Гнів і блаженство миротворців

Довкола гніву ми маємо більше непорозумінь, ніж довкола інших головних гріхів. До цього призвели сучасна мода на асертивність і вільне вираження емоцій, також і негативних, що пропагується сучасною масовою культурою. На це вплинула якимсь чином також і сучасна християнська література.

Ще недавно на сайті католицького «Матея» можна було знайти статтю під промовистою назвою Дар гніву, в якій автор під псевдонімом о. Домінік називає гнів «доброю енергією, подарованою Богом». Щось подібне можна також знайти в інших публікаціях, наприклад, у книжках відомого в Польщі німецького бенедиктина о. Анзельма Грюна. Таке замішання може викликати й Святе Письмо, бо читаємо в св. Павла: Гнівайтеся, але не грішіть… (Еф. 4, 26), а Ісус говорить в Нагірній проповіді: Кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові (Мт. 5, 22). До того ж в Старому і Новому Завітах багато разів говориться про Божий гнів.

Отже в кінці кінців, що таке гнів? Для одних – головний гріх, для інших – добра енергія і Божий дар? За св. Павлом можна гніватися і не грішити, а Ісус каже, що того, хто гнівається, треба віддати під суд? Поза тим чому гнів мусить бути головним гріхом, якщо сам Бог гнівається? Святе Письмо говорить багато разів, що ми повинні наслідувати Бога. Як розв'язати ці суперечності?

Ми ще раз натрапляємо на парадоксальність християнства, яке не є релігією букви, а духу. Залишаючись на рівні букви, ми занурюємося в суперечності. Але якщо сягнемо духовних фундаментів християнства, то виявляється, що ці позірні суперечності мають одне джерело. Апостол говорить, що Є різниця між дарами милости, Дух же той Самий. Є й різниця між служіннями, та Господь той же Самий. Є різниця й між діями, але Бог той же Самий, що в усіх робить усе (1 Кор. 12, 4-6). До тих дарів може також належати і дар гніву, як його називає о. Домінік. Але, як побачимо далі, це особливий дар, і його не слід плутати з кожним проявом гніву.

Божий гнів

Почнімо від проблеми, яка здається важливою, – від Божого гніву. Бог є любов'ю навіть тоді, коли гнівається. Для людини любов і гнів – це суперечність. Але Бог не гнівається так як людина, хоч результат Його гніву може бути подібним до людського гніву. Звідси й береться та сама назва. Господь шанує свободу людини і тому дозволяє їй відчути наслідки своїх гріхів. Святе Письмо говорить, що "Божий гнів проявляється з небес на усяку людську безбожність і неправду" (пор. Рим. 1, 18). І тому після первородного гріха Бог виганяє наших прародичів з раю – вони спротивилися Його любові. Він дозволяє їм скуштувати плоди власного гріха, одночасно даючи їм обітницю і шлях навернення. Тому ставить херувима з блискучим мечем стерегти дорогу до дерева життя, щоби людина після гріха не забажала його плоду і не створила власного дерева життя – без Бога і без любові.
У своїй любові Бог не може допустити, щоб безбожність і неправда оволоділи Його творінням, щоб людина без Бога перетворила світ в пекло. Страшно подумати, що би було, якщо б гнів Бога не проявився і якась з великих ідеологій давнини чи сучасності повністю оволоділа світом. Господь допустив у своєму гніві, щоб кожна з них проковтнула море жертв, а найбільше ця "найкрасивіша", яку придумала людина, і яка своєю метою ставить щастя усього людства – комунізм. Ще сьогодні нас разить факт, що комунізм проковтнув сто мільйонів жертв і був причиною страшних фізичних і моральних кривд, спричинених іншим сотням мільйонів. Ці жертви – це велика пересторога і виклик для людини, щоб вона, перестрашено злом своїх вчинків, повернулася до Бога і припинила будувати своє майбутнє без Нього чи наперекір Йому. Природно, що Божий гнів проявляється не тільки на рівні суспільства, але також на рівні спільнот, родин і індивідів. Його прояви аналогічні, і ми ними тут не будемо займатися.

