульгарнішим чином.
Мені здається, що словом «толерантність» сьогодні прикривають брехливість і лицемірство. Це коли бажання образити або опошлити вбирається в шати «мистецтва», тому що мистецтву – «можна». Намалював хтось порнографічний малюнок на стіні у під’їзді – вандал. Але те ж саме у рамці – «художник самовиражається». Коли постає така тема в публічному обговоренні, то я зазвичай пропоную «Кришталеву ніч» проголосити перформансом, адже організатор акції був художником.
Коли я малюю карикатури на атеїстів, то йдеться про подвійні стандарти його апологетів. Те ж саме стосується інших релігій та конфесій. Наприклад, я висміюю практику ЗМІ, які належать РПЦ, подавати інформацію про православні місії в країнах третього світу таким чином, ніби вже завтра весь Китай або Японія приймуть православ’я, ігноруючи той факт, що в Японії, скажімо, мешкає близько мільйона католиків. Я певен, що це не образить істинно віруючих людей, які розуміють, що є Божественною істиною, а що – результатом діяльності недалеких «простачків». Я взагалі не торкаюся у своїй сатирі того, що становить святе для віруючої людини.
У моїх карикатурах, присвячених неправильному розумінню віри, є цілком упізнаваний образ жінки в чорному, з підкреслено похмурим виразом обличчя та очима, що палають недобрим вогнем. Залежно від недоліку, який пародіюється, вона може бути і католичкою, і православною, і протестанткою. Важливо, що вона уособлює той спосіб релігійності, який не має нічого спільного з вірою. Коли поняття священного і забороненого поширюється на всі сфери релігійного життя, і навіть пилюка на церковному ганку оголошується святинею. Хіба ж висміювання цього образу є «нетолерантним»?
Інша справа, що так само під толерантністю часто приховується небажання вирішувати конкретні завдання, які стоять перед суспільством. Набагато простіше замість пошуку реального діалогу і порозуміння створити загорожу з «толерантності» й жити за принципом «що вищий паркан, то міцніша дружба», продовжуючи пильнувати власні цілі. Тому толерантність часто перетворюється на «гру в одні ворота», коли одного змушують терпіти, а інший за його рахунок вирішує особисті проблеми або навіть дістає вигоду. Найяскравіший приклад такої «толерантності» – це стосунки РПЦ і Католицької Церкви, коли РПЦ, з одного боку, отримує солідну фінансову допомогу від католицьких благодійних фондів, а з іншого – займається ширенням брехні про Католицьку Церкву та її святих. Наприклад, у телепрограмах професора Осипова, видатного діяча духовних шкіл РПЦ, заявляється, що св.Тереза Авільська фантазувала собі сексуальні стосунки з Ісусом. Ми прекрасно знаємо, що це брехня, і мовчимо. Навіщо?
– Вам не погрожували за різкі думки, виражені в карикатурах?
– Погрожували, причому люди, від яких я погроз не очікував: атеїсти. Парадоксально, але саме вони інколи створюють зображення, які ображають почуття віруючих, а при цьому реагують на критику болісніше, ніж прихильники будь-якої релігійної конфесії.
– Від Вас дістається всім: атеїстам, клерикалам, модерністам, православним, протестантам, католикам… Ви по чиїй стороні?
– Намагаюся бути по стороні здорового глузду. Питання не в атеїзмі, клерикалізмі чи якомусь іншому «ізмі», а в методах і явищах, які виявляються неналежними, гідними засудження. Недоліки часто не мають конфесійної «прописки». Нерідко в храмі замість проповіді про Христа можна почути лекцію про політику. Тільки в католицькому або протестантському храмі це буде лекція про толерантність і лібералізацію, а в православному – про патріотизм і традиціоналізм. Суть цих явищ однакова: підміна віри ідеологією.
Дуже важливо прагнути до Істини і смирятися перед нею, навіть коли вона незручна. Інколи виявляються правими атеїсти у своїй критиці політичної або економічної діяльності Церкви як організації.
– Що Ви б хотіли намалювати?
– Свого часу я розмовляв із працівником одного порталу про створення серії робіт, присвячених пропаганді традиційних християнських цінностей. Приводом стала серія коміксів проти пропаганди нормальності одностатевих стосунків, виготовлена досить-таки грубо – заміною текстів під картинками – з пропагандистського коміксу прихильників нетрадиційних зносин. Такий підхід неприпустимий. Це порушення авторських прав і демонстрація власного творчого безсилля. Все зійшлося на потребі «сценариста», якого так і не знайшли; ідея зависла в повітрі.
Ще один задум, який чекає на своє втілення, – це ілюстрації до Катехізису Католицької Церкви. Чимало ідей нашої віри можна легко виразити у найпростіших схемах або малюнках, і вони будуть набагато зрозуміліші, аніж їхній виклад богословською мовою.
– Як достукатися до сучасників, аби бути почутим?
– Свого часу картини Караваджо були «в немилості», сприймалися ледь не як святотатство. «Хіба може бути апостол з брудними ногами», – обурювалися глядачі, дивлячись на образ св.Матея. Ми звикли думати про святість як про щось недосяжне, але головне послання Євангелія – саме в досяжності Бога, який спустився з небес.
Тому важливий критерій оцінки будь-якої творчості – це оцінка ідеї, яку прагнув донести автор. Друге – оцінка методів, використаних художником. Вони не всі однаково добрі. Проблема вираження є доволі серйозною проблемою філософії мистецтва. Більшість молодих митців висловлювалися за те, що форми вираження можуть бути будь-якими, а суспільство зобов’язане забезпечувати художникові свободу самовираження. Мені така позиція видається неправильною. А що як художникові для самовираження буде потрібно замучити тварину? Людину?…
Аби донести до людей свою ідею, потрібно думати про тих, до кого звертаєшся, і насамперед – любити їх. Любити не в розумінні психологічного позитивування, а в сенсі бажання їм істинного блага. Це складно, тому що критерій істинності блага в нашому світі вкрай суб’єктивний, і лише релігія заявляє про його об’єктивне існування.
– На Ваш погляд, на чому має будуватися і як відбуватися та нова євангелізація, яку обговорюватиме Синод єпископів у Римі?
– Відповідь банальна і вкрай проста, а водночас надзвичайно складна. На Євангелії. У своїй роботі над богослов’ям ХХ століття ми почасти втратили христоцентричність нашого сприйняття дійсності. Стали надто розбавлені позитивістською філософією та ідеологіями. Нам потрібно повернутися до Христа.
Людині, яка вона є, потрібні не ідеології, їй потрібен Живий Бог – Христос. У цьому мета нової євангелізації. Чому після двотисячолітньої історії Церкви в Європі раптом постала потреба нової євангелізації? Чи не тому, що ми, католики, останнім часом більше проповідували якісь ідеологічні схеми, що досить опосередковано стосувалися християнства? «Ісус – мислитель», «Ісус – філософ», «Ісус – революціонер», «Ісус – борець за права людини», «Історичний Ісус» та інші персонажі заступили собою реального Христа.
Наше завдання – долучити людей до реального досвіду Богоспілкування у Христі, а це можливо, тільки якщо ми самі будемо з Ним.
Михайло Фатєєв, Приход св.Екатерины
фінансово.
Щиро дякуємо!
