Несподівана знахідка

Вчора був день народження Мікеланджело Антоніоні. Власне кажучи, сторіччя з дня його народження (29.09.1912–30.07.2007).

Це ім’я дуже відоме, хоча можна по-різному ставитися до цієї людини й до того, як він жив і що робив. Є ті, кому подобається артхаус і безсюжетне кіно; є ті, хто цього не сприймає. «Якщо "Чорний квадрат" Малевича знаходиться у Третьяковській галереї як твір мистецтва, то чому б і всьому іншому не бути визнаним як мистецтво», – сказав один чесний чоловік, стинаючи плечима.

Можна з цілком зрозумілою дистанційованістю розглядати його особисте життя: першу жінку, Летицію Бальбоне, покинув, коли «пішов у класики» і йому знадобилася нова «бойова подруга» для нового етапу життя – Моніка Вітті (Марія Луїза Чечареллі). І з цією він був «аж цілих» десять років, коли вона відіграла в його житті всі свої ролі, у прямому й переносному сенсі. Щоправда, Антоніоні не відзначався бурхливими зв’язками і скандальним життям, тож, мабуть, і за це йому можна подякувати (я серйозно).

А крім того, хоч його діяльність у кіно й розпочиналася «під фашистами» – в журналі кіно, який виходив під редагуванням сина дуче, Вітторіо Муссоліні, то фашистської лінії в кіномистецтві цей чоловік не сприйняв. Робити натягнуті пустопорожні стрічки, дешеві агітки фашизму, по суті, він відмовився і конфлікту з сином самого дуче не побоявся. Запрошений як велика зірка кіно зняти фільм про Китай – не збирався лестити тому бездумному мурашникові, на який його перетворили комуністи. Через що був вельми холодно сприйнятий потім також і російськими властями, бо комуністичний СРСР був «великим другом великого китайського народу». Він був вірний тому, як розумів кіномистецтво. Завдяки цьому став новатором і родоначальником неореалізму в кіно.

Але я трошки не про те. Розбираючи матеріали, присвячені дню народження Мікеланджело Антоніоні, я знайшла інтерв’ю з його останньою дружиною, Енрікою. Вона вийшла за нього заміж 1986 року, а загалом прожила з ним 34 роки. До цього факту варто додати кілька принципово важливих подробиць. Енріка Фіко була молодша за Антоніоні на сорок років. А за рік до того, як вони вирішили побратися, Антоніоні переніс другий інсульт, мав паралізовану праву половину тіла й не міг розмовляти.

Чому і як Енріка зважилася на такий шлюб? Напевно не заради того, щоби покрасуватися в пресі як «дружина того самого Антоніоні». Люди, які беруть шлюб зі знаменитостями з таких мотивів, потім швидко і неприємно розлучаються, стараючись відсудити собі мільйони з заробку колишньої «половини».

Про те, що таке шлюб, життя, душа, Енріка висловилася настільки прекрасно, що інакше ніж глибоко християнською її позицію назвати не виходить. Тому, з нагоди згадки дня народження Мікеланджело Антоніоні, звернімося до уривку з її інтерв’ю, який цілком вартий того, щоб «традиційні» християни над ним замислилися.

«– Ви разом уже 34 роки. Як би Ви оцінили своє найбільше особисте досягнення за цей час?

– Я можу впевнено сказати, що вмію любити. У щасті й нещасті, у здоров’ї та в хворобі, в багатстві й у бідності. Коли він сумує і коли він у депресії, коли він молодий і коли вже немолодий. Це найважливіший результат.

– Певно, цей результат вимагав великої внутрішньої праці?

– Певно, так. Взагалі-то я думаю, що шлюб – це еволюція душі.

– Це як?

– У шлюбі душа людини зростає, і то дуже швидко. Це пов’язане з необхідністю виховувати в собі терпеливість, безконечно знаходити компроміси. Це пов’язане з обов’язковим прагненням зрозуміти в людині те, чого інколи розуміти не хочеться. Тобто шлюб – це університет становлення духовності.»