Гнів як головний гріх

Але як бути з людиною, для якої гнів – це один з головних гріхів? Те, що ми найчастіше розуміємо під словом "гнів", – це певна емоційна реакція, що виражається у формі зовнішньої чи внутрішньої агресії. Причиною цієї агресії завжди є оборона якогось добра або чогось, що вважається добром, і що фактично або позірно знаходиться під загрозою. Такий гнів може виражатися різноманітними способами: починаючи від раптової агресії, що кінчається вбивством, і кінчаючи бійками, сварками, іронією і простим смутком. Емоційні реакції, які можуть також бути великими вчинковими гріхами, не є головним гріхом гніву. Ототожнення їх з головним гріхом – велике непорозуміння.

Як вже було сказано раніше, кожний головний гріх – це глибока духовна дійсність і тривка постава серця, з якої потім народжуються учинкові гріхи. Всі головні гріхи у своїй основі мають гріх гордості, який постає з невіри в любов Бога і змушує людину спасатися і здобувати щастя своїми силами. Гнів – як головний гріх – постає з зіткнення очікувань людини, яка є заручником гордості, з конкретною дійсністю, яку їй дав Бог. Бог дає таку дійсність, яка до кінця не відповідає нашим очікуванням, планам і ідеалам, і в якій завжди є місце на терпіння. І тому така дійсність відсилає людину до Бога як свого Творця і єдину надію, мету і спасіння. Людина, що не живе в Божій любові, сприймає цю дійсність як перешкоду в своїм стремлінні до щастя, як абсурд життя. В ній народжується глибоке неприйняття і гнів, що йде за цим крок в крок. По суті – це гнів проти Бога, який, як ми думаємо, створив цю дійсність. Але людина дуже рідко виливає цей гнів безпосередньо на Бога, хоча це було би для неї найкраще. Бог сам говорить устами пророка Ісаї: Прийдіть, і будемо правуватися, говорить Господь: коли ваші гріхи будуть як кармазин, стануть білі, мов сніг; якщо будуть червоні, немов багряниця, то стануть мов вовна вони! Як захочете ви та послухаєтесь, то будете добра землі споживати. А коли ви відмовитеся й неслухняними будете, меч пожере вас, бо уста Господні сказали оце! (Іс. 1, 18-20).

Властиво наставлений гнів на Бога відчиняє людині шлях до навернення і надії. Боже Слово, а отже сам Святий Дух, вчить нас правильно сперечатися з Богом. Взірець таких суперечок ми можемо знайти в деяких псалмах, своєрідних тренах, а також в особі пророка Єремії. Нам, "побожним" християнам, ніколи би не прийшло до голови розмовляти з Богом його мовою, хоча вона й увійшла до Святого Письма, отже становить частину Божого Об'явлення. Сам Ісус, хоча у Його випадку не може бути мови про якийсь бунт чи гнів на Бога Отця, в найважчий момент життя – в годині смерті – молиться таким псалмом: Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув… (Пс. 22, 2). Ці слова звучать як скарга або претензія, але сам псалом є даром Святого Духа для Ісуса в цій хвилині.
Ми також в найважчі хвилини життя не мусимо шукати слів. Бог їх для нас вже приготував.

Коли людські претензії і гнів на Бога зачиняються в зневірі і гордощах, тоді гнів стає страшним у своїх наслідках. Тоді людина спрямована проти Божої дійсності, проти себе самої, проти інших людей, проти суспільства і його структур, проти окремих народів…
Напевно кожний з нас знає людей, які дуже сильно не акцептують своєї дійсності, так проти неї збунтовані, що аж киплять гнівом. Може ми самі переживали щось подібне. Знаємо, що в таких випадках вистарчить невеликої іскри, і вибух неминучий. В принципі кожна причина є доброю, щоб вивільнити свій гнів і викинути його на когось слабшого.

Ненависть

Якщо хтось стає тривалою перешкодою на шляху до позірного щастя, то гнів переходить у свою граничну форму – ненависть. Тут проявляється його найглибша природа. Святе Письмо говорить, що той, хто ненавидить свого брата, є убивцею (пор. 1 Йо. 3, 15). Біблія багато разів описує випадки і механізми гніву. Вже в другому поколінні людського роду гнів проявляється в його найгіршій формі. Каїн не може зносити свого брата Авеля, тому що бачить у ньому перешкоду для свого щастя, зненавидів його й убив. Чим більше людина віддаляється від Бога, тим більшим стає її гнів, тим гострішою буде її реакція на дійсність, яка не відповідає її уявленням. Ламех, нащадок Каїна, говорить своїм жінкам: Адо й Цілло, послухайте ви мого голосу, жони Ламехові, почуйте ви слова мого! Бо якби я мужа забив за уразу свою, а дитину за рану свою, і як буде усемеро пімщений Каїн, то Ламех у сімдесятеро й семеро! (Бт. 4, 23-24).

