Католицьке подружжя Розбицьких розповідає про закулісся усиновлення та «засоби» зцілення усиновлених дітей.
День молитви за сиріт відбувається під гаслом: «В Україні 30 000 християнських громад і 30 000 сиріт… Час змінити статистику!». Напередодні «День» зустрівся з подружжям, яке кілька років тому взяло хлопчика й дівчинку з дитбудинку.
Це — Надія та Віктор Розбицькі. Вони — римо-католики, парафіяни церкви Марії Матері Церкви, що на лівому березі в Києві. Він працює в будівельному бізнесі. Вона виховує дітей. Що цікаво, семирічний Іванко зовні дуже схожий на Віктора, а чотирирічна Ліза — на Надю, така ж яскрава. Дивні діла Твої, Господи…
— Надіє та Вікторе, як ви відважилися взяти аж двох дітей із дитбудинків? Багато бездітних пар не відважуються на такий крок через генетику, мовляв, колись вона може «вистрілити»?
Надія: — Мене це питання також хвилювало. Тоді пішла до священика і почула: «Якщо б ми залежали тільки від генетики, люди би вже переродилися…» Іншими словами, над усім є Бог…
— Хто з вас першим порушив дану тему?
Надія: — Віктор давно хотів, щоб ми взяли дітей, однак боявся мені в цьому зізнатися.
Віктор: — Довгий час ти говорила, що не готова.
Надія: Ще сподівалася народити сама. І Вітя чекав. Аж якось нам подзвонили і запитали, чи не хочемо удочерити дівчинку. Щоправда, у тієї малої була мама (вона просто їздила світом) і бабуся, з якою та виховувалася. Згодом вже інші люди те ж саме запитали. Я замислилася. Почала молитися: «Господи, якщо Ти хочеш, щоби ми всиновили дитинку, дай мені це бажання в серце». І одного дня, тільки-но прокинувшись, я почала дізнаватися адресу, телефони, години прийому Опікунської ради у нашому районі. А, дізнавшись, подзвонила чоловікові та про все розповіла.
— Від кількох пар доводилося чути про те, що держава хоч і не може забезпечити належну опіку сиріт (скільки в Facebook з’являється повідомлень про те, що в той чи інший дитбудинок потрібні іграшки, теплий одяг…), однак їх всиновленню не сприяє. Так, щоб узяти здорових малюків, треба мати зв’язки в опікунських радах або деінде в державних органах. Часто проблемою стає всиновлення навіть хворих дітей. Ви з подібними труднощами зустрічалися?
Віктор: — Здорових дітей усиновлюють/удочиряють прямо в пологових будинках. (Йдеться про немовлят, від яких відмовляються). На них існує черга. І ми в такій стояли. Щоправда, коли зателефонували, що можемо взяти хлопчика, вже познайомилися з Іванком.
Після оформлення документів (паперова тяганина триває близько року) нас скерували в дитячий будинок «Берізка», що в Деснянському районі Києва. Там директор відразу сказав: «Маленьких здорових дітей немає. Всі — або дорослі, або хворі, або дуже хворі…». А потім додав: «Ну, добре. Прийдіть завтра. Буде наш юрист. Може, когось вам порадить». Чи був це натяк на хабар? Не знаю. Наступного дня показали трьох дітей. А через день вже тільки двох. Один із них — наш Іванко. Обидва — хворі. У Вані був гепатит С і ВІЛ.
— У Вані ВІЛ???
Віктор: — Так. Жінка, яка народила його, була інфікована. До трьох років він стояв на обліку, а потім його зняли — діагноз не підтвердили. Антитіла можуть або залишитися, або зникнути. Ми віримо, що Бог його зцілив від ВІЛ та гепатиту С.
Надія: — І Ліза мала ВІЛ, а тепер здорова. Вона також із «Берізки», куди переважно потрапляють діти з ураженнями нервової системи (наприклад, з хворобою Дауна) або ті, які народжені ВІЛ-інфікованими матерями, ВІЛ/СНІД хворі діти. До слова, Ваню мама залишила у пологовому будинку, а Лізу міліція відібрала у циганки на Дарницькому вокзалі в Києві.
— Це ж які серце і віру треба мати, щоби взяти таких дітей?!