Спіраль гніву дуже виразно проявляється в великих ідеологіях, які людство собі створило. Кожна з них виходила з неприйняття дійсності і бунту проти неї. Від самого початку вона була насичена гнівом – спочатку її творців, потім груп людей, яких вони спромоглися переконати. Метою кожної з них було щастя, але по дорозі до мети вони повинні були на комусь вилляти свій гнів на неакцептовану дійсність. Шукали ворогів, переважно невинних людей. Для французької революції ворогами були аристократія і духовенство, для фашизму – євреї, для комунізму – класовий ворог. І кожна ідеологія спочатку впивалася кров'ю своїх уявних ворогів, а потім потопала в крові своїх дітей.

Ісус – відповідь Бога на людський гнів

Ісус Христос є відповіддю Бога на проблеми людини з її гнівом. Св. Павло описує, як Ісус лікує людський гнів: Він бо наш мир, що вчинив із двох одне й зруйнував серединну перегороду, ворожнечу, Своїм тілом, Він Своєю наукою знищив Закона заповідей, щоб з обох збудувати Собою одного нового чоловіка, мир чинивши, і хрестом примирити із Богом обох в однім тілі, ворожнечу на ньому забивши. І, прийшовши, Він благовістив мир вам, далеким, і мир близьким, бо обоє Ним маємо приступ у Дусі однім до Отця (Еф. 2, 14-18). Ми бачимо, що відповіддю Бога на людський гнів не є Його гнів. Бог не руйнує людський гнів своїм могутнім гнівом, не відповідає злом на зло. Відповіддю є милосердя. Ісус приходить на землю і приймає на себе людський гнів і бунт проти дійсності, тобто проти Бога і Себе самого. Ісус постійно перебуває в любові Отця, і тому приймає як дар любові все те, що отримує від Отця, – усю конкретну дійсність, яка є дуже важкою: Святе Письмо говорить, що в усьому Він був підданий людській природі – за винятком гріха (пор. Євр. 4, 15). А це означає, що Він не збунтувався проти дійсності, яку Йому дав Отець. І хоч Його сильно спокушали, щоб Він не прийняв своє людської екзистенції, ознаменованої бідою, впокоренням, відкиненням, і на кінець – найганебнішої смерті – смерті на хресті. Що більше, Ісус акцептує навіть своїх ворогів, тих, які Його нищать, і любить їх. Св. Павло пише, що Він "убиває в собі ворожість". Ворожість – це інша назва гніву. В Ісусі людина перестає бути ворогом Бога, починає вірити в Його неустанну любов, припиняє сприймати Бога і дану їй Богом дійсність як загрозу або перешкоду на шляху до щастя. На місці ворожості і бунту з'являється спокій і сміливий доступ до Отця в єдиному Дусі, тобто Дусі Ісуса. Відтепер Бог для учня Ісуса знову стає гарантією перемоги і щастя. Ісус – перший справжній миротворець, і тому є нашим блаженством, є, як говорить Апостол, "нашим миром". Усі віруючі в Нього черпають з Нього своє життя, стають, як і Він, миротворцями, і беруть участь в Його спадкоємстві: "будуть названі синами Бога" – як каже блаженство миротворців.

Так як гнів починається з невіри в любов Бога і неприйняття конкретної дійсності, яку Бог щоденно створює, так само і справжній мир – як ми бачимо на прикладі Ісуса – починається від довірливого спілкування з Богом і прийняття того, що Він нам дає. Ісус дуже рішуче вказує на цю поставу як на умову бути Його учнем: Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме щоденно свого хреста, та й за Мною йде (Лк. 9, 23), або в іншому місці: І хто свого хреста не несе, і не йде вслід за Мною, той не може бути учнем Моїм! (Лк. 14, 27). Хрест є символом того, що є по людському абсурдним в нашому житті і що неможливо прийняти, що для нас є спокусою для бунту. Якщо не приймаємо це щоденно як дар Божої любові, то перестаємо бути миротворцями, відпадаємо від блаженства і в нашому світі стаємо зародками гніву.

На початку я згадав, що існують також і позитивні форми гніву. І приклад цього нам подає сам Ісус Христос. В багатьох ситуаціях Ісус реагує рішуче і гнівно. Ми не можемо проаналізувати всі випадки. Звернімо увагу тільки на одну подію, яка особливо напружена і містить у собі всі інші. Це сильна реакція на слова Петра після першої заповіді страстей і воскресіння. Петро, почувши що Ісус повинен терпіти і бути страченим, стає перед Ним і говорить: Петро став Йому докоряти й казати: Змилуйся, Господи, такого Тобі хай не буде! А Він обернувся й промовив Петрові: Відступися від Мене, сатано, ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське! (Мт. 16, 22-23). Це найсильніші слова, які Ісус говорив людині, до того ж найближчому своєму учневі, який щойно визнав віру в Його Боже синівство. Проти чого спрямований гнів Ісуса? Не проти Петра, як це може видаватися на перший погляд. Відступися від Мене в дослівному перекладі звучить Стань за Мною. Ісус гнівається на певний спосіб мислення або певний спосіб інтерпретування дійсності, якому Петро піддався. Це диявольський спосіб – в тому, що Бог дає і до чого провадить, не бачити Його любові. Це спосіб, в якому – як ми вже показали – міститься джерело гніву. Ісус не відкидає Петра, але каже йому стати позаду, зайняти місце учня, який від Ісуса повинен вчитися брати свій хрест, а не нав'язувати Богові свою волю і бунтуватися.

Такою є природа позитивного гніву, який повинен характеризувати християнина. Це гнів на те, що противиться Божій волі в моєму житті, гнів на думки, які підсовує мені диявол, гнів на самого диявола, і також гнів на подібний спосіб мислення, який представляє Петро – мислення, типове для світу і для поведінки, породженої таким мисленням, і в яку ми постійно втягнуті. Християнин повинен відповідати радикальним "ні", навіть якщо це буде викликати спротив і гнів інших, також і найближчих.

Заручники людських очікувань

Багато побожних людей живуть в роздвоєнні і неспокою, отже на краю гніву – бо неспроможні рішуче відповісти "ні". В такому випадку вони не виконують ні власну волю, ні Божу. Мають враження, що добрі, оскільки служать іншим, але насправді стають заручниками їхнього мислення і очікувань. Вони придушують в собі гнів, що часто призводить фрустрації, нервовість і депресії. Тим часом людина є миротворцем навіть тоді, коли рішуче говорить "ні" – як Ісус. Таке "гнівне", рішуче "ні" насправді є даром Бога і доброю енергією. Тому не слід легковажити і не осуджувати наперед гніву, що здіймається в серці. Треба нав'язати з ним діалог – процес розпізнавання, оскільки може виявитися, що це здоровий сигнал на емоційну маніпуляцію з боку інших або підступ диявола.

Гнів, але не гріх

Слід ще пояснити приведену на початку цитату з послання св. Павла Апостола до Ефесян, де він повчає християн, як практично ставитися до свого гніву – щоб не грішити: Гнівайтеся, та не грішіть, сонце нехай не заходить у вашому гніві, і місця дияволові не давайте! (Еф. 4, 26-27). Св. Павло реаліст. Він знає, що ми залишаємося слабкими людьми і не завжди спроможні опанувати свою емоційність. Деякі біблісти кажуть, що він сам був дуже емоційною людиною, що також можна відчути в його листах. І тому він дає нам цінну пораду: не бійтеся своїх емоцій і не вдавайте з себе кращих, ніж ви є. Якщо в ваших серцях здіймається гнів, то дайте йому вийти, навіть тоді, коли цей гнів недосконалий. Але не грішіть!

Що це означає? Сонце нехай не заходить у вашому гніві. Якщо в вашому гніві не було любові, або її було недостатньо, якщо ви образили брата або сестру, то впокоріться, ще того самого дня просіть пробачення і дозвольте, щоби в вашій слабкості об'явилася Божа сила. Якщо ви цього не робите, то даєте місце дияволу, який в вашому серці "приготовляє отруту". Навіть холерик має доступ до блаженства миротворців, щоб тільки в ньому перемагав Дух Христа, який не дає місця дияволу і в покорі чинить свою слабкість місцем пробачення і джерелом миру.

Станіслав Луцаж ТІ, lucarz.narod.ru,

переклад о. Олег Кривобочок ТІ