Віктор: — Ми не відразу вирішили Іванка брати. Не дивлячись на те, що до нього не вдавалося нікого всиновити, хоч і подавали запити практично по всій Україні. Було страшно. Коли Ваню вперше нам показали (хлопчику був рік і чотири місяці), ми вжахнулися: весь у соплях, язик зверху та ще й синього кольору. Як потім з’ясувалося, малюк виставляв язик, копіюючи дітей із синдромом Дауна, поряд з якими ріс. А синій колір з’явився внаслідок лужної реакції цибулі з медом. Ними малого лікували, щоб не колоти антибіотики — більше не було чим… До речі, коли наш син трохи підріс, декілька разів ми купували всяку всячину і навідувалися в цей дитбудинок. (На його сайті http://efoto.io.ua/s30045/kievskiy_miskiy_budinok_ditini_berizka є оголошення про разові та постійні потреби вихованців «Берізки». — Ред.).
Надія: — Ми запитували в Бога, чи Ваня — та дитина, яку Він приготував для нас. І тут нам спало на думку, що вже кілька поколінь у роду чоловіка Іванів Вікторовичів змінюють Віктори Івановичі. І так по черзі. Віктор по-батькові — Іванович, а його тато — Іван Вікторович. Іванко ж, думалося, як ми його всиновимо, продовжить цю традицію… Потім якось відкрила Біблію і тут же натрапила на ім’я Іоанн. Господь завжди говорить до людини тією мовою, що є зрозуміла їй.
— Як твердять психологи, адаптація сиріт до життя в новій родині переважно проходить болісно, не дивлячись на те, що новоспечені батьки намагаються її огорнути любов’ю. Набуті страхи, пережиті стреси і біль ще якийсь час даються взнаки. А у вас як було?
Надія: — О, ми пережили шок! Півроку Іван майже не спав. Він постійно кричав. У нього, очевидно, були якісь психічні порушення. Практично усю ніч не випускав зі своїх рученят мою або чоловікову руку. Вдень теж не міг залишатися сам. Уявіть, що до трьох років і трьох місяців він не говорив. Лише «тато», «мама» та вигукував звуки «о!», «а!» й «у!». Та вже коли Іван почав говорити, його важко було переслухати. Як нам психологи пояснили, це від того, що в нього не було власного внутрішнього світу.
Пригадую, з Лізою було дещо легше. Щоправда, у вісім місяців (тоді, власне, ми її вперше побачили) вона взагалі не випростовувала ніжки, а тільки підгинала їх під себе. Моя мама здійняла гвалт, мовляв, каліку беремо. «Дівчинка ходитиме, — заспокоювала її. — Просто нею ніхто не займався». Між іншим, в дитячому будинку нас відмовляли брати Лізу, лякали, що таки не ходитиме. А працівники Центру дитини, де здебільшого працюють протестанти, навпаки спонукали. Якраз подібні структури обстоюють інтереси батьків. Знаючи, що всиновлення здорового дитятка або дитятка з легкими діагнозами відбуваються по блату, вони намагаються контролювати появу кожного новачка в дитячих будинках, а відтак відстежувати його подальшу долю. Тобто, володіють повною базою даних.
— Знаючи все закулісся всиновлення, а також про особливості виховання цих недолюблених, відчужених дітей, ви би рекомендували йти на такий крок бездітним парам?
Надія: — Аякже! Я би ще одного малюка взяла, якби не вік (сміється). (Наді — 44 роки. — Ред.)
— Ви мали віру, тому зважилися на хворих дітей. А що робити тим, хто її не має?
Віктор: — А хто не має віри, то і дітей з такими діагнозами не візьме. До слова, коли ми знайомилися з Лізою, разом із нами до однієї дівчинки, теж хворої, ходило подружжя протестантів. Вони її вдочерили, а два місяці тому в них народився син. Так часто буває: ти дбаєш про чужу дитину, і Бог дає свою.
— Надіє і Вікторе, а діти знають, що ви їм не рідні батьки?
Надія: — Знають, але не розуміють. Малі ще. Я навіть трішки переживаю за те, як вони приймуть цю правду про себе, коли підростуть і усвідомлять її. І вже молюся, довіряючи дану ситуацію Богові.
— Зараз, дивлячись, які Ліза й Іванко розумні, допитливі, творчі та рухливі, складно повірити в те, що колись вони були хворими і заляканими…
Віктор: — Це — результат любові й молитви.
Надія Тисячна, День
фінансово.
Щиро дякуємо!
